Фелікс Австрія - Андрухович Софія (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
І от, зійшовши на хідник із фаетона (дрожкар всю дорогу розповідав нам про нічну бійку візників із поліціянтами на Сапіжинській) і трохи піднявшись вузькою вуличкою догори, ми опинились зовсім не там, де очікували.
«Думала я, це буде якась пристойніша кам’яниця», — розгублено проказала Аделя, роздивляючись просту дерев’яну загорожу, всю зарослу якимось страшним покрученим чорним бадиллям.
Перехняблена хвіртка не зачинялась — отвір зяяв, як рот дурного Юзя. Подвір’я, чорне від збитої під ногами куряви, було завалене дрантивими діжками і дошками, старими цебрами й невідомо яким страшним лахміттям. Під однією з цих куп сміття пищали кошенята — ще сліпі, кістляві, нещасні.
«Прошу, прошу заходити!» — на порозі хати з’явилась Іванка: вбрана у ту ж сукню, в якій була у нас на гостині. Вона здавалась трохи заспаною, важкі повіки з густими віями ніби хотіли прилипнути до ніжних тіней, що залягали під її очима. Світла шкіра, трохи поцяткована ластовинням, мерехтіла вологим сяйвом. Косу Іванка заплітала ще ніби передвчора, така вона була покуйовджена і розтріпана — аж незручно було се спостерігати.
Аделя увійшла до сіней перша. Іванка кинулась, було, її цілувати, але Аделя делікатно стримала її за плечі, привітно зазирнула в обличчя і потисла руку.
«Бачу, дорогенька їмость дуже добре маються, — промовила вона солодким голосом. — А ми принесли для пані гостинці. Де можна покласти?»
Я показала Іванці кошика з гостинцями: малиновий сік, грушки, лікувальний мед із гірських трав — усе від тих ґаздів, від яких я для нас завжди купую. І ґалярета з дрібного рожевого винограду (5 кг — один злотий ринський), яку я сама варила.
«То ходіть сюди, до кухні, — весело махнула рукою Іванка. — Добре, що принесли якусь провізію, бо я, правду кажучи, не хотіла йти на ринок, не мала охоти. Чекала, аж отець Йосиф, може, щось би приніс».
«Чи можна десь скинути плащі?» — запитала Аделя. А я вже знала, що всередині вона вся кипить.
Іванка, розгублена, звела брови.
«Е-е-е… Ну прошу, звісно — можна тут, на канапі…»
Вона штовхнула облущені двері і запросила нас увійти.
Лелечко, що там діялось: відразу впало в очі розстелене ліжко, і постіль на ньому справляла враження дуже несвіжої, аж жовтавої — і не знаю, чи то вже мої вигадки, але я відчула спертий недобрий запах, який буває, коли людина довго ходить в тому самому спідньому, без зміни, і страшно пітніє. І спіднє тут було: звисало зі спинок фотеля, лежало під круглим столиком на дерев’яній підлозі: якісь грубі панчохи з продертими п’ятами, зім’яті панталони й сорочки з потемнілими підпахвами й комірами.
А поруч із ліжком — іконостас, свічки, вервички, молитовники.
«Перепрошую вас за безлад, — трохи почервоніла Іванка, від чого стала ще милішою. — Страх, що у мене тут діється. Але я зовсім не надаюсь до ведення господарства — вже покинула навіть старатись. З тим нічого у мене не виходить».
«Ох, ну певно, що так. То було б навіть непристойно. Але їмості треба найняти собі службу», — розмірено це вимовляючи, Аделя примощувала свого плаща на дерев’яному різьбленому стільці, що стояв посеред покою, як розгублений кінь.
Я пильніше розглянулась навколо, намагаючись не зважати на хаос і бруд: помешкання було обставлене красивими меблями в гуцульському стилі — масивними, порядними, з теплої сосни. Дві скрині, шафа з люстром, ліжко, стільці, круглий столик на одній опорі з павукоподібними ніжками, все прикрашене різьбленими візерунками, чорними від втертого у них вугілля: кривульками, пасочками, рєсками, головкатими, деревцями, колосками, сливками, кучерями, ружами, інкрустованими деревом різних порід, білим та блакитним бісером, перламутровими пластинами слонової кістки. На підлозі — ткані килимки, на краю ліжка — кубло з сірого ворсистого ліжника.
Іванка взяла нас із Аделею за лікті і повела на кухню. Всюди, де ми проходили, я зауважувала водночас нестерпні нарости бруду і переповненість народними мотивами, що так незвично контрастувало зі звичними для мене Аделиними смаками.
