Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги онлайн без регистрации TXT) 📗
-А вам не здається, що це ваш черговий експеримент? - раптом запитав лікар, і пан
Вітольд сахнувся, ніби від удару.
-О господи, - тихо промовив він, - невже я приречений на такі вчинки щодо неї? Що
буде, якщо вона про це дізнається?!
Він уперше мав нещасний, безпомічний вигляд.
-Не дізнається. Вас тут бачила хіба що моя секретарка, - заспокоїв його лікар. - Зараз
ви поїдете звідси, а в разі потреби ми можемо зустрітися в іншому місці. Добре?
-Добре, - слухняно промовив пан Вітольд і запитально подивився в темряву на
силует співрозмовника. - Але ж ви не зробили жодних висновків. Після того, що ви
почули, я хотів би знати…
-Мені треба подумати… - замислено сказав лікар. - Тепер я не певен, що йдеться про
аутистичний стан. І взагалі не певен, що йдеться про хворобу.
А ще гадаю, що ви перебільшуєте свою роль в її житті. Вона б усього досягла сама.
Повірте: кесарю кесареве.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
«Звідтоді як я почала бачити внутрішній стан речей, усе зовнішнє викликало в мене
лише сум або сміх. Я навіть не знала, якому з цих двох станів надати перевагу.
Особливо ця суть оголялася на великих заходах, на яких я провела першу (вважаю її
безглуздою) частину життя.
Під час таких заходів - презентацій, фуршетів, party, прийомів, фестивалів тощо - я
шаленіла, й мені спадало на думку, що натовп - це бидло, біомаса. Спітніла, червонопика, безсоромна, не здатна поглянути на себе з боку. Якби раптом усі присутні підкорилися грі
під назвою «Замри!», то, мабуть, вжахнулися б.
Перезріла тітка із судомним рум’янцем і пухнастим боа на шиї, тлустий молодик із
виряченими під час танцю очима, дівчина із задертою спідничкою, багатій-стариган, що
хапає її за сідниці, дама-вамп, що розкурює сигаретку, вставляючи її в претензійно довгий
мундштук, і випиває чергову порцію коктейлю «Манхеттен» (Господи, це ж - я!)…
Будь-яка вулична сука має більш виразний погляд, бігаючи в пошуках хліба
насущного!
Бидло регоче, бидло ласо спостерігає за стриптизом, бидло грає в дурнуваті застільні
ігри, розв’язує брутальні загадки й отримує призи від іншого, більш заможного бидла. І всі
ці веселощі заради… заради того, аби якась істота чоловічої чи жіночої статі придбала
пральну м шину, холодильник, авто, меблі чи купила за 900 баксів квиток на попсовий
концерт у перший ряд.
Як вирватися із цього кола, як розірвати його? А точніше - як не бути бидлом?
Найпростіший спосіб: відчути під собою землю, за собою - націю ччи хоча б спільноту
однодумців, а над собою - Бога… Але ця мить прозріння настає для веселої спільноти
споживачів у останню хвилину існування на Землі. Часто, споглядаючи всю цю карусель, я бажала, щоб та мить настала негайно. Щоб усі, хто веселиться, задирає ноги й крутить
стегнами, раптом опинилися на пласкій сірій рівнині, у довгій незрозумілій черзі, на
нетутешньому вітрі, що здіймав би їхні білі тоги… Щоб вони здивовано завмерли, оглядаючи одне одного, а потім - кожен себе самого. Можливо, тоді, після першого
здивування та усвідомлення чогось незбагненного й величного, їхні обличчя набули б того
виразу, яким наділила їх природа. Хоча, боюся, процес перевтілення - незворотний. Мавпі
вже ніколи не стати людиною, навіть якщо вона одягне піджак і краватку.
Нова формація, яку я встигла запізнати, формація так званих «ділових людей», -
інопланетяни. Орієнтуючись на своїх європейських родичів, вони поступово
перетворюються на роботів. Вони не п’ють, не палять, відвідують фітнес-клуби, курси
іноземних мов, мають завчені, запрограмовані рухи й вирази облич на всі випадки життя і
за столом зазвичай несуть банальщину. Вони, ця новітня формація, приречені
контролювати себе - завжди і всюди. Програма їхнього життя працює в режимі «middle»: важіль чи кнопка, зафіксована між «on» і «of», як у телефоні.
