Острів Робінзона - Фидлер Аркадий (читаем книги .TXT) 📗
Мені здавалося неправдоподібним, що жахи неволі, пережиті цими людьми, викликали такі зміни в їх характері. Жорстока іспанська неволя нищила в людині все людяне. Тут було щось інше. Прагнення до волі — ось сила, якої не можна перемогти в людському серці! Ці люди хотіли бути вільними, тому все робили швидко, а очі їх блищали. Побачили перед собою дорогу до волі, світило їм ясне завтра — і це їх сповнювало запалом, перетворювало на нових, міцних людей.
Як колись, коли я лежав поранений пазурами ягуара і роздумував про Арнака та Вагуру, так і тепер я пригадав своїх земляків на півночі. І знову сповнив мене гіркий жаль до них. Скільки там було людей, безрозсудних у своїй ненависті до індійців, і не тільки серед упертих пуритан. О, якби ті засліплені були на моєму місці і бачили цих індійців, що рвуться на волю!
Навчаючи індійців стріляти, я звертав особливу увагу на вміння швидко заряджати рушницю і цілитись, а також на вміння оберігати порох від дощу, і тільки пізніше ми починали стріляти. Кожному я дозволив стріляти двічі, спочатку, щоб не налякати стрільця вибухом, незначною кількістю пороху, а потім нормальним зарядом. Це були старанні учні і, поморочившись кілька годин, вони вже дещо зрозуміли. Важко було б назвати їх досконалими стрільцями, а проте під наглядом їм уже можна було довірити рушницю.
— Щоденно вправлятимемось хоч по годині, але не стріляючи. Треба берегти порох! — заповів я.
До заходу сонця було ще кілька годин, і Манаурі з чоловіками пішли у ліс, щоб нарізати гілля та ліан для луків, а також очерету на стріли. Я дуже зрадів цьому, бо ж луки в нашій групі залишились основною зброєю, і їх треба було мати якнайбільше, причому доброї якості.
Перебуваючи цілий день поблизу печери, я приблизно щогодини піднімався на вершину нашої гори або посилав туди кого-небудь, хто потрапляв під руку. Але море блищало чисте і приязне; на величезній поверхні не було жодного ворожого знака. Я старанно додержував усяких заходів обережності, вважаючи це за свій обов'язок і як старожил острова, і як чесна людина, котрій щиро довірялися знедолені люди.
Надвечір почали сходитися ловці; несли різноманітну здобич — тут були і зайчики, і різні птахи, а крім того, ящірки і навіть вужі. Ягід і фруктів принесли кілька кошиків, яких, на жаль, у нас було надто мало. Особливими ласощами вважалися вершечки якихось пальм, і справді, відповідно приготовлені, вони мені дуже сподобались.
Улов рибалок, які попливли до П'яти Скель, був невеликий — всього кілька рибин. Зате в них трапилася хвилююча пригода з тюленем, чи якоюсь схожою на нього твариною, і ще трохи — й вони принесли б багато м'яса. Влучили в тварину списом, і вже майже впіймали, але в останню мить вона вирвалась.
Під час вечері ми обговорювали план на наступний день. Визначили постійний пост, який вів спостереження на вершині гори, і вирішили, крім звичайних мисливських груп, вислати пліт з кількома мисливцями ловити черепах на західній стороні острова. Там вони мали побачити, як влаштувалися Матео та його люди.
Мене цікавили подробиці життя на Маргариті. Я довідався, що там перебувало багато іспанців, які жили головним чином з улову перлин. Морське дно поблизу узбережжя було скелясте, на ньому водились молюски, які утворювали перлини; ласий кусок, дуже цінний для небагатьох і проклятий багатьма. Не в кожному молюску була перлина, сотні їх доводилось добувати з морських глибин, щоб натрапити на одного з коштовним плодом.
Ниряльниками працювали виключно невільники. Це була така важка праця, що навіть найздоровіші силачі через рік гинули, роздуваючи собі легені. Ниряльник у тих умовах був приречений на певну смерть, і через кілька чи кільканадцять місяців його життя закінчувалось у нелюдських муках.
Внаслідок такої смертності у іспанців на Маргариті завжди було мало невільників, тому вони безупинно полювали на людей по всьому Карібському морю, а сильних негрів купували за великі гроші, де тільки могли. При всьому цьому в них виробилась якась божевільна жорстокість. Знущалися над невільниками на кожному кроці, при будь-якій нагоді. Витончені муки давали їм якусь хворобливу насолоду.