Тож Аделю тепер, я бачила, нудило страшенно: від того, що шматки сухого болота хрумкотіли під ногами, вдавлені у ворс тканих килимків із френзлями; що в кутках під стелею висіли темні клубки павутини, що ікони й вишиті рушники, які їх прикрашали, вкривав шар сірої пилюки, схожий на шовковисте хутро якоїсь тваринки. Коли ми ввійшли на кухню, навколо нас запурхали сонмища молі, тож я почала розмахувати руками, щоб ці страшні шкідники не летіли в обличчя Аделі. Робила я це, нажахана й похолола: навіть уявити, що на моїй кухні щось такого діялось би, було не те що неможливо — це означало б цілковитий кінець моєї кухні, мого життя й мене самої.
«То я, мабуть, зробила б каву для моїх ласкавих пань», — розгублено посміхаючись і розводячи руками, проказала Іванка. З цього я зрозуміла, що каву наша господиня не зробить.
«Але як же ви живете? — здивувалась я. — Не варите кави?»
«Йосиф варить — відповіла Іванка, шаріючись. — Варить каву, готує їсти, коли має трохи часу. По господарству теж, буває, займається. Але то нечасто».
«Так, так, це можна відразу сказати», — прошепотіла Аделя, тримаючись рукою за груди.
Я ковзнула поглядом по миснику, прикрашеному так гарно випаленим візерунком «дерева життя» і так спотвореному пилюкою і ляпками жиру, і зауважила, що посуд майже увесь був керамічний, полив’яний і, либонь, ніколи не митий.
«То я можу зварити каву», — запропонувала я несміливо, шукаючи поглядом якоїсь ринки, в якій це можна було б зробити.
«Що то у вас тут за немислимі речі!» — вигукнула Аделя, вказуючи рукою на горщики, глечики, миски, горнятка, на п’єц із розписаними кахлями, кожна з яких розповідала окрему історію: про мисливця і оленя, поштаря і музику, про вояка і цісаря.
«Ет, то мій татко з Йосифом так усе зробили, — махнула рукою Іванка і зморщила носика. — Мій татко — парох у Криворівні, хоча мав би бути гончарем чи столяром, бо сидить днями й ночами, крутить круг, мняцкає сиру глину чи по дереву ножем вишиває. Страшна нудота. З Йосифом вони познайомились на якомусь соборчику, тато привезли його до нас, показували всі свої тарелі, вивертали свої скрині — а Йосиф тільки руками сплескував, такий був зачарований; я, почувши, що він закінчує семінарію і якраз шукає майбутню їмость, подумала собі — о, цей у собі має щось велике: може, з ним бодай до міста виберусь. Вибралась. Але що з того — чи ми ходимо до театру, чи ми буваємо десь у товаристві? Нудота й нудота. Як у селі сиділа посеред тих мисників, так і тут», — згірчена, Іванка болісно скривилась.
Я тим часом обстежила все навколо. Знайшла чисту воду у великому глеку («Йосиф нині від криниці приніс», — повідомила Іванка), сполокала над мідницею кілька горняток і тарелів, які видавались мені найчистішими (бо більшість довелось би довго пуцувати й шурувати, гріти до них воду, терти дряпачкою, а як уже говорити по правді — то найкраще все звідси просто було б викинути чи спалити, щоб не розносити чуму, холеру і невідомо яку заразу, що розплодилась у цих зігнилих рештках, які поприлипали до денець, спінились, поросли блакитною та рожевою пліснявою, перетворились на щось таке, чого я ні бачити, ні нюхати не хотіла).
Кави — ні правдивої, ні збіжжевої — не знайшлось: денце слоїка, на який мені вказала Іванка, було ледь присипане темним порохом. Та воно й на краще.
Я швидко закалатала воду з принесеним малиновим соком, покраяла на скибки великі тверді грушки, прохолодні, хрумкі й соковиті. Думала — хліб мусить в хаті знайтися. Де ж там! Хліб був, але геть заскорузлий, як каменюка — придатний хіба для того, щоб цвяхи забивати. То що ж, налила меду до малої мисчини — можна капати його на скибку грушки, запивати водою з малиновим соком, та й уже щось, є чим гоститись.
Іванка намагалася нас якось розмістити, але перший же стілець, на який вона всадила Аделю, виявився зламаним — ніжка вивернулась, тож Аделя так і полетіла на долівку, піднявши хмару куряви, а рукою утрапивши в якесь масне неподобство.
