Хо - Коцюбинський Михайло (читаем книги TXT) 📗

Панна Яри­на скла­дає ру­ки на сто­лi й без­сильно опус­кає на них свою ру­ся­ву го­лiв­ку.

Колись во­на бу­ла щас­ли­вою ди­ти­ною, ко­ха­ною оди­нач­кою ба­га­то­го дi­ди­ча. Одяг­не­на в ок­са­мит i шовк, пе­рес­вiд­че­на, що най­дрiб­нi­шi за­ба­ган­ки її бу­дуть зас­по­коєнi, ото­че­на роєм ус­луж­них бонн та слу­же­бок, во­на стри­ба­ла по ве­ли­ких кiм­на­тах па­ла­цу, по тi­нис­тих але­ях батькiвсько­го пар­ку. Не­за­бут­ня по­ра!

Одно тiльки дра­ту­ва­ло Ярин­ку, ро­би­ло їй на­вiть прик­рiсть - се за­бо­ро­на ба­ви­ти­ся з се­лянськи­ми дiв­ча­та­ми та хло­п­ця­ми… Фi! "Хлопськi дi­ти!" - якi в них ма­не­ри, яка гру­ба мо­ва, яка мо­ральнiсть! Ад­же то "бид­ло", а не лю­ди! - чу­ла во­на навк­ру­ги. Од­нак ма­ла Ярин­ка, пiд впли­вом ото­чен­ня, ма­ло-по­ма­лу огов­та­ла­ся з та­ки­ми пог­ля­да­ми, ба й са­ма ста­ла в та­кi вiд­но­си­ни до "бид­ла", у яких бу­ли батько та ма­ти. Во­на не­ба­вом зро­зу­мi­ла, що му­жи­кiв сот­во­ре­но лиш на те, аби ора­ти батько­вi ни­ву, слу­жи­ти за фiр­ма­нiв, ку­ха­рiв, ро­бiт­ни­кiв. На­вiть бiльше. Во­на сер­деч­нi­ше вiд­но­си­ла­ся до справжнього бид­ла, нiж до тої "ниж­чої ра­си". Ко­ли для за­ба­ви пан­ноч­ки при­во­ди­ли пе­ред га­нок ма­ле те­лят­ко або вiз­ник при­но­сив ще­нят, Ярин­ка обiй­ма­ла їх, цi­лу­ва­ла, пес­ти­ла, зна­хо­ди­ла "чу­до­ви­ми", то­дi як на дiв­чи­ну, доч­ку на­й­мич­ки, не звер­та­ла вже най­мен­шої ува­ги, на­че то бу­ла не лю­ди­на, а кi­лок, за­би­тий на сво­му мiс­цi. Сло­вом - Ярин­ка ста­ла пан­ноч­кою, як i її при­ятельки, су­сiд­ки з iн­ших сiл.

Минали ро­ки, збiльшу­ючи той мур, що сто­яв ме­жи дво­ром а се­лом. З од­но­го бо­ку бу­ли па­ни, з дру­го­го - "бид­ло". Ви­­рос­ла Ярин­ка на пан­ну Яри­ну й му­си­ла поз­бу­тись дум­ки, що все, що її ото­чує, на­ле­жить до батька або мо­же бу­ти куп­ле­не батьком за гро­шi. Яри­на зна­ла вже, що батьки її бiд­нi­ють i хоч не по­ка­зу­ють сього пе­ред людьми, на­вiть триб жит­тя не змi­ню­ють, але по­чу­вається вже пот­ре­ба не­гай­ної лiк­вi­да­цiї iн­те­ре­сiв для за­без­пе­ки хоч не­ла­со­го шмат­ка хлi­ба.