Коли індійці розповідали про все це, на обличчі у мене був, напевно, вираз недовір'я. Вони помітили його й одразу ж показували мені покалічені тіла, пошматовані батогами спини, руки з відрубаними пальцями, глибокі шрами на ногах, плечах, на грудях. Де тільки їх не було…
Я вперше так близько зіткнувся з потворним світом неволі. Рабство було і на півночі, в моїй Віргінії теж одні кривдили і мучили інших, але я не бачив цього на власні очі. Живучи в західних лісах, серед вільних поселенців, я досі мало думав про це. Тепер мене ніби ножем ударили. Дивлячись на цих людей, я не міг собі уявити, що вони служили іншим виключно як робоча худоба, що в жорстоких муках гинули за чиїмсь наказом.
Того вечора біля вогнища на моєму Острові Робінзона вперше в житті я з глибоким болем побачив усю несправедливість, яка панувала між людьми. І хто чинив цю несправедливість, хто приносив у життя стільки жорстокості?
— Ти не хотів би почути, — звернувся до мене Манаурі, — як загинув брат Матео?
— Розкажіть.
Брат Матео був ниряльником — невільником найбагатшого на острові іспанця, якого звали дон Родріго — вже саме звучання цього імені проймало людей жахом. Пан весь час вимагав, щоб ниряльник ретельніше добував з моря молюски, але той уже не міг, бо він десять місяців працював і сили його були вже зовсім вичерпані. Пан, бачачи, що з нього вже мало візьмеш, і бажаючи застерегти інших ниряльників, засудив його до смертної кари. Розправитися з ним мали собаки. На Маргариті були великі собаки, спеціально треновані. В день покарання пан запросив кількох приятелів, іспанців, зігнав також усіх невільників, навіть малі діти мусили бути при цьому, і вчинив криваве видовище. Коли на арену привели приреченого, дон Родріго звелів нацькувати на нього грізного пса. Брат Матео оборонявся від звіра, як тільки міг, — хоч і він, і всі присутні знали, що жити йому лишилося лічені хвилини, — і тримався на ногах, не підпускаючи розлютованого собаку до свого горла. Коли іспанці вже досить наситилися жахом і розпачливою обороною негра, його пан звелів випустити другого собаку. Двом псам бідолаха мусив піддатися. В той час, коли він одбивався від першого, другий скочив на нього, звалив на землю і розірвав горло. То були страшні собаки, такі самі, як їх пани.
— Ідіть спочивайте! — попросив я індійців, коли настала мовчанка. — Завтра нас чекає важка праця!.. Пам'ятайте, що тут ви в повній безпеці! Спіть спокійно!
Хоч я й побажав їм спати спокійно, але сам довго перевертався з боку на бік, доки заснув. Гірка страва, яку я прийняв, мабуть, вплинула трохи на нерви.
ЗНАК ХИЖОГО ШУЛІКИ
На світанку другого дня всі були на ногах, і, похапцем поснідавши, кожний пішов у свій бік. Я вже вирушив у напрямку поля, щоб побачити, чи не бешкетували вночі на кукурудзі шкідники, коли індієць, який вартував на вершині гори, задиханий прибіг до мене і щось поспішно говорив, показуючи на північ.
— Hispanos! Hispanos!
— Іспанці! — тільки й розумів я, але й цього мені було досить.
Я вмить повернувся до табору, який весь уже був на ногах, і в супроводі індійця швидко виліз на схил гори. Не було потреби лізти високо, — з висоти близько п'ятдесяти кроків над рівнем моря було все видно.
— Там! — показав мій товариш рукою.
З півночі йшло судно. Воно було ще на відстані десяти-дванадцяти миль, але тримало курс прямо на наше узбережжя. За дві-три години могло підійти до острова. Корабель мав дві щогли з парусами, це була, мабуть, шхуна — швидке судно, значно менше, ніж звичайні в цих водах бригантини.
— Скликати всіх людей! Завернути мисливців! — вигукнув я до індійця, забуваючи, що це не Арнак і не Вагура, які розуміють англійську мову.
В таборі лишалося четверо дорослих: індієць, який повідомив мене про судно, дві жінки і я. Мисливці вирушили чотирма групами, і кожну з них треба було попередити: Арнак повів людей в глиб острова, до Озера Достатку, Вагура — на північ, в околицю Гаю Папуг, Манаурі взяв пліт і поплив на південь за черепахами, а рибалки на другому плоті вирушили знову до П'яти Скель, які були розташовані за милю на північ. Показуючи жестами і називаючи імена, я пояснював, хто до кого має бігти, щоб завернути його з дороги, сам же взяв собі найскладніше завдання — погоню за Арнаком в глиб острова. Мисливці вийшли з табору приблизно п'ятнадцять хвилин тому, отже, ми сподівалися, що скоро наздоженемо їх. На жаль, рибалки вирушили задовго до світанку і давно вже ловили біля П'яти Скель.
