Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович (читать книги регистрация .txt) 📗
Південна ніч не закрадається, а безшумно навалюється. Вона огорнула нужденне містечко, що приліпилося до скель, кам’янистий берег, закиданий камінням спотворений труп.
Убивство всупереч Історії.
Він мав прожити ще три роки, розбурхати Галілею, виголосити свою Нагірну проповідь, що закликала — «люби ближнього свого і ворога свого», з’явитися в Єрусалимі, пережити зраду одного з учнів і вже тоді тут мученицьки загинути, як нікчемний раб, — на хресті. Потім воскреснути у своїх послідовниках «смертю смерть поправши».
Нічого цього не сталося. Пророк із суєтного Назарета не став Ісусом Христом, не пройшов з покоління в покоління тисячоліттями. Люди не возвеличили його до Бога. Як багато подвижників, котрі не встигли довести своє, нині геть-чисто забуто!
Вбивство всупереч усій Історії, яку ми знаємо. Ні, не мешканці далекої Віфсаїди винні у цьому. Непередбачене вбивство вчинено з XX віку, з наших днів. Причому людьми аж ніяк не вороже-злостивими до його пам’яті і, далебі, не мстиво-жорстокими по натурі.
Розділ перший
Якось ви помітили сивину на своїх скронях і не дуже цьому здивувались — як-не-як вік. Сивина не зникне, зморшки не розгладяться — то плине необоротний Час.
Нема вже пушкінських сосон біля села Михайловського, як нема там скособоченого млина, нема візницьких коней, гусарів, фельд’єгерів, кріпаків, дворян, царів, нема й самого Олександра Сергійовича, його дітей… Плине необоротний Час.
Плине і полишає сліди: єгипетські піраміди, пагорб Гіссарлик, каміння римського Колізею… — пам’ятники колишнього честолюбства, геройства, страждань, високих і ницих пристрастей, колись вируючого і вже захололого життя. Плине необоротний Час.
Я належу до того розряду людей, яких протиставляють лірикам. Тридцять два роки тому, ледве знявши лейтенантські погони, з викличною незалежністю бувалого в бувальцях фронтовика на фізіономії і лякливою зніяковілістю початківця у душі я вступив до святая святих — відомого московського вузу, став студентом фізико-математичного факультету. Світові, який ще не отямився від жахів війни, фізика тоді вже подарувала першу із своїх потворних доньок — атомну бомбу, другу, водневу, виношувала. Допомоги цій породілі я безпосередньо не надавав, у подальшому займався лише чистою теорією, був одним із багатьох обраних, хто намагався осягнути неосяжне — примарні елементарні частинки і безмежний Всесвіт мріяв охопити одним поглядом. Усіляке бувало: і захвати, що межують з безумством перед незбагненною гармонією сущого, і напади відчаю від безсилля, і завмирання перед хисткою надією. Сильних емоцій у моєму житті було набагато більше, ніж розважних прозрінь. Не лише у поетів чуттєве переважає над безпристрасним розумом.
Мені постійно доводилось оперувати часом, символ «t» був складовою чи не всіх формул, які я виводив сам і запозичав в інших. Він, час, непостійний і багатий на сюрпризи. Протон і електрон не підвладні його впливові, практично вічні, а, скажімо, піон існує неймовірно коротку мить — частку секунди з шістнадцятьма нулями після коми. Але й це супермиттєве життя так само необхідне світобудові, як і життя вічних частинок. Космонавт у польоті живе трішечки повільніше, ніж його товариш на Землі. І в просторах Всесвіту є колодязі — чорні дірки, куди час немовби провалюється і завмирає у безконечності.
Відносність часу поза нами, довкола нас, усередині нас. Мільйон років або й набагато більше знадобилося нашим далеким пращурам для того, аби зробити собі грубе рубило, декілька сот тисячоліть — щоб озброїтися луком і стрілами, а за якийсь неповний десяток тисяч літ у бурхливому темпі промчалися до теорії відносності, до космічних ракет! Природа наділила нас розумом і натомість одержала динамічність.
