Твоя дитинка - Ликович Ірися (серия книг .TXT) 📗
А люди, якi пiклуються про iнших, - пiклуються про себе. Цей же «гастфатер», наприклад, люблячи своїх дiтей - любить себе. А разом з тим i тебе, хоч ти йому i чужа. Та вiн поважає тебе, бо без поваги до iнших не буде любовi до себе.
Боже, дякуємо тобi за смачну вечерю. Амiнь! Поцiлунок матерi на прощання. Поцiлунок батька.
Дiтки проситимуть тебе розповiсти їм на нiч казку. Ти смiятимешся, адже майже не знаєш нiмецької. Але, розчулена, пiдеш до їхньої кiмнати.
Малеча облiпить тебе, мов мед. Наймолодший залiзе на живiт. А ти лежатимеш на спинi i читатимеш сто разiв прочитану їм батьками книжку. Тодi й зрозумiєш суть почутої колись фрази: «Щастя - це коли по менi скачуть дiти».
3.3
Вона сидить з усiма на кухнi. Мовчать. Бо що сказати, коли присутнiй батько? Вони бояться вимовити бодай слово, аби не бути виставленим на посмiховисько. Навiть мати стулила ледь блiдi вуста. Багатостраждальна мама. Усiх любляча. Скорботна.
Вона мовчки розкладала тарiлки. Нiмуючи подавала їжу. I тiльки батько усмiхався сам до себе: ось який я всемогутнiй! Без мого дозволу нiхто навiть не пискне.
Їдять мовчки, наче чужi. Старший хлопчик неприязно зиркає на дiвчинку i показує язика. Це, щоб вона захникала. Тодi батько обов'язково нагримає. Можна буде тихцем посмiятися. Cтрах за себе не навчив цих дiтей згуртовуватися, стояти одне за одного. Кожний боявся за себе.
Хлопчик усе дражниться язиком, i мала таки запхинькала вiд образи.
- Хiба я тобi не казав, що за столом сидять мовчки? Хiба ти не така, як усi? Ану заткнись!
Мала давилася гречкою, зрошеною сльозами, а хлопчик щасливо посмiхався. Вiд прикростi дитина зарюмсала ще бiльше.
- Геть звiдси! - заволав батько. - Показуватимеш свiй характер в iншому мiсцi.
- Але вона ще не доїла, - несмiливо пробувала захистити вселюбляча мати.
Та щаслива дiвчинка, що її нарештi «вiдпустили», вже хутко кинулася до дверей. Батько зрозумiв це. I йому здалося покарання замалим.
- Стiй! - рiшуче наказав вiн. - Сидiтимеш тут. Але щоб навiть не думала доторкатися до гречки.
Та вона й не хотiла їсти. Хiба можна ковтати власнi сльози?
Усi принишкли. Нiхто не виявляв спiвчуття: боялися навiть жестом проявити емоцiї. Iнакше:
- Ти що - жалiєш її?
Або:
- Чого зуби сушиш? З неї смiєшся?
Будь-яка поведiнка могла викликати в батька найнесподiванiшу реакцiю.
Вiн мiг сказати:
- Правильно! Посмiйся з неї! Смiйся ще! Сильнiше регочи! Аби знала, як за столом поводитися.
А мiг утнути протилежне:
- Чого iржеш, як кiнь? Диви, аби зуби не збирав…
Нарештi батько вийшов у коридор i донька благально глянула на матiр:
- Мамо, можна я пiду?
- Цить! Чого мене питаєш? Сама знаєш, що зась, доки батько не вiдпустив. Помовч краще. А то зараз почує. Дiстанеться i тобi, i менi.
- Але я не хочу тут сидiти! Я ж i так не маю права їсти.
- Потерпи, дитино. Буде легше всiм.
На кухню зайшла бабуся, батькова мати. Зиркнувши на переляканi обличчя, запитала:
- А де кат?
Хлопцi перезирнулися.
- У коридорi! - випалив середущий.
- А ти, дитино, чого не їси?
- Їй не можна, - тихо вiдповiв за неї старший.
4.3
Вони ночують у рiзних кiмнатах. Час вiд часу ображений чоловiк пiдходить до скляних дверей i нiби випадково зазирає до неї. Вона буцiмто не звертає на нього уваги. Вiн пише думки в потаємний блокнот i вiджимається вiд пiдлоги. А потiм шукає їжачка, якого вони вчора знайшли у лiтньому саду i занесли до хати.
Але їжачка нема, вiн утiк. Алоїз сумно походжає по кiмнатi.
«Як вона могла це зробити? - думає вiн. - Як? Цiлуватися на моїх очах iз тим… тим… дебiлом!»