Тим ча­сом доз­вiл­ля (а сього доб­ра в пан­ни Яри­ни бу­ло чи­ма­ло) вку­пi з до­пит­ли­вим ро­зу­мом нап­ря­ми­ли дiв­чи­ну на книж­ки. По­жи­ра­ючи без ла­ду сот­нi то­мiв, Яри­на вмi­ла, од­нак, зiб­ра­ти в го­лов­цi про­мiн­ня мис­лi, роз­ки­да­нi там, вiд­гук­ну­ти­ся сер­цем на чес­нi й ви­со­кi по­ри­ван­ня. При­род­на щи­рiсть ста­ла тут у при­го­дi. Прав­да, кож­на но­ва дум­ка, що не згод­жу­ва­ла­ся з її до­те­пе­рiш­нiм свi­тог­ля­дом, вик­ли­ка­ла цi­лу бу­рю в мо­ло­дiй, не змiц­нi­лiй ще ду­шi, але мур, що вiд­дi­ляв її вiд се­ла, ва­лив­ся й вiдк­ри­вав не бид­ло, а справж­нiх лю­дей, з людськи­ми iн­те­ре­са­ми, бо­ля­ми й ра­до­ща­ми. Яри­ну за­цi­ка­ви­ло се не­вi­до­ме їй "му­жицьке царст­во", во­на по­ча­ла при­див­ля­ти­ся до нього, нас­кiльки се бу­ло в її змо­зi, i на­ля­ка­лась тем­но­ти й убо­жест­ва, що па­ну­ва­ли там. Бо­же! по­бiч жи­ють лю­ди, бра­ти її, i ни­дi­ють у тем­ря­вi та злид­нях, ко­ли во­на збит­кується пра­цею рук їх! Чи ж пiс­ля сього мож­на наз­ва­ти се­бе лю­ди­ною? Чи ж пiс­ля сього мож­на до­ба­ча­ти в со­бi об­раз бо­жий?.. Нi, го­дi! Роз­би­ти пу­та, що вiд вi­ку ско­ву­ють бi­лi, не­ро­бу­чi ру­ки, ски­ну­ти по­лу­ду з очей i чес­но та смi­ли­во звер­ну­ти скривд­же­ним те, що до їх на­ле­жить. До­во­лi бу­ти лялькою, ко­ли лю­ди­на - то лю­ди­на, i до­вес­ти се тре­ба дi­лом, а не сло­вом.

Дiвчина за­па­ли­ла­ся до пра­цi, до дi­яльнос­тi, пок­ла­ла прис­вя­ти­ти жит­тя своє для тих, що до­сi пра­цю­ва­ли на неї. Так спра­вед­ли­вiсть ка­же. Во­на бу­де вчи­телькою, во­на по­не­се свiт­ло в тем­ря­ву, по­тi­ху - смут­ко­вi, по­мiч - убо­жест­ву. А що вдо­ма на неї че­кає бу­ря, так що ж, хi­ба во­на не ви­нес­ла вже бу­рi са­ма в со­бi, ко­ли но­вi дум­ки, но­вi по­чу­ван­ня стрi­ли­ся з її пер­вiс­ним свi­тог­ля­дом?

Дома справ­дi зчи­ни­ла­ся ко­лот­не­ча. На Яри­ни­нi пла­ни ста­рi спер­шу ди­ви­ли­ся, як на ди­вог­ляд­нi за­ба­ган­ки пе­ще­ної ди­ти­ни, але по­ба­чив­ши, що не жар­ти, на­ля­ка­лись. Сльо­зи, бла­ган­ня, спаз­ми, прокльони по­хит­ну­ли зав­зят­тя дiв­чи­ни. Але во­на пе­ре­мог­ла се­бе й пос­та­ви­ла-та­ки на сво­му. За­мовк­ли батьки, за­таївши сму­ток у сер­цi, од­нак не тра­ти­ли на­дiї, що час або який ви­па­док звер­нуть їм ди­ти­ну, при­ту­лять її знов до чу­ло­го батькiвсько­го ло­на. I ви­па­док, на який ра­ху­ва­ли ста­рi, лу­чив­ся, по­гiр­шу­ючи й без то­го важ­ку си­ту­ацiю. До Яри­ни пос­ва­тав­ся ба­га­тий су­сiд - дi­дич. Яри­на спер­шу й слу­ха­ти не хо­тi­ла про шлюб, да­лi ж, ско­ря­ючись пе­ред батько­вою во­лею та бла­ган­ня­ми за­ко­ха­но­го су­сi­да, вип­ро­ха­ла со­бi три днi роз­ва­жи­ти все та по­мiр­ку­ва­ти, по­ки дасть рi­шу­чу вiд­по­вiдь. I влас­не дру­го­го дня пiс­ля сього прий­шов вiд iнс­пек­то­ра дов­го очi­ку­ва­ний па­пiр, прий­шов i - за­мiсть зас­по­коїти - збу­рив, ско­ло­тив її спо­кiй, iз дна ду­шi пiд­няв сум­нi­ви, пiд­тяв вi­ру. I ось те­пер си­дить Яри­на над тим па­пе­ром, без­си­ло опус­тив­ши на ру­ки ру­ся­ву го­лiв­ку…