Наш час… Як відомо, люди майже завжди були невдоволені своїм часом, із заздрістю вдивлялися чи у минуле — мовляв, отоді було життя, не те, що нині, золотий вік, — чи з надією у майбутнє. Прозірливий Бєлінський з необачною захопленістю заявив: «Заздримо внукам і правнукам нашим, які житимуть у 1940 році»… А в тому році вже точилася найжорстокіша з людських воєн — друга світова.
Я також хотів би знати, що станеться з нашими правнуками через сто років, та помилка Бєлінського остерігає від оптимістичних прогнозів. Щоб хоч якось збагнути майбутнє, варто звернутися до минулого, вловити в ньому особливості розвитку. Ньютон на схилі літ повернувся до богослов’я, Ейнштейн захопився грою на скрипці, складав немудровані вірші, Оппенгеймер вивчав санскрит, ну а я з головою пірнув в історію, шукав у ній щасливі моменти.
У деяких солідних працях я надибував багатозначні слова «золотий вік енеоліта». Ще не було рабства, ще не стався різкий розподіл на багатих і бідних, а поширене тоді рільництво все ж таки годувало людей. Та кого з нас потішить таке ненадійне благополуччя, що добувається мотикою, залежить від найменших примх природи — дощу не на часі, випадкового граду, несподіваної посухи. Золотий вік — чи не так?..
Найщасливішими в історії вважають чотирнадцять років Перікла в Афінах. Так, але це щастя скарбника, який прибрав до рук спільну скарбницю. Афіни очолювали союз еллінів, безконтрольно розпоряджалися внесками, що стікалися з усіх міст. А Сократа тим часом було засуджено до страти, і великого Фідія кинуто до в’язниці…
Коли пильніше вдивитися, жоден час не щасливіший од нашого. Я так і не знайшов в історії миті, про яку можна було б сказати: зупинись, ти прекрасна!
Однак мізерна ж утіха — ми, мовляв, такі ж нещасливі, як і наші прадіди, нітрішки не добріші, не чуйніші один до одного. Людство завжди відмовляло собі б зайвому кусні хліба, щоб отримати смертоносну зброю. І тепер такий коштує у десятки разів дорожче, ніж трактор, що працює в полі. З власної зарозумілості і з непорозуміння ми продовжуємо відносити себе до виду homo sapiens — людина розумна, але нам набагато більше пасує назва, якою ми нагородили своїх далеких попередників homo habilis, людина уміла. Ми вправні, ми напрочуд кмітливі, винахідливо створюємо за допомогою одних речей інші, але вражаюче нерозумні, самі себе жахаємося.
Ми звикли любити Батьківщину, шмат простору, де з’явилися на світ! І чомусь не кажемо про любов до свого часу. Люблю наш час, дивуюся йому, страждаю від нього і хочу, хочу щасливих у ньому перемін.
Та чи можна вплинути на час? Так, втрутившись у природний хід розвитку. Так, вносячи елемент штучності у стихійні події. Так, зусиллям розуму! Я зараз немилосердно катуюся цим питанням.
Після такої неоригінальної філіпіки, боюся, може скластися враження: еге, чи не хворий він манією месіанства. Недуга, справді, не така вже й рідкісна і в нашому раціональному віці.
Месіанством?.. Ні! Хворію досить поширеною нині хворобою — неминущою тривогою за день прийдешній. Я, такий собі Георгій Петрович Гребін, який п’ятдесят шість років тому народився в глухому районному селі Ярове, в родині непримітного навіть за районними мірками службовця, з шкільної лави потрапив у окопи, поранений на Курській дузі, контужений в Карпатах, зараз маю ступінь доктора, звання професора, значуся в штаті відомого на весь світ НДІ, в міру щасливий сім’янин, я хочу, щоб життя і надалі процвітало на Землі. Хочу! Не осудіть за тривіальність.
