Північна зірка - Грєшнов Михайло Миколайович (книги онлайн txt) 📗
Темрява порятувала їх від створених ними привидів. Не стало видно двійників, що блукали на лузі, театру, тополиної алеї.
— Авжеж… — погодився Григорій, не знаходячи слів, щоб відповісти товаришеві; інша думка билася йому в скроні: тільки б не збожеволіти…
Ранок нічого не змінив у їхньому становищі. Так само бовваніла будівля космопорту, за нею — алюмінієвий ангар, салютували мармурові піонери. Так само кружляли на лузі привиди.
— Хай би ви пощезли… — з ненавистю погрозив їм кулаком Борис.
Він погано спав уночі, його пригнічувало безглузде становище, в якому вони мимоволі опинилися.
— Треба пробитися до ракети у будь-який спосіб! — жорстко сказав Григорій. У нього настрій був не кращий, але він стримувався, намагаючись не розкисати.
— Як пробитися?.. — запитав Борис.
Григорій зняв з себе оранжевий светр. Це був гарний светр, вив’язаний із товстих ниток.
— Тримай! — простягнув Борисові й, холоднокровно надрізаючи тканину, заходився розпускати светр з коміра.
Вийшов чималий клубок, що кольором нагадував апельсин.
— Тепер визначимо напрямок. Ми стояли ось так, — Григорій вказав на привидів, що стовбичили на тому місці, звідки космонавти вперше помітили двійників. — І дивилися сюди, — Григорій кивнув на чергову пару, що з’явилася із стіни космовокзалу. — Вони йдуть від ракети. Станемо на їхньому шляху…
Було неприємно ставати лицем до лиця з двійниками, ждати, поки вони пройдуть крізь тебе. Однак нічого іншого не лишалося.
— Ну от… — сказав Григорій, коли привиди пронизали їх. — От і пройшли… — повторив він, полегшено зітхнувши, але так, щоб не помітив Борис: привиди пройшли нечутно, невловно, і все ж зіткнутися з ними було неприємно до дрожу.
— Ідіоти… — смикнув плечима Борис, озираючись на двійників.
— Ходімо до стіни, — Григорій зумисне не звернув уваги на витівку друга: лаяти двійників було так само безглуздо, як просити сонце повернути назад. — Тримай, — сказав Борисові, простягуючи клубок. — І простеж, щоб нитка була натягнута.
Намотавши кінець нитки на руку і зіщулившись, ніби зібрався рухатися проти вітру, Григорій увійшов у стіну будівлі. Борис розмотував клубок йому услід, відтак завважив, що нитка увіходить у стіну все повільніше. Чотири, п’ять кроків — нитка прогнулася й зависла. Борис знову натягнув її, та ось вона шарпнулася раз, вдруге й упала вниз. Борис квапливо потягнув, нитка вирівнялася, але тої ж миті впала знову, так, ніби Григорій задкував. Кілька разів він шарпнувся, прагнучи натягнути нитку, прорватися вперед, відтак нитка ослабла, й зі стіни боком, невпевнено вийшов Григорій. Обличчя його було синє від холоду, в очах коливався страх.
— Не пускає… — Григорій присів навпочіпки, важко дихаючи і розтираючи закоцюблені руки. — Виштовхує і тисне страхом…
Борис роздивлявся на товариша. Клубок і кілька витків оранжевої нитки лежали на квітах. Сонце, що піднялося над дахом космовокзалу, освітило клубок, заплуталося в оранжевих петлях.
— Це все? — здивовано запитав Григорій.
Стіна виштовхнула другого Григорія, з синім обличчям і зсудомленими руками.
— Чорт!.. — вилаявся справжній Григорій. Його також зрадила витримка, він потягнув Бориса убік: — Одійдемо.
Вони подалися геть від стіни космовокзалу. Григорій мовчав, Борис ждав, не порушуючи його мовчанки. У ньому закипала злість. Запальний за вдачею, він не терпів неясностей, тим більше незбагненного. Летіти до Оріона, боротися з космосом — двісті років космонавти борються, буває, гинуть. Але там зрозумілі причини й наслідки: піски на інших планетах, вулкани… А тут небо над головою, срібне дзвеніння. І ти сам на сам, повторений тисячу разів. Навіщо це потрібно? Кому?
— Мені здавалось, — врешті заговорив Григорій, — що я блукав потемки безмежно довго. Повна утрата відчуття часу, розумієш? Темрява не лише поглинає світло і звук — вона розчиняє час. І це найстрашніше. Я провалився у безодню, мене охопив ляк. Більше я нічого не пам’ятаю, тільки безконечний жах падіння… У космосі нелегко, але там хоч зірки, Борисе. А тут нічого, окрім ляку; як ти мене витягнув, не розумію… Там, як на мене, і повітря немає, не згадаю, щоб я хоч разочок здихнув.
