Північна зірка - Грєшнов Михайло Миколайович (книги онлайн txt) 📗

— Як довго ми будемо в цьому полоні?

— Не знаю, — відказав Григорій.

— Що ж нам робити?

— Ждати. І думати, як вийти з цього становища. Не осоромившись…

Борис засміявся:

— Ждати біля моря погоди…

— Візьми себе в руки! — сказав Григорій.

Вночі їм не спалося.

— Коли за нами можуть прилетіти, Гришо? — запитав Борис.

Він лежав горілиць на квітах. Було нестерпно бачити зірки, відчувати себе полоняником.

— Не раніше ніж за місяць, — відповів Григорій. Він зрозумів Бориса: в експедиції збагнуть, що з ними щось скоїлося, прилетять на виручку. Часу спливе не менше місяця.

— Не витримаю… — понуро сказав Борис. Григорій нічого не відповів.

— Не вибратись нам звідсіля! — заговорив Борис, наблизивши біліюче у темряві обличчя до Григорія. — Відчуваю, як за мною спостерігає щось величезне, мільйоннооке, вивчає, обмацує, читає думки. Може вбити, може помилувати, залишити ось так у полоні, забути про мене. Краще тисячу разів загинути у космосі, втелющитися в астероїд — там усе зрозуміло. Але бути безпомічним кроликом… не витримаю, Гришо. Ти чуєш?

— Спи! — коротко відповів Григорій.

Борис уткнувся обличчям у долоні. Чути було його важке дихання. Григорій не міг розрадити товариша. Він бачив безвихідність становища, моторошність, що оточувала їх зусебіч. У темряві так само кружляли привиди, підходили до них, лягали безгучно поруч — кожні дванадцять хвилин. Григорій пробував не роздивлятися навсебіч, проте у нього вже виробився оцей дванадцятихвилинний ритм. Григорій розплющував очі і здригався щоразу, коли черговий двійник нахилявся над ним. Справді, можна втратити розум. Зібравши волю, Григорій наказав собі: спи!

Здається, йому вдалося задрімати. Однак тої ж миті ледве чутний шерхіт розбудив його. Розплющивши очі, Григорій побачив, як Борис підвівся, постояв, а відтак рушив у темряву.

— Борисе! — погукав Григорій.

Не відповідаючи, Борис пришвидшив кроки. Григорій підхопився і кинувся навздогін. Обидва запам’ятали, де лежить нейтронний пульсатор — біля підніжжя мармурових сходів, — і тепер бігли туди, один в десяти кроках від другого. Григорій наздогнав Бориса, коли той, ставши навпочіпки, нишпорив у квітах. Зброю вони схопили одночасно.

— Не смій!.. — просичав Григорій.

— Іди геть! — погрозливо відповів Борис.

— Борисе! — пробував заспокоїти друга Григорій.

Борис крутив йому руку, прагнучи вирвати пульсатор.

— Розтрощу… це гниле яйце… — хрипів він. — Пусти!

— Рожков! — крикнув Григорій і штовхнув товариша у груди.

Борис похитнувся, ослабив руку. Григорій вихопив пульсатор і, розмахнувшись, пожбурив його у піддатливу темінь космовокзалу.

— Назад! — сказав він Борису, який рвонувся було до будівлі. — Отямся!

Борис, як дитина, схлипнув, обм’як, дозволив повести себе від сходів вокзалу.

— Обом нам важко, — говорив Григорій. — Давай краще поміркуємо, що можна зробити?

Вони заснули, примирені, притиснувшись один до одного.

Борис розбудив Григорія удосвіта:

— Гришо…

Той безгучно звівся на лікті, потім сів.

— Щось перемінилося, — сказав Борис. — А що, не второпаю.

Григорій якийсь час прислухався.

— Перестало дзвеніти! — сказав він.

— Авжеж, — погодився Борис. — Що б це могло означати?..

Вони просиділи до світанку, вслухаючись у безконечну тишу.

Світанок не приніс жодної переміни: двійники тинялися по галяві, боролися біля сходів за нейтронний пульсатор, потім, змирившись, згорбившись, брели полем до них. Борис скреготнув зубами.

Григорій, аби відволікти товариша, заходився було читати з російської старовинної байки:

Вовк, з думкою пролізти у вівчарню,

Попав…

Однак Борис глянув йому у вічі, і Григорій замовк: дотепу не вийшло. Він і сам відчував, що фальшивить. Чи йому сипати дотепами — Борис молодший від нього, веселун у компаніях поміж космонавтів, на Землі — хлопець-друзяка. Не його вина, що він потрапив у таку халепу. Тут потрібні психологи, фізики, а Борис — звичайнісінький механік. Але якщо здорова, нормальна людина так скисла, то все це дуже кепсько. Григорій дивився на безглузде кружляння двійників. Гіршого не вигадаєш.