Ревнивець згадує, як знайомi нiяково опускали очi, коли зустрiчали його спантеличений погляд. Вони не знаходили слiв. А вiн не мав слiв для неї. Адже знав її всього кiлька тижнiв. Але його почуття були нiжними i щирими. Але нi! Це не та Нiна, яку вiн уперше запросив на пиво. Це якесь курвеня з дитячим обличчям.
«Що робити?!» - обступали невтiшнi думки…
- Я за мiнералкою, - каже вiн ображено i вiдчиняє дверi.
- Угу, - незворушно вiдповiдає дiвчина. I позiхнувши, вiдвертається до облупленої стiни.
- Ти не хочеш менi нiчого сказати? - запитує вiн.
- Нi. Я хочу спати.
- Можна бiля тебе?
Мовчанка.
Чоловiк лягає бiля коханої i огортає своєю великою рукою її пiддатливе м'яке тiло. Пестунка нерухомо лежить, вдаючи сонну.
У душi Алоїз кипить з її впертостi. Тому хоче, щоб маленька артистка промовила бодай слово, щоб як-небудь захотiла виправдатися. Але це чортеня не здатне вiдчувати свою провину. Воно буде звинувачувати всiх, лише не себе.
- Не хочеш менi щось пояснити, попросити вибачення?
- Для чого? - таке враження, що Нiна тiльки й чекала, коли вiн заговорить. - Адже ти сам мене спровокував.
- Чим?!
- Ти ж сам запропонував!
- А може, я лише випробовував твою вiрнiсть?
- Та не потрiбно мене випробовувати! Наступного разу будеш розумнiшим! - її личко сяє, бо дiвчина розумiє, що коханий усе майже вибачив. Тому повертається до нього й цiлує в обличчя.
Алоїз усмiхається, загрiбає її в обiйми, заплющує очi i через кiлька хвилин вже спокiйно i глибоко дихає…
Вона ж легенько погладжує його долоню, аби краще спалося. I тихенько мугиче щойно вигадану колискову.
1.4
Гутен таг, майне лiбе фройлян!
Золота моя, я радий, що ти освоюєшся.
Менi вже трохи краще. Якщо наше кохання переможе цю розлуку, то воно переможе ВСЕ!!!
Пиши менi, коли матимеш вiльну хвилинку. Тодi не вiдчуватимеш себе самотньою.
P. S. Моє серце нинi в Нiмеччинi. Знаєш, як це жити без серця?
Твоя українська половинка.
2.4
Надворi - злива. Тобi на гадку спаде порiвняння: мов стiна.
Ти дивитимешся на почорнiлi вiд води дерева, якi видно з вiкна твоєї гарної, впорядкованої кiмнати. «Маленька в'язниця» - називає її хтось тобi рiдний.
I єдине, що ти у нiй не зможеш осягнути - це час. Ти житимеш поза ним. Ти спiлкуватимешся з кимось через Інтернет, але час буде втраченим. Бо ти спiлкуватимешся зi своїм минулим у теперiшньому часi.
Дiтки спатимуть пiсля легкого iгрового дня.
У нiмцiв усе пiдпорядковується часовi, i вони намагатимуться нав'язати його й тобi.
У коридорi висiтиме план на тиждень, мiсяць, рiк. I ви всi будете змушенi вписувати туди себе навiть на 12 мiсяцiв наперед!
Але як тодi перемогти час? Як стати незалежною вiд нього, коли тебе втискають у його рамки?
Ти не пiдеш гуляти мiстом. Бо що таке мандрiвка ним, навiть неймовiрно цiкавим, у порiвняннi з твоєю ДУШЕЮ? Що таке подорож вулицями, нехай i такими стерильно вилизаними, коли перед тобою вiдкривається ДОРОГА ДО СЕБЕ? I ти пiдеш нею. Зрозумiвши, що в тобi є бiльше вражень, темних куточкiв i забутих облич, нiж у цiлiй країнi.
Падатиме густий проливний дощ.
Опускатиметься стiною на твої тендiтнi дiвочi плечi, але вiн не впливатиме на тебе. Бо що тобi дощ, що тобi шторм, про який триндять по радiо два днi (чи придiляли б йому таку увагу в Українi?), коли ти сама собi - i шторм, i сонце. Ти робиш настрiй, а не вiн тебе.
Прокинуться дiтки. Вони запитають у мами, чи можна їм дивитися телевiзор. Вона, заглянувши в план, вiдповiсть:
- Юдiт i Дебора - так. А ти - нi. Ти вже дивився цього тижня аж двi години.
Малий заллється сльозами i тобi стане його шкода, бо ти знову не розумiтимеш їхньої нiмецької логiки.
Дiвчатка дивитимуться мультики, а малий стоятиме за скляними дверима i жалiсливо i голосно плакатиме…