Безладна мова Григорія нічого не пояснила Борисові. Кожною клітинкою свого тіла він протестував проти становища, в якому вони опинилися. Хтось або щось гралося ними, гра була занадто нерівна, і невідомо, чим могла скінчитися. Борис бачив їхню безпомічність перед загадковою планетою, вони нічого не могли вдіяти. Це бісило його й ще дужче ослаблювало перед лицем незбагненного. Нарешті він запитав:
— Втрапили у пастку?
— Не знаю, Борисе. Нічого не знаю. Пробитися через темряву до ракети нам не вдасться. Слід шукати порятунок у чомусь іншому. Якщо це пастка, то чия, навіщо?
Сонце невтримно рухалося до зеніту. Доба на планеті була коротша від земної на третину: вісім годин день і вісім годин ніч. Планета оберталася в площині екватора. Час був однаковий на всіх паралелях.
— Борисе, — раптом сказав Григорій.
— Що?
— Ти помітив, що двійники не дають тіні?
Ні двійники, ні тополі, ні будівлі космопорту не відкидали й ознак тіні.
— Бісова планета, — вилаявся Борис. — Самі загадки!
— А ще, Борисе, — продовжував Григорій, — ти хочеш їсти або пити?
— Не хочу…
— А скільки часу минуло, як ми сюди прилетіли?
— Доба.
— Що ж все це означає?
— Хоч убий… — почав було Борис.
— Чуже життя, Борисе. Розумне життя! Ось він який вийшов, контакт з чужопланетним розумним життям.
Григорій виповів те, що обидва зрозуміли ледве не з першої години висадки на планету. Нелегко було признатися в цьому на повний голос, визнати, що ніхто з них цього життя не розуміє. В чому сенс безконечного кружляння двійників? Темряви і відсутності часу всередині будівель?.. Що являють собою квіти?.. За два століття пошуків розуму у Всесвіті у людей виробився такий собі уявний зразок, стандарт розумної істоти: брати по розуму чимось мають бути схожі на людей, у них повинні бути добра воля, прагнення до взаєморозуміння — склався гомоцентризм. Щоправда, дехто в середині двадцятого століття припускав, що носії розуму не обов’язково будуть подібні до людей; можливо, розум з’явиться нам у вигляді плісняви, плівки… Але такий погляд не сприймався всерйоз. Утверджувався і остаточно утвердився гомоцентризм. Тим більше, що за всі роки люди так і не зустрілися з розумом у космосі.
— Тоді подумаймо тверезо, — сказав Борис. — Навіщо цьому життю перетворювати нас на іграшку, у безпомічних слимаків?
— Можливо, воно випробовує нас на розум, як ми виплутаємося з цього становища?
— Хочеш сказати — іспит?
— Нелегкий іспит. І нам, щоб хоч у якійсь мірі бути визнаними, треба шукати достойний вихід.
— Який?
— По-перше, не уподібнюватися впійманим у пастку пацюкам.
— Гм… — відповів Борис. — А по-друге? Говори…
— Не робити нічого ворожого.
— Гришо, — зітхнув Борис, — якби у мене в руках був нейтронний пульсатор…
Не встиг Борис вимовити ці слова, як в руках у нього зблиснула зброя. Це не було примарою: пульсатор відтягував руки, на ньому була особиста монограма Бориса “БР”; спусковий гачок стояв на запобіжнику — як був поставлений у ракеті.
Борис розгублено дивився на зброю.
— Кинь… — тихо сказав Григорій.
— Кинути?..
— Кинь! — повторив Григорій.
— А що, — сказав Борис, — кину. Ніколи не пізно буде підняти.
— Не думай про це, — сказав Григорій, відводячи товариша убік. — Тут, бачиш…
Сказати на захист планети можна було чимало. Вона могла знищити пришельців одразу після їхнього виходу з ракети, могла не допустити корабель на поверхню. Могла, ознайомившись із непрошеними гостями, умертвити їх, розвіяти на атоми, задушити пітьмою. Однак нічого подібного не зробила. Моделювала їх до безконечності, втілювала їхні думки у зримі образи. Водночас планета не дала їм загинути від спраги і голоду. Чому вони ситі, неясно обом. Все неясно у цьому дивовижному світі. Чому над планетою немає хмар, а повітря не висушене, у ньому досить вологи? Можливо, це сфера, футляр — життя сховане в оболонку, як у шкаралупу?.. Квіти — що це? Елементи енергосистеми, клітини велетенського мозку?..
