Убити пересмішника... - Ли Харпер (читать книги регистрация txt) 📗
Келпурнія подала тітці Олександрі ще кави, а на мій благальний погляд тільки похитала головою і мовила:
— Ти ще замала, щоб пити каву. Підростеш, тоді я й тобі дам.
Я сказала, що трошки можна було б, це корисно для шлунка.
— Гаразд, — погодилась Келпурнія і дістала з буфета чашку, палила в неї столову ложку кави і по самісінькі вінця добавила молока. На знак подяки я показала чашці язик, підвела очі і побачила, що тітка насупилась. Але сердилася вона на Аттікуса. Підождала, поки Келпурнія вийшла в кухню, потім сказала:
— Не говори так при них.
— Що не говорити і при кому не говорити? — спитав Аттікус.
— При Келпурнії. Ти сказав при ній, що Брекстон Андервуд терпіти не може негрів.
— Так, але я певен, що вона й сама це добре знає. В Мейкомбі це знає кожен.
Останнім часом я стала помічати деякі зміни в поведінці нашого батька, це особливо відчувалося, коли він розмовляв з тіткою Олександрою. Не можна сказати, що він сердився, але дедалі частіше давав їй зрозуміти, що в їхніх поглядах мало спільного. Ось і тепер він сказав сухо, навіть різко:
— Все, про що ми говоримо за цим столом, може бути сказано при Келпурнії. Кел знає, що вона означає для нашої сім’ї.
— Мені здається, що це погана звичка, Аттікус. Їм тільки цього й треба. Ти ж знаєш, як вони люблять побалакати. Що б не трапилося в місті, до вечора уже весь негритянський квартал знає.
Батько поклав на стіл ніж.
— Я не знаю закону, який забороняв би неграм розмовляти. Можливо, вони й менше розмовляли б, якби ми не давали їм для цього підстав. Всевидько, чому ти не п’єш каву?
Я калатала ложечкою в чашці.
— Я думала, що містер Канінгем наш друг. Ти мені колись казав про це.
— Він і є наш друг.
— А вчора ввечері він хотів тебе бити.
Аттікус поклав виделку поряд з ножем і відсунув тарілку.
— Містер Канінгем, по суті, непогана людина, але він, як і всі ми, не позбавлений деяких вад.
— Ти вважаєш, що це звичайна вада? — втрутився Джем.— Коли вони приїхали вчора ввечері, він ладен був убити тебе.
— Може, він і вдарив би мене,— погодився Аттікус,— але, сину, коли ти станеш дорослим, то краще розумітимеш людей. Натовп — це люди, незалежно від того, які вони. Вчора ввечері містер Канінгем був часткою цього натовпу, проте все одно він лишався людиною. Будь-який натовп у будь-якому містечку нашого Півдня складається з людей, яких ми знаємо, і це не на їхню користь, розумієш?
— Я б цього не сказав,— зауважив Джем.
— Ось чому восьмирічна дитина примусила їх схаменутися. Це свідчить, — провадив далі Аттікус,— що зграю диких звірів усе-таки можна зупинити, бо зрештою вони люди. Г-м, може, нам потрібні діти-полісмени?.. Примусили ж ви діти, вчора ввечері Уолтера Канінгема влізти на хвилину в мою шкуру. І цього було досить.
Ну, коли Джем виросте, може, він і справді буде краще розуміти людей, але я не буду.
— Хай тільки Уолтер появиться в школі — це буде його останній день,— пообіцяла я.
— Ти його й пальцем не зачепиш,— рішуче мовив Аттікус.— Я б не хотів, щоб після вчорашнього ти або Джем затаїли злість проти кого-небудь.
— Тепер ти бачиш сам, чим усе це обертається,— сказала тітка Олександра.— А я тебе попереджала.
У відповідь Аттікус сказав, що не заперечує, попереджала, і, відсунувши стілець, підвівся.
— Прошу вибачити, у мене завтра важкий день. Джем, я не думаю, що сьогодні тобі і твоїй сестрі спаде на думку побігти в місто.
Не встиг Аттікус вийти, як у їдальню підстрибуючи влетів Діл.
— Сьогодні зранку все місто тільки про те й говорить,— повідомив він,— як ми голими руками вистояли проти сотні чоловік...
Тітка Олександра окинула його таким поглядом, що він одразу ж замовк.
— Яка там сотня,— мовила вона,— хто там проти кого вистояв! Приїхало п’яне розгнуздане кодло Канінгемів.
— Тітонько, Діл, як завжди, трохи перебільшив,— сказав Джем і подав знак, щоб ми йшли за ним.
— З двору нікуди не ходіть! — попередила вона, коли ми всі троє попрямували на веранду.
