Не вурдалаки - Талан Светлана (читать онлайн полную книгу txt) 📗

…травня 1974 р

Зрада. Чи знала я, що зрада – така пекельна мука? Вона пече залізом серце, давить каменем на груди, заважає дихати. У голові рояться, гудуть безліч думок, ніби надоїдливі спасівські мухи. Думки плутаються, сплітають павутину, а мухи заплутуються в ній, дзижчать, гудуть, від чого голова розколюється навпіл, ніби стиглий кавун.

Яка це мука – зрада! Душать ревнощі. А ревнощів не буває без кохання. Напевне, кохання повинно пройти певний відрізок часу, на якому крапкою позначений пункт зупинки. І ця зупинка має назву «Зрада». Ця зупинка – випробування мого, ні, нашого кохання. Я повинна бути сильною, щоб витримати все, щоб кохання не згриз черв’як злості. Треба не дати йому точити мене зсередини, руйнуючи все світле, що було у моєму житті. Злість та ревнощі не повинні зруйнувати моє, тобто наше кохання.

Я мушу бути сильною! Пройде деякий час, біль притупиться. Я повинна придушити в собі ревність і забути зраду. Кохання, якщо воно справжнє, повинно вміти пробачати. Воно в мене повинно бути не лише всепоглинаючим, а й всепрощаючим. Можливо, це саме життя послало нам випробування, і немає вини Романа? Так це або інакше, я не повинна низько впасти. Наше кохання не повинно дати тріщину, воно повинно стати ще міцнішим, більш загартованим. Навіть міцний метал спочатку розжарюють, щоб потім, охолонувши, він став ще міцнішим, більш загартованим. Все буде добре. Мені лише потрібний час.

А як же наш будинок? Він, як синій птах, знову віддалився та зник за обрієм…

…травня 1974 р

Відлежавшись добу в ліжку та виливши сльозами свої жіночі образи, я зціпила зуби та вийшла з кімнати. Врешті-решт, діти не мають відповідати за вчинки батьків.

Я побачила одразу чотири пари цікавих дитячих очей. Вони дивилися на мене, застиглі в німім чеканні.

– Добридень, – привіталася я та посміхнулася. – У нашій родині нова дівчинка. Ви вже встигли познайомитися?

– Так, – сказала Даринка. – Ми вже спали вдвох на моєму ліжку.

– Її звуть Їжачок, – тицьнув у бік Іринки Андрійко.

– Чому ти її так звеш? Треба називати по імені, – зробила я зауваження синові.

– Мене всі так звуть, – говорить Іринка. – Бо я – Єжова.

– У неї зачіска, як у їжачка, – показує пальцем Мишко.

– І все-таки, негарно давати прізвиська, – повчаю я.

– Я буду відгукуватися лише на «Їжачка», – говорить Іринка.

– Я буду звати тебе по імені.

– Мені не подобається моє ім’я, тож я буду реагувати лише на прізвисько, – зауважує дівчинка, сміливо та трохи нахабнувато дивлячись мені у вічі.

– Я не звикла називати дітей за прізвиськами, – парувала я.

– А ви не моя мати, то і я не ваша дитина, – говорить вона трохи істерично.

– Діти мого чоловіка – мої діти, – я чітко хочу дати зрозуміти, що тут господарка я.

– Вам мало своїх дітей? Займайтеся краще своїми дітьми, а я звикла сама про себе дбати!

Мене як окропом обдало! Це вже було занадто! Ця маленька розмальована нахаба така зухвала! Роблю кілька великих вдихів та видихів, трохи заспокоююся.

– Віднині ти, Іринко, член нашої родини. Подобається це тобі чи ні, але у кожного з нас є свої права та обов’язки. Лише сумлінно виконуючи їх, ми встигаємо зробити за день багато справ та маємо час для репетицій та виступів. Правила установлюють у нас старші, тобто я та твій батько. Отже, перше правило…

– Та пішли ви всі знаєте куди зі своїми правилами?! – спалахнула Іринка. – Я живу за своїми правилами. Ось так! – сказала вона, задерла носа та вийшла надвір.

– Не треба її сварити, – говорить тихо Даринка. – Вона добра, лише вередлива та невихована.

– Це я помітила, – зітхнула я.

