Гонихмарник - Корний Дара (бесплатные версии книг TXT) 📗

Напевне, згадка про те, що її можуть побачити такою непривабливою представники сильної статі, і, що найжахливіше, саме про відсутність порядку на мармизі нагадує коханий, приводить Світлану до тями:

— Ой, а де тут можна вмитися?

— Іди візьми рушник, ну і ще щось там для миття, а я покажу тобі джерело. Та й заодно води принесемо.

Світлана стрімголов біжить до намету. Аліна продовжує чаклувати над багаттям.

— Алін, ти не хочеш мені нічого сказати? — Кажан бере Аліну за руку.

Дівчина сердито висмикує її і люто шипить на хлопця:

— Забери свої руки від мене, мерзотнику. Чи скільки вас там насправді? Не хочу я знати, що ви таке! Для мене ти навіть гірше від покруча чи яничара.

— Нам треба побалакати. Ти багато чого не розумієш. Це довга розмова. І тому…

— Коханий, я готова! Пішли! — з намету випурхує яскравим метеликом Світлана.

Аліна аж замилувалася поставою дівчини, граційною і майже бездоганною. І раптом згадала слова Морви: «Гарні речі, навіть геніальні полотна чи фантастичні статуї можуть тільки подобатися, але як їх можна кохати».

«Ох, не хотіла б я, щоб мене порівнювали зі скульптурою» — додає подумки Аліна.

Кажан бере в праву руку казан, на другій руці звисає Світлана. Аліну чомусь розбирає така лють від побаченого, що вона перепсовує півпачки сірників, поки запалює один.

3. Обличчя вітру

На сніданок «фірмовий» чай від Аліни та сухе печиво. Світлана не перестає щось лопотіти, створюючи шумове тло. Аліні байдуже. Те, що вона побачила в лісі, не дає спокою. Та воно її чомусь не лякає, лише дратує через свою непояснюваність. Морва сидить поруч і закочує сердито очі після чергової порції перлів від Світлани. Слава Богу, що погода сьогодні гожа. Аж не віриться, бо півночі сердито гуркотів грім. Світлана переконує всіх, що не варто нікуди йти. Можна і тут подивитися природу та все таке. Хлопці мовчать, Кажан також. Це сприймається Світланою як згода, і вона починає ще милозвучніше щебетати, вже переконана у своїй перемозі. Кажанові байдуже до насправді прекрасної, мов світанок, Світлани, такої красивої й витонченої, правда, з овечими мізками… Морва під ніс бурчить: «Краще б помовчала, курка-щебетушка». Кажан крадькома раз по раз зиркає в бік Аліни, намагається, хоча б мимоволі, вихопити її погляд. Дівчина не відводить очей від багаття, і в них підстрибують сердиті язички полум'я.

Врешті Морва не витримує:

— Що ж, Світланко, тобі важко — ти й зоставайся. До речі, у своїх пантофлях ти навряд чи вишкандибаєш на Смотрич. Пропоную проголосувати. Хто за те, щоб іти в гори — прошу підняти руки.

— Які ще руки? Ніхто нікуди не йде, — сердито пищить Світлана. — Тобі треба — ти і йди. Побачимо, чи далеченько зачимчикуєш сама!

Після вчорашньої Свєтчиної істерики ніхто не ризикує розпочинати нову сварку, друга серія безглуздої перепалки нікому не потрібна. У чоловіків алергія на жіночі сльози. Здебільшого вони стають слухняними баранами, коли красива жінка починає плакати. А коли вона всім єством своїм дає зрозуміти, що плаче через нього ж таки, — то все, ти пропав. З тебе можна шворки плести.

Морва обводить поглядом чоловічу половину гурту. Усі тупо дивляться в горнята, вишукуючи там вчорашній день.

Встає Аліна:

— Морво, пішли збиратися. Підемо разом. Я дорогу знаю — не заблукаємо, — Аліна люто глипає в бік Світлани.

Та не ризикує розтуляти рота, допоки дівчата не відходять на безпечну відстань.

