Не вурдалаки - Талан Светлана (читать онлайн полную книгу txt) 📗
А скільки радощів було у наших дітей, коли після вистави дорослі сідали за стіл, а їм надавалася повна свобода! Вони бігли до гримерної, де знаходилися наші костюми, та натягали їх на себе, бігали по сцені серед декорацій та щось розігрували. За старшу у них була Даринка. Вона непомітно на правах старшої завоювала авторитет. Дітлахи слухалися її і вдома, і на сцені після спектаклів, тож я завжди була спокійна, знаючи, що дівчинка дасть їм лад. Вона вже грала епізодичні ролі у виставах, а малим залишалося лише мріяти про сцену.
В одній із вистав за сценарієм я грала матір, яка йшла, ведучи хлопчика за руку. Постало питання: кого взяти – Андрійка чи Мишка? Мені не хотілося образити ні одного, ні іншого. Я сказала дітям, щоб самі вирішили, хто буде грати цю маленьку роль. Одразу ж, в один голос, відповіли Даринка та Андрійко: «Мишко!» У той же час Мишко так серйозно, по-дорослому сказав: «Я поступаюсь своїм місцем своєму братикові». Я розчулилася та ледь не заплакала.
…травня 1974 р
Щось непокоїть Романа. Вже третій день поспіль він ходить мовчазний та похмурий. Здається, що він хоче мені щось розповісти та не наважується.
– Чому ти замкнувся у собі, мов той равлик? – запитую його після вечері.
– Звідки ти таке взяла? – запитує він, відводячи погляд вбік.
– Надто добре тебе знаю. І почалося все після твоєї поїздки на зустріч випускників вашого року до інституту.
– Шкода, що тебе там не було.
– Я не могла залишити дітей вдома, це по-перше. По-друге, я найбільше хотіла зустрітися з Валею, але вона сама приїжджала до нас погостювати. По-третє, на поїздку треба було викласти певну суму грошей, а вони нам зараз дуже потрібні. За це літо ми повинні закінчити роботи в будинку. Вже залишилося зовсім небагато. Я навіть не можу уявити ту радість, коли ми перевеземо речі у свій, власний дім! Ти можеш уявити?
– Я це уявляю вже котрий рік поспіль, – сказав він із смутком у голосі.
– Можливо, ти перевтомився? – запитую, беручи його за руку.
– Все добре, – каже він, легенько стиснувши мою долоню. – Мені треба поїхати з дому на один день.
– Ти можеш сказати, куди?
– Зараз не можу.
– Тобі хочеться, щоб я хвилювалася? Будувала піраміду здогадок? Робила неймовірні припущення?
– Марійко, мені треба владнати одну серйозну справу. Коли я повернуся, тоді й поговоримо. Добре?
– Гаразд, – здаюся я й піднімаю догори руки.
– Ось за це я тебе так кохаю, – Роман посміхається, а в очах причаївся сум.
…травня 1974 р
Так трапилося, що сьогодні поміняли уроки місцями, і я повернулася додому раніше дітей. Романа вдома не було. Він поїхав з дому ще вчора вранці, не повернувся ввечері, а сьогодні зателефонував до школи та сказав, що надвечір буде вдома.
– Що приготувати на вечерю? – спитала я.
– Все, що ти готуєш, надзвичайно смачне, – сказав він.
Я почистила картоплю та поставила смажити. Дістала з комірчини банку з квашеними огірками. Мене мучили здогадки про таємничу поїздку Романа. Я так себе вже накрутила, що розболілася голова. Зготувавши картоплю, я випила пігулку та прилягла відпочити. Задрімати не виходило, бо я не звикла вдень спати, але трішки відпочити таки хотілося.
Я почула, як рипнули вхідні двері. Підвелася, щоб глянути, хто прийшов. На порозі стояв мій Роман. Поруч з ним була дівчинка-підліток. У неї було коротко стрижене, майже як у хлопчика, волосся, розфарбоване яскраво-синім кольором. Пухкі по-дитячому губи були розмальовані червоною губною помадою. Вона скептично дивилася на мене, не кліпаючи нафарбованими віями. Я зупинила погляд на її спідниці, яка була занадто коротка, і тому її тоненькі ніжки-цівки здавалися ще худішими.
– А ось і ми! – сказав Роман та посміхнувся якось винувато.
– Добридень, – кажу я, не зводячи очей з дівчини.
Підкралось якесь погане передчуття. До душі проник незрозумілий страх, який на мить скував тіло по руках та ногах, не давав дихати, роблячи тіло безсилим. Відчувалося приближення чогось неприємного.
Дівчина зверхньо подивилася на мене й процідила крізь зуби:
– Салют!
– Нам треба поговорити. Чи не так? – спромоглася я із себе вичавити, звертаючись до чоловіка.