Цей день був схожий на суботу. Не поспішаючи, але безперервним потоком ішли повз наш будинок люди з південної частини округу.
Невпевнено проскакав на своєму породистому рисаку містер Дольфус Реймонд.
— Не розумію, як він тримається в сідлі,— промимрив Джем.— Як він ухитряється насмоктатися зранку, ще й восьмої години немає, а він уже теплий.
Проторохтів фургон, на якому щільно сиділи жінки в бавовняних панамах від сонця і в платтях з довгими рукавами. Бородатий чоловік у повстяному капелюсі був за кучера.
— Глянь, меноніти,— сказав Ділові Джем.— У них одяг без ґудзиків.
Меноніти жили в лісах, усе, що їм потрібно було, купляли по той бік річки, там збували і свої нехитрі вироби, а в Мейкомб приїздили рідко. Діл зацікавлено розглядав цих людей.
— У всіх менонітів блакитні очі,— пояснив Джем,— а чоловікам після одруження забороняється голитись. Їхнім жінкам подобається, коли їх лоскочуть бородами.
Проїхав на мулі Ікс Білапс, помахавши нам рукою.
— Цей чоловік трохи дивний,— сказав Джем.— Ікс — це не ініціал, так його звуть. Одного разу його викликали в суд як свідка і питають — як вас звуть. Він відповів — Ікс Білапс. Секретар попросив сказати ім’я повністю. Він знову — Ікс. Так тривало, аж доки він не написав на папері «ікс» і підняв аркуш так, щоб усі бачили. Потім питають, хто йому дав таке ім’я, а він каже — батько з матір’ю так записали, коли він народився.
А люди все йшли і йшли. І Джем вирішив познайомити Діла з видатними мешканцями округу, розповісти, чим вони прославилися: містер Тенсо Джоунс — голосував за сухий закон; міс Емілі Дейвіс — тайкома нюхає тютюн; містер Байрон Уоллер — грає на скрипці; у містера Джека Слейда втретє прорізуються зуби.
З-за рогу виїхав ще один фургон; люди, що сиділи в ньому, були незвичайно суворі. Коли екіпаж порівнявся з подвір’ям міс Моді Аткінсон, в якому пломеніли квіти, на ганок вийшла господиня. Дивна річ, обличчя міс Моді в той час, як вона стоїть на своєму ганку, ми розгледіти не можемо — далекувато, а от настрій її вгадуємо безпомилково. Зараз вона стоїть, узявши руки в боки, трохи подалася вперед, голову нахилила набік, проти сонця виблискують окуляри. Міс Моді усміхається, але то зла, колюча усмішка.
Кучер притримав мулів, а одна жінка, визирнувши з фургона, заверещала:
— Марнолюбка! Таких жде вічна темрява!
Міс Моді не забарилася з відповіддю:
— У кого в серці радість, у того усмішка на обличчі!
Ногомийки, певно, подумали, що то сам диявол тлумачить на свій смак священне письмо, бо від фургона і слід пропав. Незрозуміло, чого їм не подобалося подвір’я міс Моді. Хоч вона і порається цілими днями у своїй садибі, а священне письмо знає чудово.
Ми підійшли ближче до її дому.
— Міс Моді, ви в суд не йдете? — запитав Джем.
— Ні, не йду,— відповіла вона.— Мені сьогодні там нічого робити.
— А просто подивитися не хочете? — запитав Діл.
— Ні. Це сумне видовище, шкода бідолаху, можуть на смерть засудити. Гляньте, скільки народу суне, як на свято.
— Це тому, що його судитимуть прилюдно, міс Моді,— сказала я.— Інакше було б несправедливо!
— Я все це знаю,— сказала міс Моді.— Саме тому, що все відбуватиметься на людях, мені не варто туди йти, правда ж?
Вулицею пройшла міс Стефані Крофорд. Її голову прикрашав капелюх, на руках — рукавички.
— Гм-м,— мовила вона,— стільки людей, можна подумати, що там виступатиме сам Уїльям Дженінгс Брайєн.
— Куди це ти прямуєш, Стефані? — гукнула міс Моді.
— Загляну до «Джітні Джангл», треба дещо купити.
Міс Моді здивувалася: вона не пам’ятала, щоб міс Стефані ходила коли-небудь до крамниці в капелюсі.
— Може, зайду на хвилинку в суд,— призналася міс Стефані,— подивлюся, що там Аттікус затіває.
— Будь обережна, а то, чого доброго, вручить повістку...
Ми попросили міс Моді, щоб вона пояснила, що це означає. Міс Моді сказала — міс Стефані, певно, знає про цю справу стільки, що може виступити в суді як свідок.
