Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗
Грамота Менгу–Тимура, видана 1 серпня 1267 року митрополитові Кирилу, свідчить про існування централізованої держави, куди входили ростово–суздальська та рязанська землі, — колишня країна Моксель. Про жодну самостійність князів тієї землі не йдеться. У ханській грамоті князі поіменовані на другому і третьому місці. Першим у грамоті названо правителя улусу — баскака. Така незламна правда часу.
Цікавий той факт, що вже на початку грамоти поіменовано вісім незалежних ханських служб, а далі або прямо, або між іншим говориться ще про декілька, що свідчить про централізацію влади: кожна служба підпорядковувалася безпосередньо столиці. Цілком зрозуміло, що всі державні чиновники (данники, писці, пардусники тощо) в якийсь спосіб узгоджували свої дії з правителем улусу — баскаком. Проте не викликає сумнівів, що в той же час вони безпосередньо підпорядковувалися ханові або його канцелярії (міністрам). Бо інакше не став би Менгу–Тимур згадувати в одному ряду баскака і підлеглих цього ж баскака. Етикету і правил пошанування дотримувалися в Золотій Орді 1267 року беззаперечно. Врешті, недотримання цього принижувало б самого хана, адже свідчило б про його нетривку владу.
Другим наріжним каменем Менгу–Тимурової грамоти є свідчення про наповнення північних улусів Орди, тобто країни Моксель, розмаїтими службами та чиновниками. Адже «останні царі в той самий спосіб обдаровували попів і ченців». Це була не перша грамота, видана ханами Золотої Орди ростово–суздальським священикам і монахам. Так чинили царі (хани) і до Менгу–Тимура. Ханські чиновники виконували накази всіх цих грамот і ярликів. Менгу–Тимур для чиновників навіть вніс уточнення: «Попи, які один хліб їдять і в одному домі живуть — у кого брат, у кого син — хай так само будуть обдаровані». Не мали права ханські виконавці брати податки у сім’ї попа або з монастиря. Але якщо людина покидала цей дім, то підлягала негайному оподаткуванню. Звичайно, за такої постановки питання в державі за виконанням цього правила пильнували відповідні служби.
І ще одну величезну таємницю відкрила грамота Менгу–Тимура. Вона засвідчила про утиски Церкви та монастирів за часів хана Берке. Хан сповідував іслам. І хоч не переслідував християн північних улусів, але обклав багатьох із них різноманітними податками. Послухаймо професора М. Д. Приселкова:
«Останні царі», за твердженням Менгу–Тимура, так визначили становище чорного і білого духовенства («попів і ченців»)…: «чи данина, чи інше, що б то не було: тамга, поплужне, ям, війна, хто б чого не попросив і сказав був — дати». Тут поняття «данина» Яси розширене тамгою, поплужним, ямом і війною, а поняття «корму» передано описово, «хто б чого не попросив і сказав був — дати» [31, с. 83–84].
Після смерті хана Батия в 1255 році та його старшого сина Сартака, отруєного на початку 1257 року, за велінням великого Менгу–хана правителем Золотої Орди став хан Берке — брат Батия. Саме новий хан запровадив обмеження на привілеї Православної Церкви. Хоча зрозуміло, що такі монастирі, як Богословський, Ризположенський та багато інших за особливі заслуги перед ханською владою і надалі зберегли всі свої привілеї.
Хан Берке дозволив постій воїнів та коней у церквах та монастирях, дав право брати у церковної братії підводи і коней «при проїзді особливо уповноважених осіб», брати податок на армію, війну тощо. Звичайно, такі дії влади не могли сподобатися церковним владикам. Ось чому в багатьох церковних книгах збереглися згадки «про насилля бусурман у 1257–1266 роках». Адже ні Батий, ні Сартак раніше не дозволяли чинити щось подібне. Хоча неофіційно — всяке бувало.
Такі короткі підсумки ярлика Менгу–Тимура.
4
1254 року в Сараї спорудили першу православну церкву.
«Отець Койяка, отримавши грамоту Сартаха, сам повернув мені облачения… Книги він повернув усі, крім псалтиря королеви, який залишив собі з мого дозволу, оскільки я не міг відмовити йому в цьому… Саме за дорученням Сартаха він будував велику церкву на західному березі ріки (Волги. — В. Б.) та нове селище і хотів, як він казав, приготувати книги для потреб Сартаха» [28, с. 168].
Це слова Рубрука.
