Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь (список книг .TXT) 📗
— Сніданок готовий. Зараз шоста ранку, і в нас є тільки одна година на розмову, потім я їду в місто й буду дуже пізно.
— А ми хіба не в місті?
— Ні, я живу за тридцять кілометрів від Києва. Ванна — на другому поверсі, зубна щітка, мило та рушник знайдеш там. Я чекаю на кухні, це поверхом нижче.
— А скільки поверхів має цей дім?
— Три. — Анна вийшла з кімнати, і Марк, знайшовши біля ліжка капці, взувся й пішов шукати ванну, він уперше гостював у такому будинку, і йому було трохи незвично.
Кухня була досить просторою. Анна сиділа біля вікна й усміхалася. Вона мала напрочуд добрий вигляд, як на свій вік і такий ранній час, це притому, що спала вона всього кілька годин.
— Мені тридцять вісім років, — узяла до рук виделку.
— Мені трохи менше. А чому ви про це сказали? — сів до столу.
— Щоби ти знав, скільки мені років і як можна бути гарною та сексуальною навіть у тридцять вісім, — розрізала бекон і вкусила помідор.
Марк мовчки жував. Він був дуже голодний: не їв з учорашнього ранку.
— Я відвезу тебе в місто, Марку. Тобі є де жити?
— Так, у мене є квартира на Оболоні, але я туди не повернуся.
— Якісь проблеми? — не піднімаючи очей.
— Ні. Ні. Просто не повернуся, і все.
— Я згадала, — вона кинула виделку на стіл і всміхнулася, — я згадала, Марку, звідки я тебе знаю. Ти ведучий радіопрограми. Ти у в'язниці сидів, і потім тебе випустили, чи що. Скандал був, і, по-моєму, слідчий твій загинув.
— Я не знаю про слідчого. Він такий дивний трохи був. А програму мою закрили. Та й узагалі, — втерся серветкою і стримано зітхнув, — у лайні, Анно. Дівчина зрадила, друзі зникли, і якісь люди постійно переслідують мене на вулицях. Втім, що вам до того, Анно? — поглянув їй в очі й силувано всміхнувся, йому зовсім не хотілося зараз усміхатися. Анна кивнула з розумінням і налила в келихи вина — собі й Марку.
— Це французьке вино, я його завжди п'ю зранку: воно дуже корисно впливає на серце, — випила, поставила стакан на стіл.
— У мене здорове серце, — не захотів пити.
— Марку, — вона підвелася і схрестила руки на грудях, — не сумуй. Хочеш — залишайся жити, в мене вдома. Тут, окрім мене, живе мій чоловік і донька, і все, більше нікого. Тому ти не заважатимеш. А коли все владнається, поїдеш собі додому.
— Анно, я можу залишитися, я все можу, я можу навіть більше, ніж можу собі уявити. Не в тому проблема.
— А в чому? — поклала руку йому на плече.
— Я не знаю навіщо, — поглянув на неї.
— Марку, не став собі запитань, на які не можеш дати відповіді, цим ти зекономиш час, нерви і гроші. І ще, — вимкнула мобільний, — не їжся так через свою дівчину, зрадила, то й зрадила. Ти молодий, гарний, знайдеш ще свою, чуєш? Усе, давай, — пішла з кухні.
— А звідки ви про дівчину знаєте, Анно? — крикнув навздогін.
— Досвід, Марку. Викинь із голови й живи далі. Життя триває, хлопче, і ти маєш це знати.
— Я знаю.
— Хочеш до міста — їдеш зі мною, не хочеш — залишайся, — стала в дверях.
— Так-так, я поїду, мені треба, — підійшов до неї.
— В тебе гроші є?
— Є.
— Ну поїхали.
— Я вас теж згадав, — тихо, — ви Ганна Ріхтер.
— Так, я саме та Анна. І що?
— Нічого. Просто я більше сюди не повернуся.
— Ти так вирішив?
— Так, — пішов до виходу, — дякую, що допомогли вночі, але це все.
— Як знаєш, — вийшла у двір. Водій відчинив дверцята авто. Вона почекала, поки до салону сяде Марк, потім сіла поряд і сказала водієві рушати. Авто виїхало за ворота.
— Я за вас навіть не голосував, — усміхнувся.
— Не ти один. Ти точно не залишишся?
— Ні.
— Дивись, як знаєш.
— Зупиніть машину, я вийду.
— Ми не доїхали ще.
— Анно, я не вірю владі і політикам теж не вірю. Зупиніть авто. — Машина пригальмувала, Марк відчинив дверцята і пішов трасою.
