Дорогою ціною (збірка оповідань) - Коцюбинский Михаил Михайлович (книги бесплатно .txt) 📗
Тихович неспроможен був відвести очей від того видовища. В шипінні сирової лозини вчувалась йому скарга хазяїв, що тратили в вогні не тільки хліб щоденний, а щось більше, чого не можна ані зміряти, ані купити за гроші. В чорному димі, що здіймався до неба, як дим офіри, ввижались йому довголітня, тепер змарнована праця, ряд великих голодних днів в будучині, безсонні ночі, втрачені надії. Тиховичеві було сумно. Коли б хоч певність, що така офіра потрібна для загального добра, що робиш справді пожиточне діло, а не зайву жорстокість. Ба, коли б певність!..
Робота посувалась. Останні кущі лягли під сокирою, вогонь нищив вже рештку. Тихович мусив доглядати, як засипали землею пеньки та трамбували землю, прилагод- жували її до труїння. Незабаром частина виноградника виглядала як кладовище, вкрите могилками, що робило дуже прикре враження.
Тихович вештався поміж пеньками, обмірковуючи, план труїння, коли здалеку, аж з крайніх виноградників, долетів до його вуха стріл.
«То, мабуть, Рудик не витримав, — подумав Тихович, — коли б ще лиха собі не напитав, бо на кордоні не вільно стріляти».
За півгодини надійшли Рудик із Савченком, які обдивлялися крайні садки.
Пора обідати! — гукав здалеку Савченко.
Побачивши зрубаний виноградник, обидва колеги зупинились здивовані.
Чисто! — розвів руками Савченко. — Як бритвою зголив… О! і вогні горять, як на Купала…
І, весело підстрибуючи, він побіг до вогнища та згорнув ногою на вогонь розкидані гіллячки.
Рудик підскочив до Тиховича. Обличчя його сяло.
— Подивіться, — гука він, показуючи Тиховичеві закривавленого довгоносого вівчарика. — Я не витримав, але ж і вдалося мені… Ось гляньте, який гладкий! — І Рудик дмухав вівчарикові між пір'ячко, щоб показати, який він гладкий, та підсовував Тиховичеві під ніс руку, по котрій стікала свіжа вівчарикова кров.
Тихович, який ніколи не стріляв і не любив крові, відвернувся від закривавленої дичини, чим образив трохи свого колегу-мисливця.
Коли Тихович, йдучи на обід, обернувся назад, на нього поглянула з-поміж виноградників якась порожнява, якась щерба, що робила враження вибитого зуба.
Серед спустошеного виноградника стояв робітник, байдужно перегортаючи ломакою попеліючий жар.
А Замфір все ще сидів марою під вербами побіч Ма- ріори, втупивши посоловілі очі в простору…
Неспокійно спалося Тиховичеві тої ночі. Уві сні верзлася йому всячина. То здавалось йому, що він сам рубає величезною сокирою по три кущі зараз, то — що робітники, замість лози, покидали на вогонь Замфірових дітей. А то знов бачить він, як у сильному вогні горить цілий виноградник, як від нього займається навіть земля, горять кущі, палає повітря, от-от небо спалахне від страшенного жару. А з тої бурі полум'я, над яким кружляє, каркаючи, ворон («І як він собі крил не обсмалить?» — думає Тихович). З того пекла вогняного виразно долітає до його вуха Маріорин лемент: «Ох, коли б мені вмерти від тої зарази…» А ворон спускається нижче та нижче. З кожним махом крил він росте, більшає, пташина голова заміняється в людську, здорові крила безвладно звисають, і чорний птах падає під кущ, промовляючи Замфіровим голосом: «Голову мені рубайте, не кущ!., голову!..» Тихович прокинувся, зрошений холодним потом. Була ще ніч. В хаті було душно, і Тихович не міг заснути. Він одягся і вийшов на двір. Місяць вже зайшов. В повитій темрявою далині ледве мрів Прут: електричне світло в Галаці рівно горіло вдалині, як низка чудових перлів. Тихович провештався по селу до рання.
На ооботі ніхто вже не заважав йому. Ні одна душа не з'явилась з села, наче ніхто не цікавився, як, замість кущів, виростали по садках могилки.
По обіді Тихович думав спочити, коли, зиркнувши ненароком у вікно, побачив Замфіра, що йшов через подвір'я, ведучи з собою якогось діда. Тиховичеві чогось голосніше закалатало в грудях серце. Він вийшов надвір. Замфір навіть не привітався до нього.
Домнуле доктор, — почав він, дивлячись на Тиховича згаслими очима, — ви вирубали мій виноградник, відібрали в мене останній шматок хліба… Я не маю чим годувати свого батька і тому привів його до вас… Годуйте тепер його самі, коли позбавили мене хліба…
Мош-Діма втупив сиві мутні очі в Тиховича і божевільно осміхнувся.
Гихович здригнувся від того погляду.
Хіба ж я винен у вашому лихові?.. — почав він, але Замфір не дав йому скінчити, махнув рукою, обернувся і вийшов з обійстя.
Мош-Діма постояв трохи, а далі сів на призьбу, не спускаючи з Тиховича мутних очей з виразом німого докору.
Тихович вскочив у хату.
