Крапля крові - Гончар Олександр Терентійович (читать книги без .TXT) 📗
Холод постояв біля столу, навіть для чогось постукав пальцем по паровій ванночці. Ліля доливала воду, скромно опустивши голову. Чекала, - він зараз посміхнеться. Не посміхнувся.
- Мда-а… Ходіть, Лілю, на вулицю… Морозець…
- Я, Прокопе Гордійовичу, ентиленімін…
- Бачу. Але я не хочу через вас сидіти в тюрмі.
В його голосі не було досади, але й не було схвалення її вчинку.
Ліля зітхнула. І звідки він довідався, що вона прийде сюди раніше?
І далі день її покривуляв зламаним колесом. Через калюжі, через вибалки.
Прийшла з обіду, - обідала в молочнім кафе, навпроти лікарні, - дівчата чомусь веселіше, ніж завжди, гелготіли в кутку. Щось розглядали. Ліля приступила й собі. На столі, в розгорнутім газетнім пакунку, лежала крамнина. Відріз на костюм. Білої-білої шерсті, в іскорку. Такої, якої шукала влітку вона.
- …Отак і не пошила, - скрушно говорила літня препа-раторша Оксана Данилівна. - Куди я його одягну: дороге, марке. Раз у рік, на Перше травня… А гарне!
- Я у вас куплю, - Ліля тендітними пальчиками помацала крамнину.
- Я вже купила.
Галя, маленька, з поцяцькованим прищами обличчям лаборантка, підсунула відріз до себе, швиденько - шам, шам - запакувала ного.
- Я давно шукаю…
- І я. Ми ще тоді, як Оксана Данилівна похвалилася… Одна невдача падала на неї за іншою. Мабуть, вони разом і вивели Лілю з рівноваги.
- Ти… ти… - Лілині брівки гнівно розправились, тремтіли гострими кінчиками. -Навіщо він тобі?…
- Як то навіщо? - на перших словах здивувалася, а далі почервоніла Галя. - Костюм…
- До твоїх прищів!
Схлипнула тиша. На мить. А в наступну вибухнула громом. Здавалося, в лабораторії розірвалася столітрова колба. Дівчата кидали своїм гнівом усі разом, їхні слова злилися в одне сердите гудіння. Ліля стояла непорушне. Вони зневажають її? Що ж, це їй відомо. Вона від них не залежить. її зневага до них більша. Влучивши в гаморі паузу, Ліля тупнула каблучком, аж пробірки жалібно забрязкотіли на штативі.
- Ви… ви - порох на моїх ногах.
І пішла до сусідньої кімнати. Була вдоволена, що влучила в ціль. Ліля вміла влучати.
Але й самій злість обпекла груди. На душі було порожньо, сіро, глухо. Цей настрій понесла й додому. Коли він володів нею, він панував і в квартирі. Ліля вже звикла до цього. Найперше його ловив Олександр Кіндратович. Батько здебільшого одкуплювався: квитком у театр, десяткою на нового капелюшка. Ліля збагнула давно - батько часто одкуплявся і в житті. Разів зо два навіть нею. Як подорожній з казки - котом, котрий щоразу втікає додому. З батькового веління Ліля тричі міняла школу - то з однією, то з другою мовами навчання. Олександр Кіндратович найтонше вловлював усі повіви, їй дозволялося виступати на сцені або ж не дозволялося. З роками кіт досконало вивчив поведінку господаря. І сам настирливо дряпав кігтями.
Однак сьогодні батько чомусь не помічав чи не хотів помічати її настрою. І сам був якийсь розтріпаний: очі - великі, обличчя - сіре. Ліля навіть подумала, чи не випив він. А взагалі останні дні вони з матір'ю обоє мов осінні мухи.
- Їсти не хочу. Тільки каву, - взяла рушника, пішла до ванної кімнати. Ліля приймала ванну майже кожного дня. Знала - тіло в неї красиве, гнучке, ніжне. І плекала його, доглядала. Вона не замикалася. Хто до неї зайде? Хіба що Костик. Але його нема вдома.
Проте тільки-но почала роздягатись, як позаду скрипнули двері. Швидко, тривожно. Батько переступив поріг, але не відпускав ручку, немов боявся, щоб двері не відчинили з того боку. Ліля не поверталася - вже скинула блузку, - пружними пальцями розстібала гачечки спіднички. Не вельми соромилась батька, та й він вийде, перш ніж вона ступить у ванну. Не відпускаючи ручки, Олександр Кіндратович відгвинтив кран умивальника. Ліля пригадала, вона десь читала: отак роблять конспіратори, коли бояться, щоб їх не почули. Смішно. Батько й справді скидається на конспіратора. В нього навіть голос тремтить.
