Дорогою ціною (збірка оповідань) - Коцюбинский Михаил Михайлович (книги бесплатно .txt) 📗
Замфір навіть повеселішав від тих думок. Затягши безкінечну пісню, він навіть і не помітив, як доїхав до садка. Навиклі коні самі зупинились перед тином. Замфір скочив на землю і почав розв'язувати фіртку. У ту ж мить від тину відділилася чорна постать циганова і заступила йому дорогу.
Не вільно! — сказав циган, кладучи руку на фіртку,
Що таке? що ти кажеш? — не зрозумів його Замфір.
Не вільно сюди, — обізвався вдруге вартовий, не беручи руки з фіртки.
Замфір засміявся.
Ти хіба не пізнав мене? Це мій виноградник, — сміявся він.
Я знаю, що ваш… Але він слабий — і доктор звелів нікого не пускати.
Замфірові потемніло в очах. Зразу він наче не розчовпав, про що річ, але за мить страшна думка блиснула йому в голові, а згасла злість спалахнула з новою силою.
Що? — скрикнув він, хапаючи цигана за барки. — Мене не пускати на мій виноградник?!
Нещасний циган аж присів зі страху. Перехиливши з покорою набік голову та витріщивши на Замфіра перелякані, благаючі очі, він невиразно белькотав:
То не я… Я нічого не винен… Доктор казав не пускати… хоч би рідного батька, каже, не пускай…
Але Замфір не слухав його: він тільки тіпав бідним циганом та кричав йому просто в обличчя:
Мені не вільно на свій виноградник?
Почекай же, — додав він трохи згодом, — я покажу тобі та твоїм докторам, як мати справу з Замфіром Нероном!.. — І з цими словами Замфір потяг цигана до річки.
Надаремне переляканий на смерть циган благав пустити його, пручався, кричав: Замфір волік його до річки. Вже на березі Замфір підняв цигана догори, аж той забовтав ногами в повітрі, струснув ним і кинув на дорогу. Бідний циган покотився по землі, але, почувши волю, вмить зірвався на рівні ноги і, обмацуючись та проклинаючи Замфіра, потрюхав до села.
Замфір стриножив коні, пустив їх у садок на пашу, а сам, все ще важко сопучи з гніву, подався між кущі. Повний місяць викотився з-за гори і обсипав сріблом виноградник. Замфір уважно придивлявся до кущів, намагаючись помітити що-небудь нове, але вони були такі свіжі, такі розкішні, як і перше…
«Слабий, слабий виноград… — пригадував собі Замфір циганові слова. — Чи вони подуріли, чи що, щоб в оцих здорових, родючих кущах добачати слабість?.. Це якась нахаба, ніщо інше… Але зі мною не жарти, я не дамся на поталу…»
Замфір ходив по винограднику, нагинався, зазирав під кущі. «О! тут копали, — думав він, наглянувши свіжорозкопану землю. — І що вони там знайшли?..» Замфір вклякнув під кущем. З цікавістю, що перемогла гнів навіть, він почав розгортати землю здоровим кривим ножем, що висів у нього за поясом, — і незабаром добув відрізані корінці. Піднявши їх до місяця, Замфір уважно придивлявсь до корінців, але нічого не бачив. Для більшої певності він навіть понюхав корінці, але вони мали звичайний дух. Молдуван обурився. Як можна так кривдити людей? Вигадувати те, чого ніхто не бачив, чого нема на світі навіть, дурити не тільки простих молдуван, але й «імперата» самого! Правда, доктори — пани, а пани завжди живуть із мужиків, а дурні мужики завжди терплять панську кривду, як ті вівці, що їх стрижуть та ріжуть… Але годі! Замфір не стерпить… Хай буде, що буде… І Замфір почув новий приплив лютості, що душила йому груди, викликала жадобу помсти.
Місяць викочувався все вище і вище; осяяні дерева дивились на свої тіні, через Прут перекинувся срібний, як місяць, шлях у таємничі плавні, завиті сріблястим серпанком імли.
Замфір сидів у садку, затоплений в задумі, і не помічав ані холодного, вогкого подиху плавнів, ні форкання коней, що гризли оддалік траву, ні далекого, ледве чутного гомону засипаючого села.
Тим часом у Тиховичеву хату вскочив розхристаний циган. Тихович саме тоді оповіщав примаря про знайдену філоксеру. Побачивши непрохоловшого ще з переляку цигана, Тихович здивувався.
Ти чого покинув виноградник? Що сталося?
