Убити пересмішника... - Ли Харпер (читать книги регистрация txt) 📗
— Сину, я сказав: іди додому.
Джем похитав головою.
— Я йому швидко покажу дорогу,— втрутився якийсь здоровань і, схопивши Джема за комір, турнув так, що той ледве втримався на ногах.
— Не чіпай його!
Я налетіла на чоловіка і вдарила його ногою. Я була боса і здивувалася, коли здоровань скривився від болю і відступив. Я хотіла вдарити нижче коліна, а вцілила трохи вище.
— Облиш, Всевидько,— Аттікус обняв мене за плече.— Не треба кидатися на людей. Помовч,— сказав він, коли я стала виправдуватися.
— Хай не чіпають Джема,— сказала я.
— Коротше, містер Фінч, зробіть так, щоб їх тут не було,— заревів котрийсь із чоловіків.— Даю вам на це п’ятнадцять секунд.
Аттікус стояв серед цього незвичайного натовпу і вмовляв Джема послухатися. Він погрожував, просив, нарешті сказав:
— Прошу тебе, Джем, одведи їх додому.
Але Джем уперто відповідав:
— Не піду.
Мені вже почало набридати все це, але я відчувала: якщо Джем, знаючи, чим може скінчитися для нього така перепалка з батьком, усе-таки стоїть на своєму, то, певно, у нього є для цього підстави. Я стала оглядатися навкруги. Стояла тепла літня ніч, але майже всі ці чоловіки були одягнені в комбінезони і грубі бавовняні сорочки, застебнуті до самого коміра. Мерзляки якісь, подумала я, бо й рукава не закачані, манжети застебнуті. Деякі були в капелюхах, натягнутих аж на вуха. Всі насуплені, напівсонні, наче не звикли вештатися по ночах. Я приглядалася до кожного обличчя — люди стояли півколом — і одного, що стояв посередині, впізнала.
— Містер Канінгем, здрастуйте!
Але мій знайомий, здавалося, не чув мене.
— Здрастуйте, містер Канінгем. Як ваші справи з відчуженням?
Я добре знала справи містера Канінгема. Аттікус колись розповів мені про це докладно. Здоровило заблимав очима і засунув великі пальці під шлейки комбінезона. Він почував себе ніяково: кашлянув, потім одвернувся. Моє дружне привітання лишилося без відповіді.
Містер Канінгем стояв без капелюха, обличчя засмагле, обпечене сонцем, а лоб білий, певно, Канінгем рідко знімає капелюха. Він переступив з ноги на ногу, на ньому були величезні грубі черевики.
— Невже ви мене не пам’ятаєте, містер Канінгем? Я Джін Луїза Фінч. Ви колись приносили нам горіхів, пам’ятаєте?
Я відчувала, що спроби мої даремні, і мені стало якось ніяково: знайомий — а не признається.
— Я навчаюся в одному класі з вашим Уолтером,— почала знову.— Це ваш син, сер. Так же? Скажіть, так?
Містер Канінгем не витримав і ледь помітно кивнув головою. Все-таки він упізнав мене!
— Ми з ним в одному класі,— сказала я,— і вчиться він добре, він непоганий хлопець,— додала,— справді хороший хлопець. Одного разу він у нас обідав. Він вам не розповідав? Колись я його набила, проте він гарний хлопець. Передайте йому привіт од мене, гаразд?
Якось Аттікус пояснював: коли ти людина ввічлива, то говори не про те, що тобі цікаво, а про те, що цікавить твого співрозмовника. Містерові Канінгему, певно, було нецікаво слухати про свого сина, але я зробила останню спробу розворушити його і заговорила про відчуження.
— Відчуження — справа ненадійна,— почала я радити йому і тільки тепер помітила, що звертаюся до всіх.
Чоловіки дивилися на мене, дехто навіть рота роззявив. Аттікус уже не чіплявся до Джема, вони стояли поруч, і Діл разом з ними. Стояли як зачаровані. Аттікус теж трохи відкрив рот, а сам казав колись, що це негарно. Наші погляди зустрілись, і він закрив рота.
— Аттікус, ти чуєш, я кажу містерові Канінгему, що відчуження — справа неприємна, але ж ти пояснював, що не треба хвилюватися, бо такі справи інколи тягнуться довго... і що ви разом якось залагодите цю справу...
Я поступово замовкла. Що за нісенітниці я тут плела? Про такі речі, як відчуження, певно, розмовляють у вітальні, а не на вулиці.
У мене аж голова змокріла від поту, я нічого не боялась, та коли побачила, що всі ці люди втупили в мене очі і стоять мовчки, мені стало моторошно.
