Чаша Амріти - Бердник Олесь Павлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .TXT) 📗
— Отож-бо… Михайле, говори, говори…
— Змалку я захопився астрономією. Зоряне небо хвилювало мене, притягувало, тривожило вічною тайною. Я вже з третього, четвертого класів перечитував усе, що міг дістати, про походження життя, про далекі планети, про майбутні польоти до інших світів. Особливо до серця мені припав Ціолковський, який гаряче вірив у космічну долю людей…
— Великий бодхисатва, — сказав індус. — Я читав про нього. Людина грядущих рас…
— Я не знаю, хто він, — задумливо мовив Михайло, — але його приклад разючий. Глухий самоук, без грошей, без друзів, у самотині поринає думкою до незмірних глибин. І не лише мріє, а й працює, будує моделі, робить розрахунки… І ще я кохався у фантастиці. Жуль Верн, Уеллс, наш фантаст Бєляєв. Старі, заяложені книги француза Камілла Фламаріона про космогонію…
— Знаю, — хитнув головою Гаррі. — Прекрасний популяризатор.
— Вони допомогли мені розширити свідомість, вибрати шлях. Я безповоротно вирішив стати астрономом чи астрофізиком. Окрім звичайного, повсякденного життя, є ще й безмір’я, і треба прокладати шлях для людей туди…
— Чудово, — мовив індус. — Ти добре сказав. Тільки зауважу, що «звичайне життя» теж сповнене тайни. В кожній людині — безмір’я…
— Я не думав про таке, — сказав Михайло. — Я ще мало знаю. Правду кажучи, я ще не сформований…
— Самокритичність, — зухвало блиснув синіми очима Гаррі. — Це у вас так прийнято?
— Хороша риса, — заперечив індус. — Він правду каже. Ми невпинно формуємо себе, навіть у похилому віці. А йому… скільки тобі, Михайле?
— Двадцять… У сорок першому я закінчив десятирічку. Здавав Документи в університет. Хотів на астрономічний відділ. І ось — війна. Я не чекав призову. Пішов добровільно. Нас повезли на Схід. Два-три місяці навчали. І одразу на фронт. Я був у кількох боях. Під Херсоном. Потім під Ростовом. Спочатку було страшно. Потім звик. Вибухи, літаки над головою, мокрі окопи, смерть товаришів. Інколи вночі, коли затихала канонада, я бачив зорі над головою, і в душу мені поверталися почуття дитинства, шкільних літ… майоріли химерні мрії про польоти, про зоряне небо… а потім все зникало, гриміли бої, падали мої друзі — поранені чи мертві, і я знав лише одне: безконечний, страшний герць з якоюсь марою, з навалою, що заповнила нашу землю. Потім контузія і — полон. Десь на Кубані, недалеко від Кавказу. Я отямився в таборі. Вагони, пересилки, Німеччина. Потім — сюди. Не можу ще отямитись, зрозуміти всього, що сталося. Не вірю, не хочу вірити, що ворог переможе. Не може перемогти. Бо тоді життя є фарс, химера, гидка комедія… От і все, друзі… Що я ще можу сказати? Надто мало жив… Хіба ще скажу, що радий зустрічі з вами. Дуже радий. І ось моя рука на дружбу…
— О’кей! — сказав Гаррі, міцно тиснучи руку Михайлові. — Я теж радий. Ти славний хлопець. Люблю таких. Ну що ж, тепер моя черга? Я зовсім коротко.
Мій батько рибалка. З діда-прадіда. Ми переселенці з Ірландії. З давніх-давен поселилися на Каліфорнійському узбережжі. Буря, океан, хвилі, шторми — все це входило в плоть і кров роду. Ідеї роду — теж такі: свобода, зневага до смерті, культ героїв. Кожне дитя змалку знало про Вашінгтона, Лінкольна, Спартака. Ну і про сімейних традиційних героїв, яких ви не знаєте. Ось так ми жили. Батько змалку брав мене в море. Я звик до солоних бризок, до запаху риби, водоростей, до штормів і хвиль. Думалося, що продовжу традиції роду, стану рибалкою. Та одного разу наступило лихо. Батько не повернувся з плавання. Все ковтнув океан — рибалок, шхуни, наші надії…
У нас був прекрасний котедж на березі океану. Сад, гараж, квіти. На обрії — гори. Я ходив у школу. Після загибелі батька довелося все пустити з молотка, щоб сплатити кредит за котедж. Ми залишилися майже жебраками. Пішли з матір’ю по країні. Зрештою мати найнялася в їдальню аерошколи для цивільних пілотів. Ми зажили більш-менш пристойно. Я закінчив школу. Потім — армія. Училище повітряних сил. Війна. Мене збили над Арденнами. Ну що — я маю життя бідніше, ніж у Михайла? Чи не так?
