Фелікс Австрія - Андрухович Софія (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
«Де тут у вас криниця? — запитала я. — Піду води принесу».
Їмость звела на мене мокрий погляд.
«Треба вийти у хвіртку, пройти вздовж паркана донизу. Криниця на сусідському подвір’ї».
Я залишила їх удвох, а сама перетнула тихе помешкання і завмерла посеред коридору. Тут не було вікон, жовтневе сонце вже згасло, розтануло у мряці; западав присмерк. Я майже нічого не могла розгледіти навколо, переді мною проступали тільки окремі плями на образі Божої Матері з Дитям на руках: спадали складками світло-блакитні тканини, мерехтіли золотом німби, світились пронизливо білки очей.
І тут, не рухаючись і майже припинивши дихати, я відчула себе цим простором, цим домом, неохайним і недоглянутим прихистком, який береже в собі отця Йосифа. Я чула його кроки, точно знала і бачила, як він ходить тут, як протоптує серед руїни власні стежки, намагаючись не замаститись, не забруднитись.
Як рано-вранці, заспаний і скуйовджений, ще не повністю одягнутий, він виходить із нагрітої п’єцом спальні в холодний коридор — і починає голосно пчихати, втрачає рівновагу і мусить притримуватись за стіну.
Як стоїть, залитий сонячним промінням, перед вікнами тераси і, заплющивши очі, посміхається.
Як вмивається холодною водою над порепаною мідницею: форкає і пирхає, ніби кінь, енергійно трусить головою з мокрим волоссям, жорсткість кучерів якого я так добре звідкілясь знаю на дотик. Як розлітаються навколо великі краплини, кожна з яких має тепер від нього якусь часточку — і поволі випаровуються, впавши на раму вікна чи у щілину між дошками підлоги.
Як він залишає сніданок для їмості, загорнувши ринку в кілька рушників, щоб їжа не вистигла. Як, виходячи з дому, прочиняє двері до спальні і милується дружиною, а вона щось муркоче крізь сон і проганяє з обличчя сонячних зайчиків.
Аж коли в кутку нервово зашаруділа й пискнула миша, я повернулась до свого тіла, зрозумівши, що була розсіяна навколо, була повітрям, і стінами, і рамою образа, стала шкаралущею, з якої щодня вилуплюється отець Йосиф — а тепер знову ввібралася у межі своєї шкіри: я — всього лише Стефанія Чорненько.
Надвір я вийшла без плаща і відразу пошкодувала: дзвінкий осінній холод незатишно проник мені під блузку, наповз, немов колюча шкура. Як кольчуга на голе тіло.
Ліхтарник ще не позасвічував ліхтарі. Та, зрештою, у цьому закамарку ліхтарів могло взагалі не бути.
Поки я переливала воду з відра до глиняних глеків, мені здавалось, наче хтось спостерігає з-за вікон: крізь рвучкий вітер причувалось шарудіння, привиділось погойдування фіранки і непевна тінь, що ковзнула за нею.
Нести масивні глеки, по вінця наповнені водою, було незручно й важко. Я йшла малими кроками, боячись розхлюпати бодай краплину. Кожен глек обіймала рукою і притискала собі до боків. Але коли мені на плечі несподівано лягли дві теплі долоні — я не злякалась, не випустила глеків. Просто зупинилась. Стала, як укопана.
«Слава Ісусу Христу, Стефо».
«Слава навіки Богу Святому, отче».
Він відібрав від мене глеки. Я б ніколи не поступилась, але раптом накотила страшенна слабкість, і замлоїло щось, і підкосились ноги. Не могла сковтнути.
«Що, невже і панове твої тут?»
«Тільки пані».
«Пані Аделя не вибігла з мого дому тієї миті, як увійшла?» — він усміхався, але я бачила, що соромиться.
Я поглянула на нього зі співчуттям. І знала, що не мушу нічого пояснювати.
«Іванка не дає ради», — сказав він.
«Мусить берегти сили», — мовила я.
«Я повинен би допомогти їй із господарством».
«Ні, отець не повинні. Хтось інший мусить».
«Ніхто не мусить».
Ми підійшли до порога, я штовхнула двері — і пропустила отця Йосифа в сіни. Зайшла слідом, допомогла поставити глеки на підлогу.
«Я багато думав про тебе», — сказав він у повній темряві. Тільки білки очей Діви Марії світили з образа.
«Я думав про тебе і молився», — сказав він приглушено.
Відчинились двері спальні і звідтіля з’явились Аделя та їмость. Їмость тримала в руці запалену свічку. Затанцювали на стінах тіні. Вздовж лави шмигнула миша.
Аделя була вже повністю зібрана і навіть тримала в руках мій плащ. Вони з Іванкою весело щебетали, як близькі подруги, все не могли припинити своїх збуджених розмов про стержні помади, загорнуті в шовковий папір, і про мило у вигляді квітів та з квітковим запахом.
