Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр (бесплатные серии книг .TXT) 📗
А вночі йому снився Дракон, батьки Ференчука, дружина Хертвіга і Олекса Петрович — і все це мішалось з живими людьми, серед яких були мисливці й прикордонники, а Трощенко вибивав свою люльку об Хеллову спину, говорив голосом доктора філософії: «Людина людині — вовк!», підморгував до Юрія і реготав.
Надія Лепетова повернулася з роботи пізно: затрималась на комсомольських зборах. Сусідка постукала і зайшла до неї, коли Надя вечеряла.
— Добрий вечір, Надіє Григорівно! — привіталась вона. — Я зайшла вам сказати, що вже разів два приходив якийсь хлопець, питав вас.
— Мене? Хто ж він?
— Не знаю, він себе не називав. Одягнений у форму без погонів, мабуть, демобілізувався недавно.
— Що ж він говорив?
— А нічого. Спитає вас та й піде.
— Дивно… — протягла Надя і задумалася. — Може, Сашко наш демобілізувався? От було б добре!
— Та ні, ваш брат не може бути таким чорним, як цей.
Хто це міг бути, Надя так і не могла придумати. Ранком її розбудив легкий стукіт у вікно. Прокинувшись, вона одразу ж згадала про вчорашнього незнайомця і, накинувши халат, вийшла в сіни.
На порозі стояв красивий, смаглявий юнак в солдатській формі. Він дивився на Надю суворо, пильно, наче щось хотів прочитати на її обличчі.
— Ви Надя Лепетова? — спитав він.
— Так, це я, але…
— Я вам привіз від матері ось оце, — він подав Наді пакунок.
— Але хто ви такий? — спитала Надя'.
— Я? Юрій Муратов, — він виструнчився перед дівчиною, клацнув закаблуками. І тільки тепер, десь у куточках губ, промайнула на його обличчі ледь примітна посмішка.
— Ну, от ми й познайомились, — сказала Надя. — Може, зайдете до кімнати?
— Ні-ні! По-перше, мені на роботу пора, а по-друге, ранком у дівочу світлицю не… положено, — він ледь зніяковів, але на Надю дивився все так же насторожено.
— Ну, то спасибі ж вам, — щиро сказала Надя і простягла йому руку.
Муратов злегка потиснув її і обережно відпустив, наче боявся, що Надина рука може зламатися.
— А як ви…
— Як я потрапив до вас?
— Ага! Може, від нашого Сашка?
— Та ні. Я доплив катером до вашого села, а далі він не йшов. Ну, люди порадили машиною добиратися до Нового Городища. Я й зайшов у ваш двір спитати, де саме можна сісти на машину. Так і познайомився з вашою мамою. — Муратов глянув на годинник і заспішив. — Пробачте, я мушу йти.
— До побачення. Спасибі вам. Та заходьте ж якось.
— Добре! — вже з вулиці гукнув Муратов, кивнув Наді на прощання і швидко пішов на роботу.
Коли він прийшов у гараж, там уже гули машини, синій дим стелився по широкому подвір'ю, плавав понад самою землею.
Завгар Трощенко стояв посеред двору з паперами в руках, роздавав шоферам путівки, гукав щось тим, що виїжджали з двору, і шофери, висунувшись, з кабіни, дослухалися до його слів і кивали головами. Поряд з Трощенком стояв Василь Гавриш і в чомусь його палко переконував. Трощенко сердився, насуплював брови і говорив:
— Іди і не в своє діло не мішайся. Сам знаю, але що поробиш? Немає кращих.
Юрій підійшов і привітався. Гавриш зняв картуз, відступив крок назад і, манірно схилившись, помахав ним перед собою, підмітаючи подвір'я:
— Добро пожалувати! — солодким голосом проспівав він. — Ми вам зараз найстарішого самоскида підшукаємо і — за героїчну мирну працю, воїне!
— И-и-им! — невиразно протягнув Трощенко. Докірливо хитаючи головою і дивлячись на Гавриша із зневагою. — Вредна ти істота, Василю! Їхав би я машиною, зустрів би тебе сонного на дорозі — не звернув би.
— По-перше, я не маю такої поганої звички спати на дорозі. По-друге, бодрствуючий, я десять разів встигну втекти від якої завгодно машини з вашого гаража, та вона й не виїде на мене, замре. По-третє, хто ж вас на вечорах художньої самодіяльності розважатиме, якщо ви переїдете мене? Вам же сумно житиметься на світі!
