Гонихмарник - Корний Дара (бесплатные версии книг TXT) 📗

Одного разу до Ґазди зайшов сусід Павло, а Ґазда жартома взяв і показав йому чортика. Йой, що тоді почалося! Павло впав на коліна, почав хреститися і молитися. А Ґазда жартома і бовкнув: «Чорт на тебе не перестане гніватися, поки ти в мене на городі не відробиш». Селом пішла недобра слава, що Ґазда знається з нечистим. Його після цього ще більше боятися стали і вже батрачили на панка задурно, побоюючись гніву бісівського. Ґазда не міг натішитися своїм новим приятелем. Він навіть спав із ним, говорив до нього, бо, дякуючи йому, робився ще заможнішим. Ґазда настільки полюбив свого нового друга, що враз стало байдуже, коли його жона втекла з їхньої спальні через чортячу мармизу та повиносила з оселі всі образи. Дарма! Він-бо з кожним днем ставав все багатшим і багатшим.

Та ось одного разу до двору Ґазди навідався його запеклий ворог, колишній наречений Марічейки Іванко. Він прийшов за платнею, пас ґаздівську отару на полонині. Жадібність Ґазди не мала меж. Не хотілося панку віддавати гроші легеню. І він показав Івану фокус із чортиком. Дивно, Іванко не налякався і продовжував вимагати плату за роботу. Нічого не вдієш, подибав засмучений Ґазда до хати за грішми. І тільки-но ступив до оселі, впав навколішки перед фігуркою нечистого, мов у церкві перед образами, і почав благати допомоги, щоб обшахрувати легеня. За це ладен зробити все, що той попросить. Чортик, отой дерев'яний, просив небагато — мізер: душу й можливість жити в тілі Ґазди скільки заманеться в обмін на безсмертя, силу та вдачу. Ґазда погодився. Що йому зможе вдіяти якась там дерев'яна цяцька?

Пан стояв на подвір'ї і люто стискав за горло переляканого Іванка — це плата чортові за силу, передану земному чоловіку. Коли з хати вибігла перелякана Марічейка, Іванко лежав мертвий. А Ґазда-чорт зареготав — віднині він нікого не боявся, вважаючи себе могутнішим від усіх, бо тому ж хлопцеві не поміг його Бог, у якого він благав перед смертю допомоги. Ґазда глипнув на свою жону і раптом побачив, що краса її від часу змарніла, очі вицвіли, коси потьмяніли. То чорт зняв із його очей полуду, тобто кохання. Зрозумів Ґазда, що всесильному владиці потрібна жона під стать йому — красна, молода, щонайліпша. Завтра він приведе на се подвір'я молоду жону — найвродливішу в околиці, шістнадцятирічну Оксану, сестру того самого Иванка. Не захоче йти по-доброму — приволоче силою. Хто зможе противитися нечистому? Припала Марічейка до тіла коханого і гірко заридала. Лилися ті сльози чистою водою, і не могло ніщо спинити цього потоку, бо біль її був таким великим, як сі карпатські гори, а любов до загубленого була такою сильною, як любов Землі до Сонця. Плакала-ридала Марічейка за своїм коханим, якому нікди не належала тілом, але завше душею. І змилувався Господь над закоханими.

Вранці люди, які прокинулися до праці, тільки зойкнули. На місці ґаздівського обійстя, багатого й розкішного, розкинулося широчезне озеро. Врода його зачаровувала. Плесо озера було синє-синє, мов очі Марічейки, водиця в озері чиста-чиста, мов дитяча сльоза, навіть трішки солонувата.

Якусь мить всі сиділи мовчки, продовжуючи дивитися на Аліну, немов би вона ще щось мала б додати до сказаного. Дівчина мовчала.

— Я, я знаю, що то за озеро! — промовив Сергій, — то Марічейка, так, Марічейка?

— Вірно, Сергію! Марічейка, яка стала озером. Поховавши під своїми водяними обіймами й осоружного Ґазду з його багатствами, і того, кому пан свою душу продав, — і Аліна чомусь люто дивилася на Кажана, ніби то він був тим Ґаздою, а хлопець опустив очі додолу.

— А знаєте, те карпатське озеро і насправді таке красиве, як і твоя казка, Аліно, — замріяно говорить Данило. — То кохання може все, дівчата, чи лише в казках?

— Якщо воно справжнє — так. Та це лишень казка, хлопці, вигадана й розказана на ніч казка. Химера! Добраніч усім, — Аліна встає та йде спати. Продовжувати далі теревені на тему кохання не хочеться.