Робити було нічого. Абсолютно нічого було робити. Це зводило людей до тваринного стану. І це було жахливо. Людина залишається людиною доти, доки перебуває в роботі, у русі. Відбери у неї цю необхідність, і вона перетвориться на амебу, на тварюку.

Борис важко підвівся з квітів — просто так, щоб не бачити нового спалаху вовтузіння біля сходів вокзалу. Григорій поплентався за ним. На шляху у Бориса встали морські валуни — ніхто з друзів не пам’ятав, чия уява їх породила. Борис не став обминати валуни.

— Щезни! — копнув черевиком один з них.

Камінь зник. Космонавти зупинилися. У обох перехопило подих: сон чи кінець страхіттю. Борис повільно обернувся до Григорія. Той дивився на місце, де лежав перший камінь. Там були квіти. Тільки квіти. Повільно Борис підняв ногу на другий камінь.

— Руш! — копнув, що було сили, черевиком.

Камінь зник.

— А-га-а!.. — загорланив Борис, наповнюючи голос торжеством і надією. Втупився поглядом у ракету, що стояла біля космовокзалу: — Руш!..

Ракета зникла.

— Руш! — обернувся він до клумби з розквітлими флоксами.

Флокси випарувалися, мовби їх і не було.

— Руш! — гаркнув на кособокий театр.

Театр безгучно завалився.

— Р-руш! — зняв догори кулаки Борис на будівлю космопорту.

Мармуровий красень палац зник. У сяйві сонця на його місці виникла їхня рідна ракета.

— Біжимо! — крикнув Борис Григорію. — Швидше, тобі кажу! — Зробив до ракети два-три велетенських кроки. Враз зупинився: — Руш… — крикнув люто багатоквартирному будинкові.

Будинок похитнувся, зник.

— Отакої! — радісно вигукнув Борис. І Григорію: — Ширше крок!

Біля ракети обернувся і знищив усі кораблі, що бовваніли на обрії. Залишив тільки алею з тополь та двійників, що безладно кружляли по полю.

— Підйом! — вхопився за двері підйомника.

У останню мить Григорій ледве встиг нахилитися і підняти єдину зірвану ним квітку.

— К бісу! — говорив Борис, запускаючи мотори. — Жодної зайвої хвилини, інакше ці голубчики. — показав у ілюмінатор на двійників, — полізуть у ракету. Де їх тут розміщувати?.. — У звичайній обстановці гумор повертався до нього. — Старт!

— І все ж — як з ними бути? — запитав Григорій.

— Нехай залишаються. На згадку.

— І тополі?

— І тополі також.

Коли через годину на прощальному витку космонавти пролітали над місцем недавніх подій, унизу не було ні алеї, ні привидів — синій спокійний луг.

— Іще одна загадка планети, — сказав Григорій.

— Нехай її розгадують інші, — буркнув Борис. — Не я…

Проте, відіспавшись, Борис відчув, що з запитаннями йому самому не впоратися. Вахта тягнулась повільно, а кількість запитань зростала. Завваживши, що Григорій не спить, Борис постукав у його каюту.

Григорій лежав на ліжку, й хоча слід було писати звіт про події на Альбароссі, звіту він не писав — думав.

— Гришо, — запитав Борис, збагнувши, що момент для розмови зручний, — скільки часу ми пробули на планеті?

Григорій знизав плечима, не розуміючи, навіщо це потрібно Борисові.

— У мене тут розрахунок. — вів далі Борис. — Дуже простий: вісім годин обльоту й на планеті дві доби по шістнадцять годин — тридцять дві. Скільки усього?

— Сорок, — відповів Григорій.

— А нам на обстеження планети скільки дали?

— Сорок годин…

— Прикинь — збіг це чи ні?

— Що ти хочеш сказати? — запитав Григорій.

— Хтось на планеті точно знав, скільки ми маємо часу.

Григорій мовчав. Борис присів до нього на ліжко:

— Пам’ятаєш, ми говорили про іспит?

— Пам’ятаю.

— Ти й зараз так думаєш?

— Можливо…

— Що означає “можливо”? Говори прямо.

— Я весь час про це думаю.

— І що ж ти надумав?