Хо - Коцюбинський Михайло (читаем книги TXT) 📗

- Ну, и до­ля!..- мим­рить да­лi Хо то­ном розд­ра­ту­ван­ня.- Кож­не уяв­ляє со­бi ме­не, як хо­че. Для од­но­го я - з тор­бою на дi­тей, з рiз­кою в ру­ках, дру­гий уби­рає ме­не в ша­ти тра­ди­цiй, по­го­во­ру, за­бо­бо­нiв, тре­тiй трем­тить пе­ре­дi мною, як оси­ка на вiт­рi, чет­вер­тий… а все зле та не­муд­ре! Ко­ли ж скiн­читься моя му­ка, ко­ли ж спо­чи­ну вже, ко­ли вже по­хо­ває ме­не смi­ли­вiсть людська?.. Ну й до­ля, ну й лю­ди! Аж ме­не злiсть роз­би­ра…- бу­бо­нить ста­рий со­бi в бо­ро­ду, що м'яки­ми си­ви­ми хви­ля­ми зли­вається з ле­генькою па­рою, вис­са­ною сон­цем з вог­кої, теп­лої зем­лi.

- Чекай же,ка­же вiн да­лi.- Хоч пом­щусь на то­бi, по­лох­ли­ва iс­то­то, хоч по­ля­каю те­бе… Ти хо­чеш ста­ти до бо­ротьби з по­туж­ним во­ро­гом - з убо­жест­вом та тем­но­тою? Доб­ре. А чи маєш ти си­ли до тої бо­ротьби - ти, сла­бо­си­ла жiн­ко? А глянь-но, пан­но, у своє жит­тя ми­ну­ле, що ти звiд­ти ви­нес­ла? Ану, по­ди­вись!..

Ах, те жит­тя… Без­жур­не, у дос­тат­ках, у роз­ко­шах - во­но тiльки роз­пес­ти­ло її, ос­ла­би­ло во­лю… Звiд­тiль ви­нес­ла во­на са­му не­за­рад­нiсть, неп­рак­тич­нiсть… Нi, те жит­тя нi­чо­го бiльш не да­ло, не в ньому шу­ка­ти дже­ре­ла си­ли…

- Iз та­ки­ми за­со­ба­ми ти га­даєш бо­ро­ти­ся,- ше­по­тить Хо.- А чи вi­даєш ти, не­ро­зум­на дiв­чи­но, що вiд те­бе вiд­кас­не­ть­ся ро­ди­на, ско­ро ти пi­деш на­пе­ре­кiр їй, що всi, з ким ти жи­ла до­сi, за­ка­ля­ють те­бе бо­ло­том, яко зрад­ни­цю їх кас­то­вих тра­ди­цiй? I до ко­го ти звер­неш­ся, ко­ли, зла­ма­на бо­ро­ть­бою, зап­раг­неш по­тi­хи, спо­кою? Хто пiдт­ри­має те­бе, роз­би­­ту, зне­вi­ре­ну?

Правда… прав­да… Нiх­то. Од­на… Не­ма рiд­ної ду­шi, щоб щи­­рим сло­вом, спiв­чут­тям за­гоїла ра­ни сер­деч­нi, зас­по­ко­ї­ла, пiдт­ри­ма­ла… Вiд­рi­за­на, як скиб­ка вiд хлi­ба, са­мот­ня, як хрест на роз­до­рiж­жi… Пуст­ка навк­ру­ги, хо­лод…

- А чи вi­даєш ти,- пiд­дає Хо,- що то не­дос­тат­ки, убо­жест­во? Ти, що зрос­ла в роз­ко­шах, що не ро­би­ла на шма­ток хлi­ба? Не страш­но то­бi змар­нi­ти в не­рiв­нiй бо­ротьбi, до ча­су склас­ти в до­мо­ви­ну мо­ло­де жит­тя?..

Боже! Усе про­ти неї: i лю­ди, i ста­но­ви­ще жiн­ки, i убо­же­ст­­во… Усе на­че змо­ви­ло­ся, щоб ки­ну­ти її в огонь, обс­ма­ли­ти їй кри­ла, ко­ли во­на рветься лиш до свiт­ла. I Яри­на ба­чи­ть уже свої бi­лi, ви­пе­ще­нi ру­ки ху­ди­ми, чор­ни­ми вiд пра­­цi, ба­чить кра­су свою змар­нi­лу, зiв'ялу, чує в гру­дях хо­ре, роз­би­те сер­це, а за пле­чи­ма смерть…

Смерть… не на­жив­шись, не заз­нав­ши щас­тя, не зро­бив­ши дi­ла… Брр!