Поки тривали церемонні й жартівливі запрошення ще залишитись і відмови, виправдання та обіцянки, я стояла, втупившись поглядом у підлогу, аж поки Аделя не штовхнула мене в плече.
«Стефко, ти бачила, що твоя пані за тобою одяг носить? А ти ще досі не готова. Схоже, додому ми потрапимо не раніше півночі».
Вже допомагаючи нам всістись до фіакра, отець Йосиф простягнув Аделі той злощасний гребінь із цикадою. Удруге.
«Вдруге!» — гнівно вигукнула Аделя.
«Прошу більше не робити цього, моя пані», — схилив голову Йосиф.
Аделя, не дивлячись, схопила прикрасу кінчиками пальців і тицьнула мені.
«Ви пам’ятаєте, отче, про що ми домовились?» — запитала вона його з притиском.
«Аякже».
«Умова?»
«Умова».
У вечоровій темряві кінські копита лунко зацокали по бруківці.
«А про що ви домовилися з отцем Йосифом, Аделько?» — старанно вдаючи байдужість, запитала я.
«А, так», — вона навіть не відвела обличчя від вікна, ніби мусила конче побачити цієї миті Вірменську церкву. Наша дрожка якраз проминала ратушу: ринок яскраво освітлювали ліхтарі, під круглою голівкою одного з невисоких кленів, посаджених по периметру, хрипко і непристойно реготала якась жінка.
Аделя ще кілька хвилин нічого не казала, прислухаючись до того, що відбувалось: сюрчали свистки поліцаїв, з вікон кам’яниць на адресу нещасної лились прокльони.
Врешті, коли ринок залишився вже позаду і ми наближались до площі Міцкевича, Аделя неохоче промовила:
«Домовились, що він за мене буде молитись».
[19.Х]
Розділ 16
Петро — тільки для того, щоб мене рознервувати — взявся за Фелікса.
Це почалося з того, що хлопець зацікавився Петровим камінням: підлазить нишком, коли Петро щось креслить у своїй майстерні нагорі чи ходить із долотом навколо кам’яної брили в глибині саду, поцяткувавши її, понатягувавши на ній складну сітку з ниток.
Я зауважила це випадково — сама іноді, коли втомлюсь від хатньої праці, люблю вийти до саду і спостерігати зі сховку, як дурнувата каменюка починає скидати із себе зайве. Відколюються уламки й оголюють форму, яка, виявляється, спала під ними. Живу плоть, що пульсує.
Ось човен, навколо нього — скуйовджені хвилі відносять уламок весла, а на носі — сумна пташка скорботно схилила голову.
Так я сиділа за кущами аґресту, забувши дихати, аж раптом Аделя почала гукати мене з дому, мною підкинуло, я вся напружилась, готова навкарачки (щоб Петро не помітив) мчати до неї, коли це почула сухий тріск гілки десь угорі. Я підвела голову і побачила його, цього малого кота, який зграбно сидів у розгалуженні гілок сливи, майже повністю прикритий ще не опалим листям.
Петро його теж помітив. Він завмер якраз, нахилений над каменем, примружившись, щоб дим від цигарки, яка стирчала з рота, не викликав з очей сльози. Довгим цвяхом він зосереджено вимірював відстань на нерівній поверхні брили. Але ось вираз його обличчя змінився — а я добре його знаю, я можу судити — хоча при цьому не смикнувся жоден м’яз: я помітила, як у примружених Петрових очах засвітились веселі іскри, а обриси вусів відчутно пом’якшали.
Вже за кілька днів, коли я туди прокралась, Фелікс сидів на викорчуваному пні під сливою. Потім почав підносити інструменти. Збирати уламки каменю з-під Петрових ніг, щоб не заважали. Спеціальною щіточкою легенько очищати човен від пилу. Виймати з Петрового рота недопалок, коли господар захоплювався роботою і вуса от-от мали б зайнятися.
Я не могла в це повірити. Злилась на Петра і зловтішалася одночасно. Бо скільки зусиль ми з Аделею доклали, щоб розколоти шкаралущу цього горішка, щоб виколупати слимака з його мушлі. Спочатку (ще до приходу фокусника Торна, після якого ми тиждень хворіли головами) Аделя намагалась приручити його, як кота: приносила йому оберемками льодяники, які я нишком викидала, аби дитина не псувала собі шлунок, потягнула нас у крамницю Юзефа Гальперна в Будинку дирекції колій і купила йому чобітки з м’якої телячої шкіри, які він навідріз відмовився носити. Пробувала чесати йому волосся і вплітати стрічки, принесла цілу купу шовкових кольорових кокард — казала, щодня в’язатиме кокарду іншого кольору. Гладила по голові, але він відсмикував голову. Легко щипала за щічку, але він відкидав її руку. Цілувала його в уста, а він відпльовувався і довго витирався, кривлячись від огиди.
