Кінець світу. Том 1. До… - Базів Василь (электронную книгу бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Як і наші сталіністи, майя були просто звихнуті на жертвоприношеннях, за що їх Мел Гібсон справедливо змалював у диявольських потворних образах у своєму «Апокаліпсісі», хоча така назва так само потворно тут недоречна.
Якось так у них склалося, що один дурень зробив це, а тисячі інших, з покоління у покоління, повторювали, — обрізали власні вуха, щоб усі бачили, що вони принесли у жертву кавалок особистої плоті. Інші двоноги самці крізь сльози вирізали дірки у нижніх губах, язику чи ще де–небудь на видному місці.
Сучасні носії моральних збочень просто відпочивають у порівнянні з тим, що робили їхні ідейні однодумці із племені півострова Юкатан.
Така пікантна картина вимальовувається на тому місці, де донині височать месоамериканські піраміди. Збоченці збиралися у чималий гурт, ставали у ряд, якомога довший, водночас робили собі кілька дірок у чоловічих членах, упоперек збоку, а потім через ці отвори просували шнурки, стаючи, таким чином, неначе нанизаними і зв’язанами єдиною спільною пуповиною.
Народний хор імені Верьовки! Уявляєте картину у Верховній Раді, якби всі послідовники одного відомого нардепа із числа сексуальних меншин утворили отаку депутатську злучку. Одной веревкой связаны! Гомосеки усіх фракцій, єднайтесь!
І можете собі уявити, що ці збоченці витворяли, коли приносили у жертву вже не себе зі своїми понівеченими геніталіями, а із реальними жертвами їхньої, подібної до нашої печерської демократії (печерська — від назви знаменитого Надверховного районного суду).
Кандидатів було дві категорії. Умертвляли рабів, якими ставали взяті у полон вороги. Оскільки доблестю було не вбити неприятеля, а привести живого, аби потім експлуатувати або мордувати.
Із рабами — ще куди не йшло. Але були такі навіжені чи скажені патріоти, що у жертву заради нації віддавали своїх дітей. Причому перед мученицькою смертю оберігали від гріха, щоб чадо єдинокровне зійшло на жертовний олтар пречистим.
Уявіть дитинча молодшого шкільного віку, і далі: «Якщо його належало принести у жертву стрільбою із лука, то роздягали догола, мазали тіло лазур’ю і надівали на голову мішок. Навколо жерви починали танцювати, відтак пускаючи у нього стріли. Серце було позначено білою міткою, і кожен намагався поцілити у нього. Дуже швидко груди перетворювалися на мішень, що виглядала як щетина із встромлених стріл. Ще ледь живе чи уже бездиханне тільце несли на стіл жертвоприношення».
Тут танцюристи уступали дорогу до жертви поважному громадянину, який освоїв професію ката. Йому належало продемонструвати свій вищий професіоналізм, коли він встромлював ніж між ребрами зліва, нижче соска. Услід за лезом вповзала у теплу плоть тверда рука співплемінника і, по–тигрячому грізно блимаючи очицями фахового звіра, виривали звідтам серце.
Ще живе, що билося на долоні, як щойно вилуплене курча. З тою різницею, що для вилупка курячого це означало народження життя, а для нещасного створіння Божого з волі його озвірілих сотворителів — смерть. Во ім’я нації.
Серце мало перевагу — його не з’їдали. А решту останків — ділили, як свинячу тушу. І пожирали.
Держслужбовцям, які уже тоді користувалися привілеями, завше діставалися руки, ноги і голова.
Того, котрого замордували і з’їли, оголошували святим.
Тут мало сказати — екзотика. Трохи згодом, коли майя уже підуть звідтам, де вони сповідували свій людожерський спосіб життя, і коли туди прийшли наші земляки–іспанці, вони, конкістадори, також жахнулися.
Були вони глибоко релігійними католиками, тому інформація про індіанців Нового світу лягла на Папський апостольський престол. Для орієнтації у часі підкажемо, що було це десь тоді, коли уродженець села Кульчиці Самбірського району Львівської області, гетьман Петро Конашевич–Сагайдачний, пішов на Москву. А європейські інтелектуали всередині минулого тисячоліття розгорнули дискусію — чи є аборигени американського континенту людьми чи так просто — людиноподібними тваринами. Полеміка блідолицих схилялася не на користь червоношкірих. Мусив узяти на себе відповідальність сам Папа Римський, який спеціальною буллою від 1537 року визнав наших героїв як–не–як, але все ж людьми.