- Ех, за­ли­ши­ти б кра­ще всi сi мрiї,- спо­ку­шає Хо,- та взя­ти вiд жит­тя все, що во­но мо­же да­ти для осо­бис­то­го щас­тя, ско­рис­та­ти­ся з мо­ло­до­щiв, бо, як ка­жуть: "Не вер­неться ве­с­на…" А що там хтось стог­не, хтось про­па­дає - зап­лю­щи­ти очi, за­ту­ли­ти ву­ха, як ро­бить бiльшiсть,- i моя ха­та скраю…

Боже, яка му­ка сто­яти отак на роз­до­рiж­жi й не зна­ти, ку­дою йти!.. Що ро­би­ти, що чи­ни­ти?.. Бо­же!.. Яри­на з роз­пу­кою за­ла­мує ру­ки i впа­дає в тяж­ку за­ду­му.

Враз її бу­дять дзвiн­кi го­ло­си. То дiв­ча­та-ро­бiт­ни­цi йдуть сад­ком на по­луднє.

- Чули, дiв­ча­та, на­ша пан­на вiд­дається. Там та­кий гар­ний па­нич сва­тає, хоч во­ди на­пий­ся: чор­ня­вий-чор­ня­вий, а очи­ма так i грає… Я ба­чи­ла, як приїздив, осе вже бу­де день зо три…

- Але вiд­дається? За­бо­жись, Одар­ко!

- Присягай бо­гу! А во­на, чуєте, не хо­че. за нього…

- Слухайте, бо­яри, як князь бре­ше. А ти ж звiд­ки знаєш? Мо­же, той па­нич до те­бе грав очи­ма, от-от не вид­ко, як ста­рос­тiв приш­ле.

- Падку мiй, смут­ку мiй! А я б що з та­ким чо­ло­вi­ком по­дi­яла, що ро­би­ти не го­ден?

- Оце ска­за­ла! Ад­же Одар­ка швид­ко сво­го ма­ти­ме - та­ко­го, що як го­во­рить, то й но­сом грає, не тiльки очи­ма.

- Атож! Е, не жу­рiться, дiв­ча­та, кож­на з вас дiж­деться! Бу­де про­бий­го­ло­ва, а мас­ти­го­ло­ви не бу­де, нi!

- Ха-ха-ха! Ну й ви­га­да­ла, ту­рок ти не­ми­ро­ва­ний!.. Се­ред ре­го­ту та жар­тiв про­ми­ну­ла ве­се­ла гро­мад­ка дiв­чат альтан­ку, де си­дi­ла Яри­на, спо­ло­ха­на го­ло­са­ми, з дум­ка­ми, що по­ли­ну­ли вже в iн­ший бiк.

Її сва­та­ють. Так. Пе­ред нею вiдк­ри­вається осо­бис­те щас­тя, ро­дин­нi втi­хи, дос­та­ток, жит­тя без­жур­не. Прав­да, во­на не за­ко­ха­на, але їй по­до­бається чор­ня­вий су­сiд, во­на нi­чо­го б не ма­ла про­ти йо­го за­мi­рiв, як­би не по­чут­тя iн­ших обо­в'язкiв, не iн­ший шлях, що сте­леться пе­ред нею. Але во­на стоїть над тим шля­хом, i му­читься сум­нi­ва­ми, й шу­кає ви­хо­ду… Ви­хiд єсть… Од­но сло­во - i до­ля її з'єднається на­вi­ки з до­лею дру­гої iс­то­ти, що ко­хає Яри­ну без пам'ятi… Вий­ти за­мiж? Хто се ска­зав?

Нi, прiч уся­кi спо­ку­си, уся­кi вик­ру­ти - во­на йде за своєю iдеєю!..

У ту ж са­му хви­ли­ну в две­рях альтан­ки миг­ну­ла тiнь, i чо­р­ня­вий хло­пець, здiй­ма­ючи бри­ля, пи­тав приємним ба­ри­то­ном:

- Чи вiльно спо­ло­ха­ти за­ду­му ва­шу, па­нi?

Ярина жа­хається, блiд­не, щоб за­раз зал­ля­ти­ся кар­ма­зи­ном.

То вiн при­хо­дить по ос­таннє сло­во.