– Ірочко, проходь, розташовуйся, – сказав Роман дівчині.
Лише тепер я помітила в його руках велику валізу. Зрозумівши, що в ній знаходяться речі Ірини, не важко було здогадатися, що та завітала до нас не на один день. Але хто вона?
Я вийшла на вулицю, сіла на лавку, бо тремтячі ноги чомусь підкошувалися. За мною вийшов Роман, прикривши хатні двері.
– Я слухаю тебе, – сказала я так тихо, що ледь почула свій голос.
– Люба, я знаю, що ти мене зрозумієш, – почав Роман. – Ти мене завжди розуміла.
– Розповідай.
– Мені зараз так тяжко, але зрозумій мене, я не мав вибору.
– Не тягни кота за хвіст. Кажи вже все! – сказала я занадто нервово.
– Пам’ятаєш той час, коли ми жили окремо? Це було на початку нашого подружнього життя.
– Та ще не втратила пам’ять.
– У той час я зробив вчинок, за який караю себе дотепер. Я не зізнався в ньому тобі, бо мені соромно. Якби не наслідок моєї помилки, ти б не дізналася про це ніколи. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю…
– Можна конкретніше? – запитала я, намагаючись зупинити тремтячі пальці, які нервово м’яли носовичок у руці.
– Та що там!.. – Роман махнув рукою. – Ти, напевне, здогадалася, що Ірина – моя донька.
Мені здалося, що земля на мить зникла під ногами, а всередині мене щось обірвалось.
– Що?! Що ти сказав? – запитала я, не вірячи своїм вухам. – Твоя донька?!
– Так, – зітхнув він. – Мені так шкода!
– Шкода себе? Мене? Твою доньку? Чи… її?
– Мені соромно.
– І навіщо ти привіз її сюди? Хочеш нас познайомити? Якщо хотів зробити мені боляче, то тобі це вдалося. Ми познайомилися. Мені було дуже приємно. А тепер забирай свою розмальовану ляльку та вези туди, де ти її взяв!
Усередині мене клекотав вулкан.
– Справа в тому, що мені нікуди її везти. На зустрічі випускників я дізнався, що у мене є донька, а мати її нещодавно померла. Згоріла від горілки.
– Нехай забирає бабуся або дідусь.
– У дитини немає нікого, окрім мене.
– Стривай, стривай! А коли ти встиг її зробити?
– Я ж з цього і почав, але ти не слухала мене. Це було в той час, коли ти поїхала працювати за направленням.
– Ти хочеш сказати, що в той час, коли я боролася за життя нашої хворої дитини, ти розгулював з іншою?! – сказала я у відчаї, відчуваючи, що вулкан у моїй середині зараз ось-ось вибухне шаленою лавою.
– Не зовсім так. Я зустрівся з нею один лише раз. Я сам не знаю, як воно вийшло. Пробач мені.
– Це вже занадто! Ця крапля переповнила чашу мого терпіння! Я не хочу бачити ані тебе, ані дитини твоєї шльондри! – закричала я, хоча до цього ніколи не дозволяла собі так чинити. – Забирайся з нею геть! Геть з мого життя!
– У нас троє дітей…
– У мене троє дітей, а у тебе одна. Збирай свої речі, і геть звідси! Йди куди хочеш, я не хочу тебе бачити!
– Марійко, подумай про дітей, – сказав Роман, намагаючись схопити мене за руку.
Один його дотик обпік моє зап’ястя.
– Забирайтесь удвох, доки діти не прийшли зі школи! – скрикнула я і в цей час побачила, що дівчина стоїть у дверях і все слухає. Почувши останні мої слова, вона сказала Романові:
– Ти казав, що у тебе гарна дружина, а вона просто якась істеричка! Я не розпаковувала речі, тож збирай свої та поїдемо звідси.
– Іринко, доню, йди до хати, а ми тут поговоримо, – сказав Роман якомога спокійніше.
Дівчина зачинила за собою двері.
– Я ніколи цього тобі не пробачу, – сказала я Романові та побігла у хату.
Там я дала волю сльозам. Як же мені боляче було дізнатися про зраду! Я ніколи не могла подумати, що Роман мене зрадив. Як він міг?! Як? Я впала у паніку, плакала і не знала, що мені робити. Я чула, як повернулися зі школи діти, радісно пищали, побачивши батька. Мені було чути, як Роман їм розказав, що у них є сестричка Іринка, як він нагодував дітей, як вкладав спати. Роман приніс мені поїсти, але я удала, що сплю. Тихенько, щоб мене не розбудити, він ліг поруч. Ми обоє вдавали, що спимо, але це була безсонна ніч. Ми були разом у ліжку і в той же час – кожен сам по собі.