— Що сталося? — запитала я.
Аттікус не відповів. Я глянула навкруги, потім на містера Канінгема; на його обличчі я прочитала те саме, що й на інших,— байдужість. Потім трапилося дивне. Містер Канінгем присів біля мене навпочіпки, взяв мене за плечі обома руками і сказав:
— Я передам йому привіт од тебе, дівчинко.
Він підвівся, випростався і махнув здоровенною рукою.
— Ходімо звідси! — гукнув.— Гайда, хлопці!
І знову по одному, по двоє кремезні постаті човгали ногами, тільки цього разу вони зникали в темряві, прямуючи до своїх стареньких автомобілів. Застукали дверцята, зачхали мотори — і машини зникли.
Я обернулася до батька й побачила, що він стоїть, схилившись обличчям до стіни тюрми. Я підійшла до нього і потягла за рукав.
— Тепер можна йти додому?
Він кивнув головою, витяг хусточку, витер обличчя і голосно висякався.
— Містер Фінч,— гукнув хтось із темряви, м’який, охриплий голос лунав десь згори,— вони вже поїхали?
Аттікус одійшов від стіни і підвів голову.
— Поїхали,— відповів.— Том, поспи трохи. Вони вже не повернуться.
В цей час іще один голос, уже з іншого кінця, порушив нічну тишу.
— Відбій, вони більше не повернуться. Аттікус, я весь час був напоготові.
З вікна другого поверху, що над редакцією «Мейкомб трібюн», висунувся містер Андервуд з двостволкою в руках.
У цей час я звичайно давно сплю. Тепер я була стомлена і сонна, а Аттікус і містер Андервуд ладні були розмовляти до ранку, один — висунувшись з вікна, другий — задерши голову. Нарешті Аттікус підійшов до нас, вимкнув світло над дверима і забрав свій стілець.
— Можна, я понесу стілець, містер Фінч? — озвався Діл.
Доти він весь час мовчав.
— Спасибі, друже.
Ми попрямували до банку, батько з Джемом попереду, ми з Ділом — за ними. Ділу заважав стілець, і він трохи відставав. Аттікус і Джем були далеко попереду, певно, зараз батько шпетить Джема за те, що він не пішов додому, подумала я, і... помилилась. У світлі вуличного ліхтаря я побачила, як Аттікус підняв руку над головою Джема і став куйовдити його волосся — саме так Аттікус виражав свої ніжні почуття.
РОЗДІЛ XVI
Джем почув мене і просунув голову в двері, що з’єднували наші кімнати. Коли він підійшов до мого ліжка, Аттікус увімкнув світло. Ми завмерли і не ворушились, аж поки світло погасло; ми чули, як він перевертається. Нарешті знову запала тиша.
Джем забрав мене до своєї кімнати, і я примостилася спати поруч з ним.
— Спробуй заснути,— сказав він.— Післязавтра, мабуть, усе скінчиться.
Додому ми поверталися тихо, щоб не збудити тітку. Аттікус заглушив мотор ще на під’їзній доріжці і самотужки закотив машину в гараж; ми зайшли в будинок через чорний хід, мовчки розійшлися по своїх кімнатах. Я страшенно стомилась і незчулася, коли задрімала, та нараз у сні побачила Аттікуса, як він спокійно згортає газету, зсуває капелюха на потилицю, потім стоїть уже посеред безлюдної, лиховісно тихої вулиці і зсуває на лоб окуляри. Мене мов ошпарило — тільки тепер я зрозуміла, що сталося того вечора, і заплакала. А Джем — молодець, він навіть не сказав, що коли людині майже дев’ять років, то плакати їй не личить.
Вранці нікому не хотілось їсти, тільки Джем лишився вірним собі: з’їв троє яєць. Аттікус стежив за ним із щирим захопленням. Тітка Олександра тихенько сьорбала каву, вона була страшенно незадоволена. Діти, які десь тиняються вночі,— ганьба для родини. Аттікус сказав — яке щастя, що ця «ганьба для родини» вчора ввечері вчасно наспіла, але тітка заперечила:
— Дурниці, містер Андервуд весь час був напоготові.
— А знаєш, цей Брекстон — дивак,— сказав Аттікус.— Адже він терпіти не може негрів, навіть близько їх не підпускає.
В Мейкомбі вважали містера Андервуда запеклим нечестивцем, свого часу його батько недобре пожартував з нього — охрестив сина Брекстоном Брегом. Чого тільки не робив містер Андервуд, щоб люди, які його знали, забули це ім’я. Аттікус казав, що ті, хто має імена генералів Південної армії, хоч і поступово, але неодмінно стають п’яницями.