— Ти дивний, Марку. — Авто повільно їхало поряд.
— Я знаю, прощавайте, Анно, — дивлячись просто перед собою.
— Бувай. — Скло сховало від Марка обличчя Анни, і він ще якийсь час спостерігав за тим, як віддалявся мерседес, і вже майже не було чути його тихого гулу Марк зупинився і підняв руку. Він так стояв довго, машин було мало, і ті не хотіли підвезти Марка до Києва. Він стояв отак із піднятою рукою й відчував, як на обличчя падають перші краплі холодного дощу. До Києва було не менше двадцяти кілометрів. Марк зіщулився і пішов трасою в бік міста. Він ішов повільно, він думав і нікуди сьогодні не поспішав.
Анна набрала на мобільному номер.
— Алло. Так, я. У мене є хлопець, із яким можна попрацювати. Його звуть Марк Лютий. Знайдіть його і зробіть те, що маєте. Часу вам даю тиждень. Все. — Анна сховала мобільний до кишені і зручніше вмостилася на сидінні, вона вирахувала, що Марк прийде до Києва не менше ніж за три години. Все-таки їй було шкода цього хлопця: щось було в ньому таке незвичайне, тільки от вона ніяк не могла зрозуміти, що саме, щось таке, що робило його не таким, як усі.
Кіріл приїхав зі Львова в середу зранку й одразу поїхав до тих людей, які обіцяли йому добрі гроші за кілька днів неважкої праці. Кіріл пообіцяв Наташі, коли їхав у поїзді, у вагоні СВ, саме після того, як вони закінчили займатися сексом і просто лежали, прислухаючись до стукоту коліс і до кроків за дверима, так от тоді він сказав їй: «Мы уедем из этой страны». Наташа поцілувала його в щоку й заплющила очі, вона йому вірила. Кірілу пообіцяли саме стільки, скільки йому не вистачало, щоб хоч завтра взяти квиток і сісти в літак, і він згодився. Він не знав напевно, що це має бути за робота, але, якою б ця робота не була, йому було абсолютно байдуже, він просто хотів покинути Україну. Вони чекали його в авто на розі Лютеранської і Шовковичної. Кіріл вийшов із машини й дивився на годинник. Скло опустилося, і він побачив голову, звичайну голову, він бачив багато таких голів.
— Кирилл, привет. Давай садись к нам, поедем, посмотреть тебе там надо кое-что. Время ж есть?
— Да, у меня есть время. — Кіріл сів на заднє сидіння і здивувався, що в салоні всього лише двоє мужчин, він думав, що їх буде принаймні четверо.
— Я Жора, это Макар, — указав на того, що сидів за кермом. — Ты справишься, Кирилл, дело там пустяковое, проблем тебе не составит.
— Хорошо.
Кіріл зараз зовсім не думав на тим, що йому доведеться зробити, він хотів якомога швидше одержати гроші й забути про все, що нагадувало йому про цю країну, в якій він так і не зміг відчути себе щасливим.
Розділ 40 (Chapter 40)
Літак з Амстердама здійснив посадку в аеропорту «Бориспіль» рівно о тринадцятій. Пасажири з'явилися хвилин за тридцять. Більшість із них не була голландцями, хоча на голландців вони були схожі: такі ж біляві й кумедні. Чоловік у синьому светрі, очевидно, знав, що його зустрічатимуть, бо знай шукав когось у залі очима, і, коли побачив жінку в шкірянці й із табличкою в руці, на якій було написано: «Готфрід», він усміхнувся та, закинувши сумку на плече, махнув їй рукою. Вони привіталися й перекинулися кількома словами, розмовляли англійською, що цікаво, майже без акценту.
— Ми зараз до готелю поїдемо, ви речі залишите і вже тільки потім зустрінетесь із замовником. — Жінка йшла попереду.
— Мені було б краще одразу вирішити всі справи. А потім уже йти до готелю, я дуже втомився і хочу відпочити. Щойно я повернувся з Колумбії, у мене там була дуже важка робота, — я навіть захворів на якусь невідому хворобу, лікарі сказали, що в Латинській Америці багато таких хвороб, про які в Європі геть нічого не знають. Від них не помирають, але й лікувати їх неможливо, вони зазвичай самі минають, рано чи пізно. У вас холодно, у Києві. — Скляні двері за ними зачинилися, і вони вийшли на вулицю.
— Так, трохи, нічого, ми звикли. Он авто, — показала рукою в напрямку синього «лексуса» й закинула сумку на плече.