Давайте переведемо подих, і я уже чую: і оті канібали будуть виносити нам вирок? Ми маємо слухати маячню цих допотопних дикунів про кінець нашого цивілізованого світу?
Однак така категоричність при перших враженнях — штука ненадійна. От взяти, приміром, не майя, а Москву. Чи був СРСР високотехнологічною державою? Безумовно. Ця держава першою в історії людства відрядила людину у космос. Принаймні, за останні 5–6 тисяч років, бо твердження, що до того не було космічних польотів — під великим питанням, а якщо точніше — то чим глибше у глиб тисячоліть, тим більше є свідчень, що Гагарін — далеко не перший із землян мав професію під назвою — космонавт.
Але це окрема розмова. Громадянин СРСР таки був космічним дебютантом у сучасній цивілізаційній історії, і це грандіозний успіх науково–технічного прогресу в епоху, яка є нашою.
І разом з тим громадяни цієї країни донині ведуть себе нічим не ліпше, ніж дикуни із берегів Амазонки, намазавши бальзамом один із трупів і тримаючи його у склепі для всенародного огляду. Ходять у цю могилу на оглядини вже десятиліттями і вчать своїх діток, що дядько, якого не закопали, як усіх інших, у землю, — не дядько, а бог. Чим це ліпше, ніж інкрустація і розписи на батьківських черепах, що зберігаються для нащадків у креденсі племені Тупсі? Тому чиє би ричало…
До речі, уже не на Красній площі, а у храмовому комплексі Чечен–Іца (не плутати із Чечнею та із розбомбленою Москвою столицею Грозний), що у поселеннях майя, на надгробній плиті зображено людину, що сидить за пультом управління літальним апаратом. Руками космонавт тримає штурвал і дивиться у перископ. На нього надітий дихальний апарат, а довкола зображені різного роду авіаційні прилади. Ракета, у якій сидить цей майя, у хвості має сопло із вогненним шлейфом — її на орбіту виводить не інакше, як і на Байконурі, — реактивний двигун.
Тут, очевидно, похований, не по–дикунському, як у Мавзолеї, а по–людськи, — майямський Гагарін. Загалом, для тутешнього народного епосу літальні крилаті машини, повітряні мандрівки, навідування гостей із Неба на Землю, — речі не менш буденні, ніж офіра задля доброго врожаю власного раба, здобутого у бою із сусідським племенем, чи обов’язок дати каменюкою по голові своєму співплеміннику, що звабив на племінних танцях твою жінку.
Тому не спішіть із висновками, чи мають вони моральне право пророкувати нам кінець. Думаю, і конкістадори поквапилися зі своїми першими висновками, поки не огледіли сповна месоамериканську цивілізацію. Зрештою, сьогодні ми маємо теж таку можливість, коли навідаємося щонайменше у дві центральноамериканські країни — Мексику і сусідню Гватемалу.
За кілька десятків кілометрів від одного із найбільш динамічних на планеті мегаполісів Мехіко є мертве місто під назвою Теотіуакан. На думку археологів, поселенню понад дві тисячі років. І в ньому й донині дуже добре збереглося так само понад дві тисячі споруд — палаців і храмів.
По–перше, ці рукотворні пам’ятники зниклого племені — дивовижні шедеври архітектури, які не можуть не викликати захоплення у людини ХХІ століття. Як? У сиву давнину і такі дива руками дикунів? На щастя, це не єдине місце на планеті, яке викликає такі почуття, і нашу раціональну переконаність про власну довершеність ставить під великий сумнів. Бо справді артефакти дуже часто навіюють крамольну, проте невблаганну думку: ті, що десь там ледь просувалися хащами еволюції, настворювали тут тисячоліття тому такого, що вони швидше нас би із нашим хваленим прогресом сприйняли за дикунів, аніж ми їх. Тому не так усе просто й однозначно під сонцем, і не тільки з майя, до слова.
Та все ж повернемося в околицю мексиканської столиці. Бо головне в іншому. Допитливі дослідники прагнули створити єдину картину цього, далеко не єдиного на півострові Юкатан дива. Наш технологічний вік дозволяє глянути на мертве минуле з висоти пташиного польоту. Що показали аерофотоспостереження? Звід–там, з піднебесся, містечко майя нагадує материнську комп’ютерну плату, в якій процесорами виступають велетенські піраміди Сонця і Місяця, навколо яких — понад шістсот все тих же пірамід. Шістсот!