— Не так, — сказав індус. — Ти більш прихований, внутрішньо зібраний. Та я відчув багато того, про що ти змовчав. І головне, друзі, — всі ми спільники, хоч і з різних країн. Ви ж хотіли знати, що об’єднало нас на одному полі? Так це можна тепер сказати: людяність…
— Згода, — сказав Михайло.
— О’кей! — енергійно кивнув Гаррі, дружньо усміхаючись. — Ніщо не замінить цього…
— Тепер ти, Свамі. У тебе повинна бути найцікавіша розповідь, — озвався Сагайдак. — Говори…
— Мабуть, досить, друзі. Вже пізно. Треба поспати. Моя розповідь справді довга. Хай завтра. На роботі або тут, після вечері…
— На роботі навряд, — позіхнув американець. — Наці пристрелять. Ви ще не знаєте їх. Мені розповідали полонені — мабуть, у пеклі краще…
— День покаже, — загадково сказав Рішідева. — Доброї ночі…
Американець повернувся на правий бік і одразу ж солодко засопів. А Михайло ліг горілиць, дивився в сутінки барака, прислухався до тривожного сонного гомону сотень полонених, плив на хвилях важкої знемоги. Свамі ще сидів на краю нар, склавши руки на грудях, не ворушився. Він здавався висіченим із каменю. Що за людина?
Важкий сон знеміг Сагайдака. Спав до світанку — без видінь, не прокидаючись.
Зловісний звук сирени повернув до свідомості. Михайло підскочив на нарах, ударився головою об низьку стелю. Внизу вже метушилися полонені, торохтіли миски. У вікно вливалося сіреньке світло ранку. Свамі сидів на краю нар, схрестивши ноги, дивився невидющим поглядом десь у куток.
— Ти що — не спав? — здивувався Михайло, протираючи заспані очі.
— Трохи спав, — усміхнувся індус. — Мені досить годину-дві. Я звик до короткого сну…
— А де Гаррі? — оглянувшись, запитав Сагайдак.
— Умивався. Тепер побіг за сніданком…
Промайнуло обличчя Бояка. Він усміхнувся хитрими очима, кивнув привітно.
— Здоров, земляче. Поспішай, умивайся. Бо надійде «капо», не встигнеш!
— Що за «капо»?
— Краще його не знати. Наглядач, із німців-рецидивістів. Вислужується. Звір!
Бояк побіг далі. Михайло, не зволікаючи, рушив до вбиральні, штовхаючись між різномовним натовпом полонених. Біля бачка з пійлом зустрів Гаррі. Американець білозубо всміхнувся, холодні блакитні очі зажевріли.
— Гуд монінг, друже! — кивнув він. — Тримай свою порцію…
Пійло парувало, дражнило апетит. Михайло ковтав слину, з жалем дивлячись на мізерну порцію чорного хліба. Разом з Гаррі вони проштовхалися до свого місця, вилізли на нари. Свамі, як і вчора, взяв хліб, мовчки одвів рукою баланду.
— Ти що? — розсердився Михайло. — Вмерти хочеш?
Лагідна усмішка з’явилася у індуса біля вуст. Він заспокійливо торкнувся пальцями плеча Сагайдака.
— Мій друже, їж. Мені вистачить.
— А як жити?
— Психічні резерви, — серйозно сказав Свамі.
— Хай буде так, — весело згодився американець. — Нам краще. Наминай, Михайле!
Вони швидко висьорбали пійло, з’їли хліб, вилизали миски. Гаррі зітхнув, скептично поглянув на дно посудини.
— Багато не напрацюєш на таких харчах…
— Ви-и-иходь! — залунало від дверей. — Швидше! Шнель! Шнель!
Полонені сипнули з нар, товпилися до виходу, вискакували надвір, лаштувалися в ряди.
Повз полонених рвучко пройшов «капо», низьколобий, з пронизливим поглядом маленьких очей, у сірому військовому френчі без відзнак. В руках наглядача зловісно похитувалася гумова палиця. Полонені замовкали, одвертали очі вбік. Десь спереду виникла суперечка, «капо» поспішив туди, почувся крик. У повітрі знялася палиця, глухо гомоніли полонені.
— Тихо! — ревнув «капо». — Руки…
Два солдати швидко, вміло одягали наручники, знову приковуючи полонених рука до руки. Пролунала команда. Колона рушила до воріт, вийшла з табору. Спереду, позаду й по боках охоронці, собаки. Високо в небі засяяли вершини, освітлені вранішнім сонцем. Десь кричали півні. Шумів глибоко в ущелині гнівний потік.
Колона, не переходячи містка, швидко прямувала ущелиною вниз. Минула рідкий лісок хвої, вийшла до глибокої каменоломні. Місцина, де добували камінь, утворювала гігантський амфітеатр. Вихід лише один, з нього — дорога до потоку, через міст і на автостраду. Простір замкнений прямовисними стінами. Про втечу годі й думати. Німці знали це, тому полонених біля входу до каменоломні розковували і пускали без конвою.