Трощенко дивився на Василя, презирливо примружившись, але посмішка в нього на обличчі блукала ніжна. Він блискавично вхопив Гавриша за чуба і, відставивши руку з паперами, повів його до найближчої машини.
— Ану лягай, поганець, під колеса, я з тебе корж зроблю, — він відштовхнув Гавриша і вже справді сердито закінчив — Щоб я такого неподобного базікання про гараж більше не чув, ясно? — він знову посміхнувся, дивлячись на Василя, і пообіцяв: — Розжалую!
— В завгари? — Гавриш знітився, втягнув голову в плечі. — Що завгодно! — патетично вигукнув він і простягнув до Трощенка. руки. — Тільки не це. Бути таким нещасним чоловіком, як ви? О, ні, ні! — він ухилився від руки Трощенка, що знову потяглася до його чуба, і пішов до своєї машини. Оглядаючись на Трощенка і Муратова, проспівав:
— Офелія! О німфа! Заведи-и-ися-я! — басова октава його обірвалася раптово, бо завгар зробив погрозливий крок до нього.
Василь смішно стріпнув руками, наче крилами, зробив перелякану міну і пірнув у кабіну. Через секунду він уже завів машину і поїхав прямо на Трощенка. Той стояв, не рухаючись, пильно дивлячись на Гавриша. Василь вперся переднім буфером йому в коліно, висунувся з кабіни і зняв картуза:
— Пардон, дозвольте проїхати?
Трощенко посторонився і показав Гавришу здоровенного кулака.
— Дякую, — вклонився Василь і поїхав.
— Ну й творитель! — сказав Трощенко, дивлячись вслід Гавришу й тепло всміхаючись. Юрій хоч і не знаходив у витівках Василя справжньої гостроти і дотепності, але на душі від них ставало якось легко, і не сміх, а посмішка мимоволі з'являлася в нього на губах. Такі ж усмішки він бачив і на обличчях інших шоферів, і самого Трощенка, який, здається, був закоханий в Гавриша, хоч, на думку Муратова, жарти Василя і не заслуговували на таку честь.
Але Василя любили не лише за дотепність і не лише за те, що він завжди хотів посмішити, розвеселити людей. Юрій переконався в цьому згодом.
— Будеш возити камінь, — сказав Трощенко. — Бери он того самоскида. — і він показав на добре-таки потріпану машину, що тулилася самотньо під муром.
Ранок був тихий, сонячний, і в степу, який починався одразу ж за широкими ворітьми гаража, видно було далеко-далеко. По обрію тягнулась неширока темнувата смуга. В ній, наче крізь якесь незвичайно прозоре, чисте скло оптичного приладу, яскраво малювалися далекі села і навіть крихітні постаті людей.
Добре вкоченою дорогою Муратов їхав за передніми машинами до кар'єру, і йому здавалось, що він давно вже працює отут шофером і встиг звикнути до цієї роботи, до степу, до курної дороги, і в той же час він наче дивився на все це збоку очима сторонньої людини — і на себе, і на Трощенка, і на Василя. Було таке відчуття, ніби треба зараз же зупинитись, придивитися добре до всього, щось продумати, але що саме, він так і не зрозумів, бо думки його метушливо перескакували з одного предмета на інший, кудись поспішали, наче він все ще плив морем.
Біля кар'єру машини шикувалися в чергу, бо приїхали всі одразу. Шофери виходили з машин, збиралися групами, курили, розмовляли, поглядаючи, як вантажаться машини; Юрій посидів, посидів у кабіні і, побачивши осторонь у різнотрав'ї ромашку, вийшов з кабіни і ліг біля неї. Ромашка була точнісінько такою, які запам'яталися йому з дитинства. Оглянувшись, чи ніхто не дивиться, він схилився й понюхав її. І цей гіркуватий запах яскраво нагадав йому весну в рідному селі, коли в перші теплі дні, знемігшись від довгої зими, вони, йдучи із школи, знімали чобітки і бігали по ніжній слабенькій травичці, що пахла так, як пахне зараз оця ромашка.
Дивно, забулися імена товаришів, навіть їхні обличчя, а запах той пригадався одразу. Пригадалось, що земля була холодна, ще мокра від снігу, який розтав нещодавно, але на ній вже була трава, а значить, близько було тепло і літо з усіма його втіхами. І ще пригадалось, що мати, вертаючись з поля, частенько приносила додому польові квіти, серед яких були ромашки, і ставила їх на столі в скляній півлітровій банці. Отоді в хаті пахло ромашками просто запаморочливо.