Усе взаємопов’язано в історії. Довгі 12 років свого дитинства та юності (з 1238 до 1252 року) старший син хана Батия — Сартак провів у товаристві християнських хлопців: Олександра, званого Невським, синів царів Вірменії та Грузії. І хоча сам не став справжнім християнином, але християнську віру свого анди Олександра підтримував відкрито: будував храм у столиці держави.
Цілком очевидно, що хан Берке, причетний до отруєння Сартака в 1257 році та Олександра в 1262 році, не палав любов’ю до християнської релігії. Причиною цього стало його приниження. У 1254 році Берке був принижений ханом Батиєм, що засвідчив Вігельм де Рубрук. Послухаймо:
«Батий має ще брата Берка, пасовища якого розташовані в напрямку Залізних Воріт, де лежить шлях усіх Сарацинів, які їдуть з Персії та з Туреччини; вони, прямуючи до Батия і проїжджаючи через володіння Берки, привозять йому дари. Берка видає себе за Сарацина і не дозволяє. їсти при своєму дворі свинину. Тоді, коли ми поверталися (вересень–грудень 1254 року. — В. Б.). Батий наказав йому, щоб він пересунувся з цього місця за Етилію (Волгу. — В. Б.) на схід, не бажаючи, щоби посли Сарацинів проїжджали через його володіння, оскільки це видавалося Батиєві збитковим» [28, с. 95].
Усе, що відбувалося в південних улусах Золотої Орди, так чи інакше відображалося на північних улусах. Як бачите, самостійного, ізольованого розвитку ростово–суздальської землі поза впливом центральної влади Орди не існувало. Навіть звичайні інтриги Сарая жорстокими ударами відбивалися на Ростові, Суздалі, Володимирі та інших північних поселеннях держави. Бо, прийшовши до влади в 1257 році, мусульманин Берке не сповідував тих принципів, які сповідували його недруги.
До речі, Берке став противником Батия тільки з осені 1254 року, коли той зазіхнув на його добробут, переселивши з родючих західних земель Каспію на напівпустельні північно–східні землі за рікою Урал. Про це вже йшлося вище.
Зрозуміло, коли воцарився внук хана Батия — Менгу–Тимур, він негайно відновив порядки свого діда. Як сказано в грамоті Менгу–Тимура: «…так сказав, як спочатку: котра данина, чи поплужне, чи підвода, чи корм, хто б то не був — хай не просять; ям, війна, тамга — не дають…» Він виразно вказав на існування в державі «двох шляхів» ставлення до Церкви і монастирів, але вибрав перший шлях — діда!
Щоб читачі не мали сумнівів відносно його діда, послухаємо родовід Менгу–Тимура «Про царя Менгутеміра, сина Тогана, сина Батухана, сина Душихана, сина Чингісхана…» [45, с. 153].
З іменем хана Менгу–Тимура пов’язано багато важливих заходів, запроваджених ним у державі, таких, що безпосередньо стосувалися ростово–суздальської землі та її населення.
Воєнний похід на Константинополь. У першому томі книги, у п’ятому розділі другої частини, подано картину взаємовідносин ханів імперії Чингісидів. Хто бажає, може освіжити в пам’яті події далеких 1238–1250 років. Тому що без знання передісторії подій в імперії Чингісидів воєнний похід Менгу–Тимура на Константинополь буде незрозумілим.
Не будемо повторно описувати події 1238–1250 років, а торкнемося безпосередньо 1250–1270 років і подій, які передували воєнному походові.
На початку 1251 року Великим ханом імперії Чингісидів на курултаї був обраний Менгу (по–іншому — Мунке). Історія засвідчила, що Менгу посаджений на трон за наполяганням і при збройній підтримці хана Батия.
У «Збірнику літописів» Рашид–ад–діна про це сказано досить чітко: «Він (Батий. — В. Б.) сам возвів Менгу–каана на каанство і змусив усіх своїх братів, родичів та емірів підпорядкуватися і підкоритися йому. Він послав разом із ним (Менгу. — В. Б.) свого брата Берке і свого сина Сартака, який був спадкоємцем престолу, з трьома туманами війська, щоб вони в місцевості Онон і Келурен, яка була корінним юртом Чингіз–хана, посадили його на престол каанства і трон світодержавства та виправили і загладили б підступи дітей Угедей–каана, які замислили віроломство» [48, т. 1, кн. 2, с. 80–81].
