Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗
— наглядачів на базарах;
— служби гінців;
— ямської служби, яка, до речі, проіснувала до середини XVIII століття (про неї багато писав В. М. Татіщев);
— митної служби та інших.
Хочу нагадати читачам: у 1253 році Вільгельма де Рубрука у ставці Сартака зустрічав та влаштовував «Ям’ям. Так називають того, хто має обов’язок приймати послів» [28, с. 89].
Особливо звертаю увагу на примусову військову повинність московитів у Золотій Орді, яку запекло заперечували російські радянські історики. Цілком зрозуміло, чому. Не може вважатися незалежним народ, якщо виконує військову повинність чужої держави. Але, як бачите, саме про військову повинність московитів перед Золотою Ордою говорив російський професор І. М, Березін у своєму аналітичному дослідженні. Він установив: «Армію поповнювали переможені народи. За Батия ханський комісар брав одного із трьох синів; у країні Батия було до мільйона війська» [40, с. 64].
Якщо згадати, що хан Батий отримав від Чингісхана лише чотири тисячі своїх корінних одноплемінників, то можна уявити, скільки народів та племен поповнювали його «мільйонне військо». Тюркські (ханські) і фінські (московські) племена складали основний кістяк армії хана Батия. І цим московити можуть пишатися.
А далі пропоную докладніше приглянутися до ханських ярликів, до тих історичних документів, які, всупереч московській владі, побачили світ, були визнані світовою наукою, і факт їхнього існування не викликає сумнівів навіть у московитів.
Про що вони свідчать?
Ми вже говорили про перший ярлик хана Батия, виданий, швидше за все, наприкінці листопада 1237 року Богословському чоловічому монастирю. Як засвідчили російські історичні джерела, документ про недоторканність монастиря існував до середини XVII століття. Тобто, він був правосильний і виконувався з 1237 до 1650 року. Дуже цінне свідчення.
Але не менш цінним є той факт, що «руків’я цього чудотворного образу зберігається досі в ризниці, з написом, який пояснює сію достопам’ятну подію…»[43, с. 461].
Ще в середині XIX століття у Богословському монастирі під Рязанню зберігався надзвичайно цінний документ 1237 року. Думаєте, він перекладений та надрукований у Російській імперії?
Звичайно ж, ні! Сподіваюся, читачі розуміють — чому?
Але навіть сам факт існування ярлика хана Батия з
1237 до 1650 року багато про що свідчить. Ми вже говорили про благословення монахами Батия на завоювання країни. Тут нема про що сперечатися, бо покровительство хана можна було отримати за вірну і віддану службу, всіх непокірних — знищували, в тому числі церкви та монастирі. Такі закони проповідувала Яса Чингісхана. Вона не робила винятків для московитів.
І ще одну дуже цінну істину засвідчив ярлик хана Батия. Від 1237 року Батий поширив на країну Моксель дію законів Яси Чингісхана і свою владу на всіх підкорених. Богословський монастир не став винятком. Ми пам’ятаємо, хто присягнув на вірність ханові: Суздальський Ризположенський монастир, міста Муром, Ростов, Городець–Мещерський, Городець Волзький, Ярославль, Твер, Галич Мерський та інші. Всі вони, як і решта, добровільно заявили ханові Батию: «Ми віддаємо вам своє майно і свою землю! Ми ваші піддані!»
Це засвідчив перший ярлик Батия.
Ще одним достовірним ярликом, який дійшов до нас у «російському перекладі», є ярлик (грамота) хана Менгу–Тимура митрополитові Кирилу.
Ось що стосовно цього ярлика писав російський професор М. Д. Приселков:
«Це грамота Менгу–Тимура, дана не названому на ім’я митрополитові («сьому митрополиту грамоту дали єсми») «заячого літа, осіннього першого місяця, в четвертий ветха». Заяче літо за час життя Менгу–Тимура випадало двічі: в 1267 та в 1279 р. (у першому випадку 1 серпня, в другому — 28 серпня). Звичайно, треба вважати, що грамота дана 1 серпня 1267 р., оскільки Менгу–Тимур вступив на престол у 1266 р., і це потягло за собою визначення ставлення нового хана до російської церкви» [31, с. 83].
Я вже писав, що кожен хан Золотої Орди, вступаючи на престол, або підтверджував, або скасовував раніше видані ярлики і грамоти. Це стосувалося всіх службовців імперії: баскаків, даруг, князів усіх видів, митрополита, єпископів, ігуменів монастирів та інших. Цю тезу підтвердив професор І. М. Березін: «Після вступу на престол новий Хан підтверджував або скасовував грамоти своїх попередників стосовно чинів і пільг, але основні постанови держави залишалися недоторканними» [40, с. 42].
