Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Мені було важко сказати те, що я планував сказати. Але я звик говорити прямо. Я
запропонував їй вийти за мене заміж.
-О господи! - сплеснула вона руками, і в цьому жесті було стільки театральності, що
я поморщився.
Але за мить вона змінила інтонацію і заговорила серйозно і спокійно:
-Не сміши. Ти ж, пригадую, ніколи не любив бути банальним. А зараз якраз
складається класичний - і тому досить простий - сюжет. Власне, в житті, як і в літературі, існує не більше п’яти пошарпаних сюжетів. Можна позаздрити хіба що Шекспіру - він був
майже першим у їх розробці. А цей нагадує мені «Євгенія Онєгіна»: вона любила його, він
її не любив. А коли він таки полюбив її - вона вже була дружиною генерала…
-Але ж ти не одружена з генералом.
-Так, мені нема кому зберігати вірність… - задумливо промовила вона. - Я надто
сильно любила. А тепер усе згоріло. У мене купа справ. Я більше не думаю про кохання.
Ти можеш бути спокійним: я не курка. Ти ж боявся, що я буду квочкою, пам’ятаєш? –
Отже, у мене зовсім немає шансів? - Я намагався бути веселим, жартівливим, але, дивлячись на неї, милуючись її силою, не міг не впасти у відчай.
-У нас є всі шанси бути друзями! Це я тобі обіцяю. Тільки тепер ти приходь до мене.
*
Лікар не міг утриматися від короткого смішка. І пан Вітольд невесело розсміявся
разом із ним:
-Так, історія повторилася, тільки цього разу - навпаки. Більше того, я змирився.
Зрештою заспокоївся і справді став частим гостем в її помешканні. Ми знову почали
спілкуватися, як давні приятелі. Тільки тепер у мене було набагато більше ніжності, уваги, якогось трепету. Я знав, що часом вона не встигає нормально поїсти, і завжди приносив із
собою щось смачненьке, не ресторанне, а те, що готувала моя хатня робітниця. Допомагав
їй зробити покупки, полагодити домашню техніку, разом ми святкували Новий рік, Різдво, інші свята, які вона не так уже й часто проводила на самоті. Я був першим читачем і
критиком усього, що вона писала, і тепер ставився до цього набагато серйозніше. Щоб
розсмішити вас ще більше, скажу, що іноді вона знайомила мене зі своїми приятелями, які, підозрюю, були її коханцями або просто такими самими невдахами, як я.
-Не сумуй, - шепотіла вона мені в таких випадках, - ти для мене - набагато більше!
Ти ж знаєш, як це буває…
Що я міг відповісти? Все було зрозуміло без слів.
Ну от, я майже все вам розповів. Залишається останнє - те, чому вона тут…
…Рік тому я прийшов до неї і не застав удома. Ходив ще раз, і ще. Врешті-решт
почав ходити зранку й увечері щоденно. Мені ніхто не відчиняв. Я перелякався, уявляв
найстрашніше: вона лежить там непритомна або мертва. Ламати двері я не мав права, тому побіг до ЖЕКу. Новина, яку мені повідомив начальник, була вражаюча: квартира
продана, з усім, що в ній є, а мешканка кудись переїхала. Тепер йому щодня набридають
різні люди, запитують, куди вона могла подітися.
Слава богу, що я, мабуть, єдиний з усіх її знайомих, знав її батьків. Але від них
користі було мало: вони знали номер її телефону, і то тільки тому, що він зберігся в
пам’яті автовідповідача. Судячи з цифр, це була якась околиця. Все це страшенно
дивувало й непокоїло мене. Я використав своє службове становище і певні служби дістали
адресу, яку вирахували за цим номером.
Поїхав туди. Це справді було хтозна-де, в районі п’ятиповерхових «хрущовок»…
Я довго кружляв брудними вулицями, поки не відшукав потрібний мені будинок.
Подзвонив у двері. Ніхто не відчинив. Але я не збирався так просто повернутися й піти.
Передбачаючи таку ситуацію, прихопив із собою інструменти й хвилин за п’ять зміг
відчинити нескладний замок.