…травня 1974 р

По селу поповзла новина про дитину Романа. Добре, що я не маю часу ходити та збирати по вечорах плітки попід парканами. Те, що односельці не знали, дофантазовували самі. Я ніколи не звертала уваги на розмови, тож не знала, про що гуде село. Доводилося тільки здогадуватися. Але одного вечора, коли я підмітала на вулиці біля паркану, до мене підійшла одна плетуха бабця Варвара. Що б де не сталося, вона перша про все дізнається. Підійшла до мене, привіталася. Стоїть, плює насіння.

– Кажуть, у вас новий жилець з’явився, – каже, ніби ненароком.

– А то ви не бачили! – відповідаю та продовжую вимахувати мітлою.

– Пліткують, що то Романова позашлюбна донька, – кинула та сплюнула лушпиння.

– Якщо Романова, то й моя, – відказую їй.

– Як це?! Ваша спільна донька?

– Так, наша донька, – кажу їй якнайспокійніше. – А якщо ви зараз не перестанете плювати насіння, то буду я мести тут до пізнього вечора, і діти залишаться без вечері.

– А насправді, чия то дівчинка? – запитує, а від цікавості аж зуби їй звело.

– Усі діти, які живуть у цій хаті, наші, – кажу їй з натиском на слові «наші», але стара й не думає відчепитися від мене.

Тоді я захоплюю мітлою коров’ячий кізяк та так його гребнула, що він прилип до її ноги. Бабця зойкнула, кинула мені докірливо: «А ще вчителька називається!», та й хутко зникла.

– А ти у мене боєць! – засміявся Роман, виходячи з двору.

– Я і двірник, і кухар, і вихователь чужих та своїх дітей! І взагалі я стомилася.

– Піди відпочинь, – говорить Роман, відбираючи у мене мітлу. – Вечерю я приготую з дітьми сам.

– Ось і добре, – кажу я та йду до хати, відчуваючи себе дуже стомленою.

…червня 1974 р

– Скажи, що ти мені пробачила, – вкотре повторив Роман.

– Бог тобі суддя, – кажу я і намагаюся не дивитися йому в очі.

– По молодості всі ми робимо помилки.

– Це не виправдання. Справа стосується не якоїсь речі, а людської долі, долі дитини. До речі, вона як бурхлива ріка – норовиста та некерована.

– У цьому нема її вини. Дитина росла, як билина в полі, як хотіла, так і проводила свій час.

– Це помітно. Нещодавно вона курила за хатою, демонструючи своє вміння хлопчикам.

– Де вона взяла цигарки?

– Напевно, у тебе. Рахуй краще свої пачки. До речі, не буде новиною, якщо почнуть зникати гроші. Так що слідкуй краще за своєю дитиною.

– У мене нічого не вийде без твоєї допомоги. Ти для дітей більший авторитет, ніж я.

– Я ж кажу, що твоя донька невихована та некерована.

Роман обіймає мене, дивиться мені в очі, а я відчуваю, що попри весь мій супротив, опиняюсь під владою його чистого погляду й ласкавих рук.

– Марійко, люба моя Марійко! Ти – свята жінка. Тобі немає ціни. У світі не знайти кращої та гарнішої жінки. Зрозумій одне: я завинив перед тобою, але ж це не значить, що тепер мені нема прощення. Я ладен кожного дня і вечора цілувати твої руки, щоб ти мені пробачила.

– Хіба можна викреслити з пам’яті зраду?

– Напевне, що ні. Але зараз поруч з нами дитина, у якої нема нікого, окрім нас із тобою. Так, є великі прогалини у вихованні, але ж ми не можемо закрити на це очі та відгородитися стіною від проблем. Якою вона піде у світ? Чи не буде такою ж матір’ю, як була її мати?

– Чому ти говориш «ми», а не «я»?

– Бо ми створені один для одного. Ти це розумієш? Ми – одне ціле. До цього часу ми жили душа в душу. Невже ця дівчинка зруйнує наше сімейне щастя?

Роман цілує мене в шию, і я відчуваю, що починаю танути від його гарячого дихання, як віск від тепла.

– Не можна допустити, щоб минуле зруйнувало наш союз. Зроблено те, що зроблено, треба ніколи не повертатися в минуле, бо воно може нас отруїти, – шепоче він гаряче. – Ти пам’ятаєш, як розповідала мені про Февронію та Петра? Ми повинні так прожити, як вони.

– Прожити і померти в один день і в один час? Обіцяєш?

– Так, – шепоче він. – Так, моя кохана на все життя.

Під владою його рук я відчуваю себе неймовірно незахищеною та слабкою.

– Пообіцяй, що не покинеш напризволяще цю дівчинку, – говорить він, покриваючи моє тіло поцілунками.