Вона не встиг­ла опам'ята­тись, як вiн три­ма вже її за ру­ку й ти­хо про­мов­ляє трем­тя­чим го­ло­сом:

- Панi! Я не маю ще пра­ва ви­яви­ти вам, як я му­чив­ся, че­ка­ючи на сло­во, що ви­ро­бить сер­це ва­ше в од­по­вiдь на мої по­чут­тя й за­мi­ри. Я ще й до­сi в не­пев­нос­тi трем­чу за до­лю свою… i ще раз ва­жу­ся бла­га­ти вас, пан­но Яри­но, - не вiд­нi­май­те вiд ме­не ру­ки ва­шої, хай во­на бу­де зав­дат­ком на­шо­го бу­ду­чо­го щас­тя…

Ярина си­дить блi­да, не­по­руш­на, з слi­да­ми пе­ре­ля­ку та бо­ротьби на об­лич­чi, але не вi­дiй­має ру­ки вiд щас­ли­во­го хлоп­ця.

Хо не має тут бiльш ро­бо­ти. По­хи­ту­ючи си­вою го­ло­вою та пок­рек­ту­ючи, чва­лає ста­рий да­лi, шу­ка­ючи, де б спо­чи­ти на­том­ле­ною ду­шею, нат­руд­же­ним тi­лом.

Марко Iва­но­вич Лiт­ко встав, ма­буть, з лiж­ка лi­вою но­гою, бо так йо­му сьогод­нi не по со­бi щось, усе йо­го дра­тує, усе тур­бує. Уно­чi, прав­да, зму­чив йо­го по­га­ний сон. Ото сни­лось йо­му, що в йо­го був трус, що при тру­сi то­му знай­де­но кiлька при­мiр­ни­кiв то­ненько­го збiр­ни­ка тво­рiв ук­раїнсько­го по­ета-са­мов­род­ка Ря­бок­ляч­ки, збiр­ни­ка, пу­ще­но­го no­ta be­ne [1] цен­зу­рою, але ви­да­но­го йо­го кош­том - i то в ве­ли­кiй таємни­цi, тре­ба до­да­ти. Неп­ро­ха­нi гос­тi грiз­но ви­пи­ту­ва­ли Ма­ка­ра Iва­но­ви­ча, звiд­ки взяв вiн та­кi стра­ш­нi бро­шу­ри та яку цiль має три­ма­ти їх, а Ма­кар Iва­но­вич, на­ля­ка­ний, зро­ше­ний ци­ганським по­том, бре­хав, що ку­пив їх тiльки зад­ля їх де­ше­ви­ни, ма­ючи пот­ре­бу в па­пе­рi для об­гор­тан­ня снi­дан­ня своїм дi­тям-шко­ля­рам, що вiн не знає, про що пи­шеться в книж­ках тих, бо не вмiє на­вiть чи­та­ти повк­раїнсько­му, та що вза­га­лi нi­чо­го спiльно­го з так зва­ни­ми "ма­ло­ро­са­ми" не має й не хо­че ма­ти… Йо­му, од­нак, не по­ня­то вi­ри, по­тяг­не­но йо­го з до­му, стра­ха­но в'язни­цею, ка­ра­ми, зас­лан­ням… Ма­кар Iва­но­вич вип­рав­ляв­ся, про­хав, ма­ло не пла­кав, вреш­тi, по­чав пру­ча­ти­ся… i про­ки­нув­ся. Про­ки­нув­ся i сплю­нув. А де ж! Прис­ниться ж та­ке, змор­дує, на­го­дує дри­жа­ка­ми… Тут i так трем­тиш ве­сь день, спо­кою не знаєш, а тут ще сни мо­ро­чать… Ть­фу!.. А все че­рез ве­чо­рок той вчо­раш­нiй у "мо­ло­дих" ук­раїнцiв… От як не хо­тi­лось йо­му йти ту­ди, а тре­ба бу­ло… Про­ха­но стар­ших; якось нi­яко­во не пi­ти. Ну ж i нас­лу­хав­ся вiн там! Се… се прос­то бо­же­вiльнi лю­ди, тi "мо­ло­дi". Се - кан­ди­да­ти на, ши­бе­ни­цю на кра­щий кi­нець! Да­вай їм за­раз усе: i свi­до­му вкраїнську iн­те­лi­ген­цiю, i на­род­ну ос­вi­ту з доб­ро­бу­том, i рiд­ну культу­ру, i ге­роїв, i пат­рi­отiв, i груш­ки на вер­бi, i зiр­ку з не­ба!.. Нi, вiн не мiг да­лi слу­ха­ти, не мiг про­бу­ва­ти да­лi в то­ва­рист­вi ша­ле­них, що са­мо­хiть iдуть пiд нiж… Вiн прос­то втiк iз ве­чор­ниць, за­ту­лив­ши ву­ха, ози­ра­ючись, чи хто не по­мi­тив йо­го на­вiть близько ха­ти, де бу­ло зiб­ран­ня.