- Ліля… Все, що я скажу… щоб не знала мама. - Він дихав важко, немов бігун на останній прямій дистанції. - Ти мусиш піти… Ти підеш…
- Куди? Чого? -Вона запалила в колонці газ, і тепер Олександрові Кіндратовичу довелося майже кричати.
- До Мазура. Попросиш у нього сироватки.
- Я, тату, до Мазура не піду.
- Ліля! Це-для мами. Для мами! Ти розумієш?
- Для мами?
Ліля розмірковувала. Значить, з мамою… Аж страшно. Але піти до Євгена - поламати укладений тонкий план. Вона поманила Євгена напочатку, відтак втекла до схованки. Нехай походить, нехай пошукає. Бо осмілився заперечувати їй, чинити, як хотілося самому. Зараз він ходить, немов пес, котрий прошпетився перед господарем. А мусить ходити, мов тінь.
Якщо вона піде і попросить що-небудь у нього, пес відчує, що без нього не можуть обійтись. Ні. Нізащо. Ліки, мабуть, вже можна дістати в лікарні, адже Євгенові дають можливість практикувати.
- Я не піду. - Рішуче звільнила бретельки, голуба шовкова сорочка впала до ніг. - Не проси!
Олександр Кіндратович стояв, немов уражений громом. В голові - якась думка, якась асоціація… Ага, про ласку? Чому цє? Красиву, гнучку, хижу ласку. Невже вона… його дочка? Гострі слова потрощеним костомашшям застряли Біланові в горлі, перепинили мову. Він зітхнув глибоко, з похлипом, спітнілою долонею схопився за комір.
- Чом… Чом ти тоді… У першій своїй ванні…
- Ти завжди, батьку, був невдатним актором.
- Ух, зміюка! - простогнав він і вийшов у коридор. Білан боявся зайти до кімнати. Стояв у коридорчику, гамував шалене биття серця. Сам собі видався звіром, котрий а обох боків вчував небезпеку. Вперед? Назад? Вбік, з кручі?
Рвонувся з кручі. Його пальто - в кімнаті, в шафі, щоб не заходити до кімнати, вдягнув старого макінтоша, закутав шарфом шию. “Нехай Тоня думає - пішов до сусідів”. На вулиці вітер.
Він пронизував макінтоша наскрізь. Летів назустріч з холодним свистом, видлубував по закутках сухе листя і, реготнувши в ринву, жбурляв йому в обличчя. Перемішаний з сльотою дощ бурхав хвилями. Поки Олександр Кіндратович обійшов будинок, він був мокрий і тремтів, мов у лихоманці.
Двері відчинив Тимофій Шах, здивовано відступив до стіни, пропускаючи перемоклого гостя. А той навіть забув скинути макінтоша та капелюха. Нерівне мережачи сліди, повів їх просто до маленької кімнатки. Вступив до неї, зачинив двері, підпер плечима. Здавалося, перетинав собі шлях до відступу, боявся, що втече.
Євген теж не сподівався на такого гостя. Сидів на ліжку, підібгавши по-турецькому ноги, краяв ножицями на рівні квадратики чисті аркуші паперу. В його голові буйним вихром крутнулися думки: “Ліля. Койки в клініці. Нова погроза…” - і всі враз осіли на дно душі.
“Нехай… Я розмовляти не буду. Вкажу на двері…” Відіклав убік папери і в ту ж мить побачив, що через дірку в шкарпетці виглядає голий палець. Він сховав ногу назад. Збоку, мабуть, це було. смішно: але саме дірка в шкарпетці, голий палець похитнули його певність. Євген засоромився і сам нестямився, як сказав Біланові:
- Проходьте.
Хоч проходити було нікуди.
- Євгене… Я знаю. Ви маєте право. Ви, мабуть, і скористаєтесь ним. Але коли б ви знали. Повірте… Я не можу… Все - потім. Я прийшов до вас попросити ліків.
Голос його тремтів, немов надміру натягнена струна. І сам він мав вигляд жалюгідний. Нашмагане дощем, збрезкле, попелясто-сіре обличчя, капелюх з обвислими крисами, старомодні, з язиками, калоші, старезний макінтош.
Пружно стиснена Євгенова правиця несамохіть розпросталася, сховалася за спину. Якби ви знали, як це страшно. Разом прожите житя.
- Ви ж… Не вірите…
Білан дивився йому просто в очі, він не чув тих слів… - Хочете, я стану на коліна. Хочете… Я стаю… Євген стрибнув з ліжка, встиг підхопити професора під рршь.
- Не треба. Не треба, - повторював одні й ті ж, немов -був усі інші, слова. - Сядьте сюди… Я зараз… Зараз…