Бо то все казка, просто казка, розказана кимось на ніч.

4. Шовкова косиця

Вранці Аліна прокинулась із відчуттям, наче хтось шарпає намет і хоче його перевернути. А ще вона тремтіла від холоду. Напевно, надворі похолодніло. Данило з Морвою міцно спали в обіймах одне одного — цим точно не холодно. Доведеться вилізти з намету й спробувати зігрітися бігом.

Світанок ніжно і трепетно торкає голівки гір своєю молочною барвою, а навздогін йому підкрадається розкуйовджене вітром бузково-рожеве. Аліна стоїть із розкритим від подиву ротом. Слабкі, несміливі дотики сонця пестять землю, ніби дбайлива матуся, — обережно, щоб не сполохати рідну дитинку після солодкого сну. Красиво, як тут красиво. Ось куди треба частіше приїжджати на етюди, і вона раптом згадує, що в неї із собою папір й олівці. Можна зробити замальовки.

Аліна забуває, що ще кілька хвилин тому їй було холодно. Вона дивиться в очі сонцю і не мусить для цього задирати голову. Вона зазирає йому в очі, навіть трішки згори, а воно, борсаючись на сході з приклеєним за небокрай останнім промінчиком, вперто прагне відштовхнутися від землі, щоб покотитись блакитним полем.

Аліна настільки перебуває в тому шалі «віч-на-віч» — вона і сонце, що й не зауважує, як прокидається їхня ватага.

За її спиною, майже не дихаючи, прилаштувався Сергій, не зводить очей із пальців Аліни. Згодом до нього приєдналася й Морва. Кажан сидів трішки віддалено від усіх. Йому було байдуже, що вона там малює, він дивився на неї…

І тільки Данило, сердито бурмочучи й називаючи всіх ледарями, розпалював багаття, приставляючи воду на чай.

Без пригод спустилися з гори. Сергій і далі продовжував розважати всіх анекдотами та небилицями. Та цього разу він, мов приклеєний, ішов слідком за Аліною. І зовсім не зважав на похмурість Кажана, який дуже нервово сприймав таку поведінку приятеля. Сергій добродушно продовжував вважати Кажана хлопцем Світлани, тому дивну поведінку товариша списував на поганий настрій. Морва підморгувала Аліні, невпопад пирхаючи від сміху, коли Сергій аж надто театрально намагався розсмішити дівчат. Кажан за цілу дорогу вниз не зронив ні слова. Начепивши на очі свої темні окуляри, юнак ніби відгородився від усіх.

У «нижньому» таборі їх зустрів сердитий і знервований Петро. Красуня Світлана, після жахливої сварки з Кажаном, комусь зателефонувала. Згодом спакувалася, а через пару годин Петро допоміг їй донести речі до дороги. Там на неї чекав розкішний новісінький джип із пузатим вусатим дядечком за кермом. Вона артистично надула губки, поцілувала колобка в лисину, бо той був на голову нижчим від неї, з охами та ахами всілася в машину, махнула на прощання ручкою і поїхала. «Святе місце пустим не буває, Кажане!» — прокоментувала подію з посмішкою Морва. — Ви би чули, як вони сварилися, — переповідав Петро пізніше, коли Кажан відійшов за хмизом. — Кажан сказав, що не кохає її та ніколи не кохав, якщо вона цього не розуміє, то йому байдуже. Світлана істерично верещала, ридала, цілувала йому ноги. Бігме, думав, що таке лише в жіночих романах та в серіалах буває, напевне, дівчина перечиталася чи передивилася чогось такого. Врешті вона йому погрожувала, потім взяла пилочку для нігтів і сказала, що вб'є себе. Та на Кажана це не подіяло, видно, такі показові виступи відбувалися частенько. Врешті хлопець не втерпів, спакував наплечник і дременув від неї, наказавши мені стерегти табір. Свєтка годинки дві люто вила у мене на плечі, думав, що збожеволію. Боляче дивитися, коли така краса марніє. Але, як то не дивно, теперечки добре розумію Кажана. У Свєтки істерики через кожну дрібницю. Ніготь зламала — драма, мурашка вкусила — алергія, пілюлі і сльози, туш потекла — шок, дорога нерівна — скімлення. Тоді зателефонувала. Ну, я вже казав. Фу! Ледве дочекався того джипа. Та навіть шикарні ноги і розкішне біле волосся глупоти не компенсують. Овва, шикарні ноги, то ще не все!