Мене… мене хотів утопити той шибеник Замфір… Сорочку на мені подер… Він приїхав кіньми, а я не пускаю на виноградник… Кажу: батька рідного не пущу… А він ухопив мене за барки, побив мене, сорочку на мені подер… О! гляньте, яке! о!.. — хлипав переляканий циган, висмикуючи свою брудну подерту сорочку, з-під якої визирали темні, як спиж, волохаті груди.
Тихович зрозумів урешті, що сталося. По його наказу примар послав десятників вигнати коні з виноградинка та заказати Замфірові вступати без дозволу на виноградник.
Коли десятники наблизились до Замфірового садка, він усе ще сидів, замислившись, під деревом.
Замфіре! Замфіре! А йди сюди! — гукнули вони здалеку.
А чого вам? — наблизився до них Замфір.
Тут не можна пасти коні… Примар звелів, щоб…
А йдіть ви собі до лиха з вашим хабарником при- марем та з докторами!.. — вибухнув Замфір. — Я тут хазяїн, а не примар.
— Та не кричи-бо, — гамували його десятники, — криком нічого не вдієш, тільки клопоту придбаєш. Треба якимсь іншим способом запобігти лихові, спекатися докторів тих, що напосілись на наші виноградники… Відколи світ світом, відколи молдуван молдуваном — ніхто не чув, щоб рубали виноград…
Замфір мовчав, насупившись.
Добре, — сказав він перегодом, — я заберу з садка коні, але… — Замфір не доказав, а тільки потряс у повітрі кулаком.
Маріора поралась ще при світлі воскової свічечки біля мисника, а мош-Діма з непритомним усміхом проказував молитву, коли Замфір вступив у хату.
Ти вже повернув? — здивувалась Маріора.
Га! Повернув, бо доктори вигнали мене з виноградинка. — І Замфір розповів жінці вечірні пригоди.
Що ж тепер буде? — заломила руки молодиця, збілівши на виду.
Може, що й буде… — глухо відповів Замфір і із цими словами зняв із цвяха рушницю, дістав із скрині порох та шріт і почав уважно набивати її.
Що ти задумав, нещасний? — налякалась Маріора.
То вже МОЄ ДІЛО…
Покинь мені зараз… Ти хочеш нас посиротити?! — плакала молодиця.
Замфір мовчав.
Покинь, кажу… — і Маріора схопила рушницю, намагаючись видерти її від чоловіка.
Замфір підняв руку, щоб відіпхнути Маріору, але, побачивши бліде, заплакане обличчя жінчине, жбурнув рушницю в куток і мовчки вийшов з хати, де довго ще голосила молодиця та непритомно осміхався божевільний мош-Діма…
Минуло два тижні. Під той час приїздили в Лоєшти якісь пани, скликали людей на Замфірів виноградник, показували їм філоксеру. Показували і Замфірові, але він за кожним разом здвигав плечима та відвертав голову, додаючи, що такої дурниці, як та дрібненька тля, й показувати не варто. Пани запевняли його, що філоксера однаково за кілька літ знищила б йому виноградник, сусіди бідкались, що такий гарний сад має пропасти, але Замфір не вірив ні тим, ні другим. Він не вірив, щоб могла існувати на світі така жорстокість, така несправедливість, котра дала б спромогу відняти від бідного молдувана останній шматок хліба. Інколи передчуття лиха стискало йому серце, і тоді щось шептало Замфірові, що або він, або вороги його не діждуть руїни його господарства.
А тим часом виноградник стояв. Дні минали за днями, а «доктори» все ще обдивлялись виноградники, не рушаючи Замфірового. Замфір бачив, як возили над Прут важкі залізні бочки. «Отрута, отрута», — шептали молдувани, значно заспокоєні тим, що більш не знаходять філоксери, а Замфір потішав себе, що, може, то не отрута, а так які ліки, або що. В серці бідного молдувана надія боролась з жадобою дикої помсти і часом переважало одно почуття, часом друге. А поки що — треба було чекати, щоб вияснилась справа з виноградниками.
Був чудовий липневий ранок. Замфір лагодив каруцу біля повітки. Маріора варила обідати в глиняній кабиці на подвір'ї. Божевільний мош-Діма своїм звичаєм годував качок та курей, а діти грались із собаками за хатою. Скрізь було тихо, спокійно.
Враз у двір вскочило два хлопці і, важко відсапуючи, закричали разом:
Дядьку Замфіре, дядьку Замфіре! Ваш виноград рубають… Біжіть мерщій, а то весь вирубають та спалять…