— Ну і валіть. Нам і без вас буде пречудово, заблукаєте, повернете…

Дівчата не слухають того безглуздого шавкання. Вони, перемовляючись, збирають свої речі. До них приєднуються Данило із Сергієм. Складають намет. Ситуація нагадує вчорашній вечір. Петро намагається переконати Світлану, що вони мають іти всі, бо, можливо, доведеться заночувати в дорозі. Кажан мовчки п'є чай. Вирішують таке. Аліна, Морва, Сергій, Данило рушають вперед. Петро з Кажаном вмовляють Світлану і наздоганяють їх на горі, ідучи простішим маршрутом. Кажан прекрасно знає дорогу.

Рушають у путь. Відділяючись від табору, ще довго чують набридливе скавуління Світлани і бубоніння чоловічих голосів.

З півгодини рухаються мовчки. Сергій вирішує йти довшим маршрутом, більш пологим, однак цікавішим, на його думку. Усі погоджуються. Усю свою увагу переключають на гори, врешті-решт вони тут заради них. Добираються до стаї на полонині. Тут наймані пастухи з травня до середини вересня по угоді з громадою села Дземброня пасуть худібку. Роблять сир, бринзу, вурду. Товариство із задоволенням поповнює продовольчий провіант і далі в дорогу. Пастухи продають стільки бринзи і вурди, що кожен із туристів принаймні по півкілограма ще й привезе додому тої смакоти.

Громада рухається впевнено і в гарному темпі. У Сергія після ситного перекусу бринзою розв'язується язик, і він закохано починає розповідати історію кожного камінчика, який зустрічається дорогою, роблячи ліричні відступи у вигляді екскурсу в історію флори та фауни, які заселяють ці гори. Дорогою натрапляють на групу скель, які гуцули називають «церквами», здалеку вони направду нагадують бані церков. Краса неймовірна.

— Природа навитворяла таких химер із каменю, що навіть наймайстернішому скульптору і за сто життів не вдасться таке відтворити, — дещо з пафосом говорить Сергій.

Коли вони нарешті видряпуються на вершину Смотрича, шалений вітер радо зустрічає їх, майже збиваючи з ніг. Вітається наполегливо та голосно, із завиванням: «Добр-о-г-о-о-о-о дня-я-я!» Таке відчуття, ніби вийшов зі спокійного тихого помешкання і потрапив в обійми вертлявого торнадо. Аж дух перехоплює.

— Та тут можна спокійнісінько лягати на вітер, і він тебе навіть трішки поколихає, якщо буде лагідним. Недаремно цю гору називають Домівкою вітрів, — жартує Сергій.

— Так, заради такого вітру варто було сюди пхатися, — говорить Данило.

Вони на вершині.

— А ось і Вухатий камінь, — плескає в долоні Морва, — загублене вухо велета, ґазди Силуна з твоєї казки, Аліно! Коли Карпо його волочив, то, певно, відірвалося.

Сергій, не розуміючи, про що вона, тільки здивовано кліпає очима і провадить науково виважену лекцію про походження цього каменя.

Аліна не чує хлопця. Вона дивиться на божий світ, який відкривається перед нею. Перехоплює подих від побаченого! Врода гір дражнить тебе і закохує, вливаючи в тіло через неймовірну енергію південного вітру, який тут сьогодні владарює, натхнення, радість, бажання жити і кохати… І ти, мов той ісландський мох, про який так захопливо розповідає Сергій і який виживає тут на горі і не тільки виживає, а навпаки — розкошує. Аліна розкидає руки й відчуває лагідні поштовхи вітру в руки-крила. Можна полетіти, якщо захотіти, і ту красу побачити згори. Співзвучно з вітром в Аліні закручується маленький смерч, що готовий вирватися на волю, тільки дозволь йому — і полинеш разом із вітрогонами понад горами й плаями. І вона не знає, з чого проростають слова в ній, і говорить їх дівчина, майже перекрикуючи вітер, бо їм стає затісно в голові:

Чийсь сильний голос підхоплює її слова:

Аліна озирається на голос. То Кажан. Вітер скинув із її голови бандану, і волосся ореолом кружляє над головою, мерехтливо створюючи зелено-русявий вінок. Блакитні очі юнки тут під небом зливаються з ним, і такий простір і глибина в них, що так і кортить пірнути в це небо й більше не вертати. Бо хіба є у неба дно? Хлопці стоять збентежені, повідкривавши від здивування роти, приголомшені побаченим та почутим. Дівчина була ніби чужа і разом із тим така рідна, невід'ємна частинка сонця, неба, гір, вітру, заплутаного в її волоссі.