На мене чекала жахлива картина: вона лежала на підлозі посеред маленької темної
кімнати і, здається, зовсім не дихала. Дивним було й те, що вона змінила зовнішність -
коротко підстриглась і пофарбувалася в чорний колір, обличчя стало таким худим, що
впізнати її було досить важко.
Я переклав її на ліжко, розтер руки та ноги, кинувся на кухню в пошуках чогось
їстівного і з жахом виявив, що холодильник зовсім порожній. Перед тим як вискочити до
найближчого магазину та аптеки, силоміць влив крізь стиснуті вуста кілька ложок теплої
води. Викликав «швидку»…
Через кілька годин вона трохи отямилася, і я запропонував їй випити бульйон, який
устиг зварити, поки вона спала після медичних процедур.
Вона була абсолютно відсторонена і не відповідала на жодне моє запитання.
Коли я давав їй воду, зуби цокотіли об край склянки.
-Навіщо, навіщо ти це зі мною зробив?! - раптом промовила вона.
-Що саме, сонечко? - запитав я, розуміючи, що вона не при собі. - Заспокойся,
дівчинко, все буде добре.
Вона притислася до моїх грудей, вчепилася в комір.
-Це не могло бути моїм життям! - шепотіла вона. - Я втомилася. Я більше не можу…
Я - нездара, я - нуль, я - ніщо! Мені більше немає що сказати…
Я - курка! Курка!
-Ти помиляєшся. У тебе є всі умови, щоб жити далі. Навіщо ж усе руйнувати?
Вона подивилась на мене поглядом, від якого мені стало сумно і моторошно.
-Затям, - промовила глухим голосом, - усі УМОВИ, які виставляють ззовні, не
придатні для життя! Я ненавиджу умови!
-Чого ж ти хочеш? - намагався зрозуміти я.
-Я хочу… на безлюдний острів. Ти можеш влаштувати це для мене? Ні? Тоді йди
геть! Геть! Геть!!! - закричала вона.
-Ти справді втомилася. - Я намагався заспокоїти її, гладив по стриженій голові, як
дитину. - Це звичайна криза. Так буває. Дозволь мені забрати тебе звідси! Що ти
надумала, навіщо тобі ця обідрана хата?! Ти сильна й розумна. Ти не курка, ти моя левиця, моє кохане кошенятко…
Але вона ніби не чула мене.
-Одна мить радості за здійснення боргу на землі…
Це були останні слова, які я чув від неї. Потім вона заснула.
Те, що вона сказала, було останнім рядком із Меморандуму Блеза Паскаля.
*
-Це все, - закінчив свою розповідь пан Вітольд.
Решту ви знаєте.
Була вже друга година ночі. Але обидва співрозмовники не помітили, як минув час.
Вони навіть не ввімкнули світла - так і сиділи огорнуті затишною темрявою. Тільки крізь
шпарину внизу дверей просовувався до кабінету тонкий і гострий меч світла, яке йшло з
лікарняного коридору.
-Я вже зрозумів, що ви людина неординарних рішень, - сказав лікар, - але чому ви
вирішили влаштувати її саме сюди? Чому просто не поклали на обстеження в кращу, можливо, закордонну клініку? Яких результатів ви чекаєте?
Пан Вітольд знизав плечима:
-Розумієте… У неї завжди була якась незбагненна для мене цікавість до різного роду
відхилень від норми. Ми багато про це розмовляли. А коли вона так сильно змінилася, я
подумав, що їй потрібні нові враження. Такі, яких у неї ще не було. Але обрати щось із
цієї царини здавалося мені неможливим - вона не була хіба що на Місяці . До того ж я
збагнув, про що вона думає, адже знав її досить добре. Їй здавалося, що вона всі ці роки
прожила не своє життя. У тому була дещиця правди, адже якби ми не зустрілися…
Хтозна… Часом це питання бентежило й мене. Тоді я й подумав про лікарню. Тут вона
могла б почати все з нуля, спробувати себе в новій якості і зрештою зрозуміти, де
справжнє життя: перед камерою на Каннському фестивалі чи в обідраних стінах притулку
для хворих… Я мріяв, що вона отямиться.
Але остаточний задум був складнішим: я гадав, що незвичайна робота і спілкування
з людьми, чия психіка порушена і які завжди цікавили її, виведуть її з творчої кризи, дадуть нові теми, й вона знову почне писати.
