Крапля крові - Гончар Олександр Терентійович (читать книги без .TXT) 📗
Але його зупинили очі. Великі, сумні очі, в котрих горіло безмірне людське страждання.
- Прокопе, не втікай. - Голос Біланові тремтів, немов далеке марево на житах. - Я шукав тебе. Я знав… Я хочу тобі все. Все… Я винуватий перед тобою тяжко. Сам собі отруїв серце… А може, й не сам… Тоня… Все життя вона кохала тебе. Ну… Ні… Вірила. Я знав це. Я радів, коли сказали про твій полон. “Бач, який він”.
- І пускав мене у свій дім?
- Я ненавидів і вірив. Я посміхався твоїм невдачам. Я й на виборах… Коли тебе на голову Хірургічного товариства… - записку написав. Я не був людиною… Навіть півлюдиною. Ступав по трясовині. І тебе хотів…
- Ну! - Холодів голос брязнув, немов ніж по каменю. - І що ж ти хочеш?…
- Я заблудив. А тепер прозрів. З лиха прозрів. Я прийшов проситись до тебе. В клініку. Помічником… Ординатором…
- У мене немає клініки.
- Я вже сказав… Написав. Прокопе, забудь… Не кидай. Я ще можу почати… Я ще стану людиною. Ти віриш, Прокопе?
Прокіп Гордінович нагнувся, зірвав дві стеблини. Одну взяв сам, другу простягнув Біланові.
- Пам'ятаєш? - запитав тихо.
Стеблина пахла недозрілим літом, грозою, далекою, нещербатою в правді юністю.
Білан прикусив зубами м'яке солодке стебло, відповів сумною посмішкою:
- Пам'ятаю.
Прокіп Гордійович ледве розчув ті слова. Він навіть не певен був, мовив їх Олександр, а чи то прошелестів вітер. Дивився Біланові в очі, напружені, повні неспокійної прозорості, де на самих денцях, в криничках-зіницях, спалахували і гасли, немов далекі зірниці, вогники, - дивився пильно, намагаючись відгадати те, одне-єдине: чи пам`ятає?
Холод мовчав. Десь збоку, з яру вибурхнув вітер, погнав перед себе зеленаво-сині, завихрені на гребенях колосками хвилі. Вони докотилися до них, хлюпнули в груди раз, вдруге і загойдалися, зашуміли. Шепотіли про Щось молоде, давнє, лагідне. Вони ніби вклонялися їм.