Вона не ра­да то­му па­пе­ро­вi. Так, не ра­да… Ще не­дав­но, ще по­зав­чо­ра, як бо­га з не­ба, виг­ля­да­ла йо­го, а ни­нi - не ра­да… Рiч пев­на, що во­на не зре­четься своїх за­мi­рiв… Во­на лам­ле все - а йде ту­ди, де їй слiд бу­ти… I не те, щоб во­на не ра­да бу­ла… а так, не на­ла­го­ди­ла­ся до но­во­го жит­тя, не зви­к­ла­ся ще з дум­кою, що завт­ра по­ки­не батькiвську стрi­ху… По-ки-не бать-кiв-ську стрi­ху… Брр!.. Ну, i чо­го трем­тi­ти? Ой, тi нер­ви… Тре­ба се­бе взя­ти в ру­ки, бо нер­ви не­пот­рiб­нi для тих, що йдуть на бо­ротьбу. Ад­же скiльки дiв­чат пiш­ло вже по тiй стеж­цi, що сте­леться пе­ред нею… Прав­да, бiльшос­тi дiв­чат тих лег­ше бу­ло по­ча­ти но­ве жит­тя, нiж їй, бо бiльшiсть їх вий­шла з ро­дин убо­гих, iз та­ких, де кож­не ще з мо­ло­ком ма­те­рi вси­сає пот­ре­бу пра­цi для шмат­ка хлi­ба. Там усi пра­цю­ють, усi за­роб­ля­ють… Там не­ма тра­ди­цiй, якi б баг­ном за­ка­ля­ли все, що ви­ри­вається з за­ча­ро­ва­но­го ко­ла егоїзму та кас­то­вих iн­те­ре­сiв.

- Зачароване ко­ло… Ох, те за­ча­ро­ва­не ко­ло!..- ше­по­тять блi­дi ус­та дiв­чи­ни.- Чи ста­не ж у ме­не си­ли, чи ста­не вiд­ва­ги ро­зiр­ва­ти йо­го, вий­ти в свiт ши­ро­кий на бо­ротьбу з тим, що во­но за­ми­кає? Доб­ре, я ро­зiр­ву йо­го, я вий­ду звiд­ти. Але чи пе­рет­ри­ваю, прок­ля­та ро­ди­ною, ос­мi­яна под­ру­га­ми, од­на се­ред не­вi­до­мо­го ме­нi ши­ро­ко­го свi­ту?.. Де тi си­ли в ме­не для бо­ротьби? Де той гарт, що мiг би слу­жи­ти по­ру­кою пе­ре­мо­ги? Я - теп­лич­на рос­лин­ка… ви­бу­яла в шту­ч­но­му теп­лi, у душ­нiй ат­мос­фе­рi теп­ли­цi… Пер­ша бу­ря зла­має ме­не, вир­ве з ко­рiн­ням… I, за­мiсть ба­жа­ної ко­рис­тi, жи­вим до­ко­ром ста­нуть, пе­ред ме­не зак­ри­вав­ле­нi сер­ця ро­ди­ни й моє влас­не роз­би­те, знi­ве­че­не жит­тя… Бо­же! що се зi мною? Звiд­ки лег­ко­ду­хiсть та­ка? Що вар­те жит­тя моє пе­ред не­об­ме­же­ним мо­рем людсько­го страж­дан­ня?.. Нi, го­дi… Пi­ти ту­ди, ку­ди сер­це кли­че й обов'язок… З си­лою, яку я по­чу­ваю в со­бi, з си­лою лю­бо­вi - мож­на ба­га­то зро­би­ти… Тiльки не ля­ка­тись, тiльки не тра­ти­ти на­дiї i… все бу­де доб­ре… Що тут дов­го ду­ма­ти? Ад­же дав­но вже рi­ши­ла я по­ча­ти но­ве жит­тя. I поч­ну, i кi­нець на то­му, i нi­чо­го мис­ли­ти, i нi над чим мiр­ку­ва­ти… Ко­раб­лi спа­ле­но… I чо­го я трем­чу вся? Чо­го?.. Ду­рю се­бе вiд­ва­гою, ко­ли чую, що си­ли мої сла­б­нуть, що я лег­ко­ду­ха, нiк­чем­на iс­то­та?..

Ярина пов­ним роз­пу­ки ру­хом за­ла­мує ру­ки й вiд­ки­дає на­зад, на зе­ле­ну стi­ну ви­ног­ра­ду, свою бi­ля­ву го­лiв­ку з об­лич­чям, пок­ри­тим тi­ня­ми му­ки та внут­рiшньої бо­ротьби.

А в трем­тя­чих тi­нях го­рi­ха стоїть Хо, й за­зи­ра в тем­ну альтан­ку, i хи­та ста­рою го­ло­вою, i вiє хо­ло­дом iз бо­ро­ди.

- Гай-гай! - ше­по­тять йо­го ста­ре­чi ус­та.- Стiльки си­ли мо­ло­дої ма­ти, ма­ти жит­тя цi­ле пе­ред со­бою - i не зва­жи­ти­ся ста­ти до бо­ротьби з дi­дом, з по­рох­ном, що не ни­нi - то завт­ра роз­сип­леться! Хе-хе!.. Та гляньбо, по­ди­вись!.. По­ди­вись, що на ме­нi не­має тої ман­ти тра­ди­цiй, у яку ти за­гор­ну­ла ме­не.. Де там! Не хо­че… Не зва­житься й очей звес­ти на дi­да… Гай-гай!..