«За віщо, за віщо я мушу терпіти стільки прикростей? — думав він, бігаючи по хаті.— Чи ж я хотів відібрати від них хліб, чи ж я не рятую, врешті, своєю працею більшості від такої недолі, яка стріла оцього божевільного діда? Чи ж я не віддаю сили своєї для добра отих молдуван, які платять мені за це ненавистю! Боже, за що ж я мушу таке терпіти!..»
Гихович бігає по хаті в нервовому роздратуванні. Несправедливість, офірою якої він почувається, болісно ятрить йому серце, труїть життя. Але помалу-малу думки його приймають інший напрям.
«І лікар, — думає він, — рятуючи життя, мусить часом відтяти ноги пацієнтові, зробити його навіки калікою. А він це робить, бо мусить робити, вчинком своїм рятує життя людині… Не місце на сентиментальні розміркування там, де треба рятунку… Ні, не те, не те… — працює далі думка. — На лікаря за рятунок ніхто не ремствуватиме, ніхто каменем не кине, а тут!..»
Тихович бігає по хаті і не може заспокоїтись. Його тягне звідсіль геть, на простір, дальше від тої душної хати, що була свідком його думок гірких, його болів сердечних. Але він не зважується переступити поріг, бо знає, що там стріне його непритомний погляд мутних очей божевільного з виразом тихої скарги і вразить його боляче у саме серце.
А вийшовши, не зважиться повернути у хату, щоб знов не почути на собі докірливого погляду, не побачити нещасного діда, прикинутого йому, як винуватцеві недолі цілої родини…
Тихович не вечеряв. Цілу свою вечерю віддав він мош-Дімі. Але мош-Діма потримав ЇЇ, потримав — та й викинув собакам, наче гордуючи хлібом від ворога.
Настала ніч. Тихович бачив, як старий простягся на призьбі під вікном і заснув, підклавши під голову кулак. Тихович хотів винести йому свою подушку, та боявся, що мош-Діма не прийме її від нього, як не прийняв вечері.
І знов для Тиховича неспокійна, тяжка ніч, і знов нічниці мордують його. Серед тихої, беззгучної ночі встають перед нього давні спогади, пригадується життя ціле. Ще з того часу, як він почав ясніше формулювати свої думки, свої бажання, потреба розумної, живої, корисної праці сталася для нього безперемінною умовою життя. Як гарно марилось на шкільній лаві, скільки робилося сміливих, але часом й недосяжних проектів! А проте пильно вчилося, невважаючи на боротьбу з важкими умовами життя, на убожество, бо була гарна мета, були надії… Проминули гімназіальні літа, збігли непомітно й університетські — прийшла пора здійснити мрії, знайти ту живу, розумну працю. Та ба! Не завжди так складається, як сподівається. Замість живого, корисного діла глузлива доля підсунула переписування в канцелярії якихось сухих, нікому не потрібних паперів — і то лиш за злиденний шматок хліба. Замість живого діла — канцелярщина! Чи варто було стільки вчитися, стільки працювати, щоб змарнувати усе у чотирьох стінах, утопити свою здатність у казеннім чорнилі, запорошити живу душу пилом відвічних шпаргалів?
Треба було покинути думку про якесь справжнє діло серед свого люду, у рідній країні. Принаймні на якийсь час покинути.
От тоді саме несподівано трапилась посада в філоксерній комісії. Тиховичеві осміхнулась перспектива живої діяльності хоч би у чужому краї, на користь чужому людові. З великим запалом узявся він до праці; усі труднації, всі перешкоди тільки заохочували його, підбадьорювали, як острога доброго коня. Перед ним було величне діло, обрятування бессарабських виноградників від філоксери, і до того величного діла він міг причинитися своїми силами. Тихович вірив у можливість боротьби з ворогом винограду, а ця віра додавала йому ще більших сил. Але час минав, роки йшли, — і кожний рік щось общипував з тої віри, з того запалу. Філоксера, невважаючи на боротьбу з нею, з кожним роком займала все більшу і більшу простору. Підсумовуючи результати діяльності комісії за кілька літ, Тихович побачив, що комісія не змогла злокалізувати філоксеру, не пустити її за межу звісних вже комісії філоксерних огнищ. Мало на тому: комісії не вдалося навіть викоренити цілком філоксеру на тих огнищах. Правда, не легка то боротьба, особливо при ворогуванні та темноті людності, при недостачі грошви. Обдивившись, наприклад, виноградники у якомусь селі, де не знайдено філоксери, Тихович часом не радів, а опускав в несилі руки, бо не був певним, що виноградники, які лежать від нього на десять верстов на північ, південь, схід або захід, вільні від філоксери. А дізнатися про це не було змоги. Уряд шкодував гроші на боротьбу, їх ледве ставало на роботи по вогнищах та на розвідування садків у деяких селах. Ходилося, значить, як у темній хаті, напомацки. В одному місці на боротьбу видавалися усі гроші, в другому — філоксера спокійно жерла виноградники. Одною рукою здержувано її в межах, другою — пускано на всі чотири сторони. Зрозуміло, що такий стан речей не міг не похитнути Тиховичевої віри в корисність такої боротьби. Однак Тихович гнав від себе зневір'я. Він потішався надією, що так не зможе довго тягтися, що уряд зрозуміє врешті сам некорисність такої боротьби та дасть змогу обдивитися всі виноградники в Бессарабії, дізнатись принаймні, яку силу забрав ворог, — і тоді вже обміркувати план кампанії проти нього чи шукати другого способу рятунку.