Такі люди викликають у мені настороженість. Вони не знають, що таке жити за
повною програмою. Вона вилучена з їхнього персонального комп’ютера. А тих, хто
намагається лишитися собою, вони вважають, у ліпшому разі, «білими воронами», у
гіршому - просто божевільними…»
Хелена нарешті відірвалася від споглядання дощу за вікном і хитнула головою,
відганяючи ці думки. «Я стала злою, - подумала вона, - а це погано, неправильно…»
Вона почала збирати свої речі - диктофон ручку, окуляри, плеєр - у сумку й
поглянула на годинник. Ого! Вона простояла біля вікна дві години. Це означає, що
наступна маршрутка буде години через півтори. За дверима кабінету було надто тихо. Це
означало, що на поверхах лишилися тільки чергові медсестри, які вже, мабуть, поснули на
вузьких ліжках в ординаторських.
Хелена виглянула в коридор. Він був темний, як тунель. Лише десь далеко, в кінці, жевріла настільна лампа на столику, де мала сидіти чергова. Але її не було. Хелена ніколи
не ходила цим коридором, завжди прослизала у свої двері, немов мишка, й сиділа тихо, не
виходячи навіть в обідню перерву в лікарняний буфет. Вдень коридором завжди
вешталися то пацієнти, то санітари. Тепер тут було тихо й порожньо. Хелена обережно
зробила кілька кроків, ніби входила в невідому воду. Тихо й порожньо… Ніч піднімалася
за каламутним склом лікарняних вікон, ніби рівень чорної води, на поверхні повільно
погойдувалися золоті уламки розтрощеного місяця. Їхні мерехтливі відблиски утворювали
на стіні дивний німий синематограф - безгучну битву тіней Було чутно лише дихання.
Хелена притисла руку до грудей і зрозуміла, що це дихання належить їй…
Потім десь у кінці коридору тихо рипнули двері. Дивно. Адже на ніч палати
зачинялися. Хелена якомога щільніше втислася в стіну, вдивляючись у темряву. Вона
помітила, що найдальші двері прочинилися. Спочатку з’явилася жіноча нога в капці, ніби
людина так само, як і вона хвилину тому, на доторк пробує прохолодну воду ночі. Жінка
повільно протискалася крізь вузьку шпарину прочинених дверей, не розкриваючи їх
повністю. Хелена здогадалася: вона робить саме так тому, бо знає, що двері риплять.
Отже, виходить не вперше…
Нарешті жінка випросталася, зробила крок у бік стіни і завмерла біля неї майже в
такій самій позі, як і Хелена, котра причаїлася по той бік довгого коридору. Жінка не
бачила її. Проте Хелена впізнала ту, котру про себе називала Сомнамбулою, - жінку, що
застрягла на межі сну і та пробудження в пісках власної свідомості. Отже, це була жіноча
палата. Та сама, звідки були всі її співрозмовниці. Постоявши якусь мить нерухомо, Сомнамбула рушила вперед. Хелена ще більше притулилася до стіни. Що буде, якщо
жінка помітить її? Підніме ґвалт? Злякається й почне кричати?
Вона не встигла вирішити, що робити, як у двері знову боязко просунулася чиясь
тінь. Довге волосся в місячному світлі виблискувало, мов тьмяна мідь. Хелена впізнала
Жанну, дівчину з притулку мильних бульбашок! Хелена вже не думала про нічну
маршрутку, просто спостерігала, що буде далі. Обидві тіні нерухомо стояли біля стіни, світло окреслювало їхні контури. На третій раз двері все ж таки зарипіли - в них
просовувалася опасиста казкарка-стюардеса Тувеянсон. Вона метушливо поправила
зачіску (волосся її було охайно зібране в загогулисту високу «мушлю») і приєдналася до
цих двох. Так поволі з дверей палати вийшли всі її мешканки. Двох останніх осіб Хелена
охрестила для себе так: Русалонька (та, що любить стояти під рукомийником) і Галеристка
(жінка, котра постраждала від картин).
Галеристка, котра вийшла останньою, обережно зачинила двері палати. Хелена з
подивом чекала, що вони робитимуть у темному коридорі, п’ять вишикуваних біля стіни