Митрополит Кирило займав церковну кафедру довгих ЗО років, з 1250 до 1280 року. Саме йому довелося встановлювати стосунки Православної Церкви з ханами (царями) нової держави. Митрополит зі своїм завданням впорався блискуче. Бо ще за життя мав авторитет у всіх ханів Золотої Орди: Батия, Сартака, Берке і Менгу–Тимура.
Очевидно, він був невипадковою людиною на митрополичій кафедрі. Батий довгих сім років тримав Кирила місцеблюстителем митрополії, по–сучасному—виконувачем обов’язків митрополита. Швидше за все, приглядався і вивчав як нову релігію, так і майбутнього митрополита. Аж 1250 року Батий дозволив Кирилові виїхати в Константинополь до Патріарха та отримати сан митрополита.
Історією встановлено, що митрополит Кирило тримав свою кафедру тридцять років при ставці хана у столиці держави — Сараї. Таму 1254 році було споруджено величний православний храм. А в 1261 році в Сараї відкрито Сарську (Сарайську) єпархію на чолі з єпископом.
Дуже важливо відзначити: Плано Карпіні в 1245 році і Вільгельм де Рубрук в 1253–1254 роках пропонували ханові Батию відкрити в його державі католицькі церковні парафії і розпочати службу. Але хан не дав дозволу, відправивши обох геть із держави. Немає сумніву, що не останню роль у відмові католикам відіграв митрополит Кирило. Швидше за все, і на посаді місцеблюстителя митрополії з 1243 до 1250 року Кирило перебував при ставці хана.
Починаючи від митрополита Кирила, Московська православна церква стала звичайною державною службою Золотої Орди, а згодом — Московської держави. Читачі мають пам’ятати слова професора Московської духовної академії В. О. Ключевського: «На Заході церква без Бога, в Росії Бог без церкви». Тому?то «в Росії Бог без церкви», що її єрархи завжди служили не Богові, а імперській державі та її правителям.
Про що ж говорить ярлик хана Менгу–Тимура, виданий митрополитові Кирилу?
Наведемо ярлик повністю, щоб відчути далекий дух часу. Цитуємо його за текстом, опублікуваним професором М. Д. Приселковим у книзі «Ханські ярлики російським митрополитам», тому що розширеної колекції ханських ярликів, виданої М. І. Новиковим, мені досі не вдалося знайти. Катерина II зі своєю «Комісією» працювали на випередження. Саме тому М. Д. Приселков присвятив свою книгу популяризації катерининського варіанту «ханських ярликів російським митрополитам».
Отже, ярлик Менгу–Тимура:
«Вишнього Бога силою, вишньої Трійці волею. Менгутемурове слово людським баскакам, і князям, і полковим князям, і до данинників, і до писців, і до проїжджих послів, і до сокольничих, і до пардусників.
Чингіз–цар, потім що буде: данина або корм, а не зачеплять їх, хай правим серцем Богові за нас і за плем’я наше моляться і благословляють нас, так кажучи. І останні царі тим самим шляхом обдарували попів та ченців: чи данина, чи інше, що б то не було: тамга, поплужне, ям, війна, хто б що не попросив, і сказали були — дати. Хто ще цього в нас не відає? Всі відаєм. І ми, Богу молячись, їх грамоти не змінили, так кажучи як перший раз: яка б дань або корм не були — хай не просять; ям, війна, тамга — не дають; або що є церковне: земля, води, городи, виноградники, млини, зимовища, літовища — хай не займають їх; і як відберуть — хай вони віддадуть назад; а що церковне: майстерні, сокольниці, пардусниці, хто не був — хай не займає їх; книги чи щось інше — хай не займають, не беруть, не порвуть, не знищать їх; а хто віру їх хулить — той чоловік вибачиться і помре. Попи один хліб їдять і в одному домі живуть: хто має брата або сина — і їм цей шлях дарований, щоб від них не відступали; якщо ж від них відступляться?то данину або щось інше їм дати. А попи, які від нас обдаровані першою грамотою, які Бога молять і благословляють нас, стійте; а котрі посміють неправим серцем молитися за нас Богові, той гріх на вас буде. Так кажу; як хтось не піп, інші люди, а до себе має приймати, що хочуть Богові молитися — хай так буде. Так кажу: сьому митрополиту ми грамоту дали; хто цю грамоту бачив і чув, від попів і ченців ні данини, ні чогось іншого не захочуть і не візьмуть — ані баскаки, князі, писці, поплужники, митники; а як візьмуть, то вони, за великою ясою, вибачаться і помруть. Так я сказав. Заячого літа, осіннього першого місяця, в четвертий ветха. На Тали. Писано» [31, с. 58–59].
