Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗
- І що вони мені зроблять? Що вони можуть мені зробити? Зашкодити мені вони не зуміють. Тут Шльонськ. Тут моя влада і моя сила. Maior sum quam cui posit Fortuna nocere {15}!
— Quem dies vidit veniens superbum, hunc dies vidit fugiens iacentem {16}, - парирував такою ж класичною цитатою Стінолаз. — Не будь занадто самовпевненим, отче. Краще дмухати на холодне. Навіть коли питання незручного свідка буде розв’язано, варто було би подумати про те, щоб остаточно закрити розслідування в справі про пограбування збирача податку. І я тут думаю аж ніяк не про закриття за давністю, а про закриття результативне, у вигляді схоплення і покарання винного.
— Щиро кажучи, — визнав Конрад, — я й сам про це думаю. Згідно з пліткою, яка поширюється, на збирача напав і заграбастав податок Рейнмар фон Беляу, брат Петера фон Беляу, гуситського шпигуна. Рейнмар утік до Чехії, до своїх друзяк-єретиків. Тому нам треба заманити його до Шльонська, схопити і передати слідству. А докази його злочинів знайдуться.
— Звичайно, — усміхнувся Стінолаз. — Хіба треба кращих доказів, ніж зізнання обвинуваченого? А Рейнмар зізнається у всіх злочинах, у яких ми його звинуватимо. Якщо переконування триває достатньо довго, кожен врешті-решт зізнається. Хіба що, на лихо, помре, перш ніж зізнатися.
— Чому це — на лихо? Я вважаю само собою зрозумілим і нормальним, що Беляу відкине копита в катівні. Після того, як зізнається в нападі на збирача. Але до того, як викаже, в якому місці він сховав награбоване срібло.
— Ага, он воно як. Розумію. Але…
— Що “але”?
— Люди, яких цікавить доля цих грошей, у такому випадку й далі можуть мати сумніви…
— Вони не матимуть сумнівів. Знайдуться інші незаперечні докази вини. У домі спільника Беляу під час обшуку знайдуть порожню скриню — ту саму, в якій збирач віз гроші.
— Геніально. І хто буде цим спільником?
— Я ще не знаю. Але я вже склав список. Що ти скажеш на папського інквізитора, Гжеся Гейнче?
— Ну-ну, стримайся, — наморщив лоба Стінолаз. — Що занадто, те не на користь. Я тобі вже сто разів казав: припини, отче, відкриту війну з Гейнче. Війна з Гейнче — це війна з Римом, цей антагонізм може тобі лише зашкодити. Irritabis crabrones, ти роздражниш шершнів. Хоча ти вважаєш себе вищим і могутнішим від Фортуни та не боїшся шкоди, але тут ідеться не тільки про твою єпископську задницю. Воюючи з інквізитором, ти наочно показуєш людям, що, по-перше, серед вас нема єдності, що ви розмежовані та посварені. По-друге, що Інквізиції можна не боятися. А коли люди перестануть боятися, вам, попам, може і справді стати непереливки.
Єпископ досить довго мовчав, дивлячись на нього з-під опущених повік.
— Сину, — нарешті промовив він, — ти для нас цінний. Ти нам потрібний. Ти, врешті-решт, дуже нам любий. Але не роззявляй занадто на нас пельку, бо нам може урватися терпець. Не вишкіряй на нас зубів, бо попри воістину батьківську любов, яку ми до тебе виявляємо, можемо наказати тобі ці зуби вибити. Усі. Один по одному. З довгими перервами, щоб ти зміг належно насолодитися трактуванням.
— А хто тоді, - усміхнувся Стінолаз, — розв’яже питання незручного свідка? Хто заманить до Шльонська і схопить Рейневана фон Беляу?
— Отож-бо, — єпископ задер опанчу, почухав волохату литку. — Балакаємо, балакаємо, словами фехтуємо, а найважливіше губиться. Розв’яжи це питання, сину. Хай той свідок зникне. Без сліду. Як зник той, якого два роки тому Гейнче розкопав у Вежі блазнів.
— Зроблено.
— А Рейнмар Беляу?
— Теж зроблено.
— То випиймо. Давай келих. Але спочатку понюхай, який букет. Молдавське! Мені дали шість бочівок як хабар {17}. За посаду схоластика в Легниці.
— Хабарництво при роздаванні пребенд? Негарно, отче.
— Хабарів не дають, бо не можуть собі дозволити, виключно засранці. І що, я маю призначати на церковні посади засранців? Га? До речі, якщо вже ми про це говоримо, може, ти хочеш якусь церковну посаду, Грелленорте?
— Ні, отче єпископе. Не хочу. Клір мені гидкий.
Залізноокий, констатував Вендель Домараск, черговий раз переодягнувся, повністю змінив зовнішність. Замість сутани, ряси або патриціанського дублету сьогодні він був одягнений у коротку шкіряну куртку, тісні штани і високі чоботи. При ньому не було видно жодної зброї, одначе він справляв враження найманця. Таке вбрання було ефективним камуфляжем: у Шльонську останнім часом було повно найманців. Був чималий попит на людей, які вміють поводитися зі зброєю.
— Незабаром, — почав залізноокий, — я виконаю своє завдання. Після виконання негайно зникну. Тому я хотів би попрощатися з вами вже сьогодні.
— Хай вас Бог провадить, — magister scholarum сплів пальці.
До побачення в кращі часи.
— Дай Боже. Я маю останнє прохання.
— Вважайте, що його виконано.
— Я знав, та й пересвідчився на власні очі, - почав залізноокий, трохи помовчавши, — що ви майстер над майстрами в мистецтві конспірації. Що вмієте приховувати те, що має бути приховане. Гадаю, що ви можете зробити й протилежну річ.
— Зробити, — усміхнувся Домараск, — щоб таємниця перестала бути таємницю? Поінформувати — і водночас дезінформувати?
— Ви читаєте мої думки.
— Про кого або про що йдеться?
Залізноокий пояснив. Вендель Домараск довго мовчав. Потім підтвердив, що зробить. Але не словом. Кивком голови.
З-за прочиненого віконця долітав хор голосів учнів опольської колегіатської школи, які декламували початок “Метаморфоз”.
— Мудро писав великий Назон, — перервав тривалу мовчанку залізноокий, який доти прислухався. — Золотим був перший вік, вічна весна світу. Але цей вік уже не повернеться. Пройшов після нього і срібний вік, пройшов і бронзовий. Тепер надійшов четвертий вік, останній вік, з твердого заліза, de duro est ultima ferro. Останній вік — це вік крові та загибелі. Вийшла на світ зараза різномастої злочинності. Віра та правда втекли від війни, вбивства та пожежі. Тріумфують зрада та насильство. Вражена тим, що діється, покидає землю Астрея, останнє божество. А коли не стане божеств… Що тоді? Потоп?
— Ні, - заперечив Вендель Домараск. — Не буде потопу. І не буде цей вік останнім. Гарантією цього є хоча б оті шмаркачі, що зубрять Овідія Назона. Ми, люди темряви, люди насильства і зради, ми, це правда, проминемо разом з віком закривавленої сталі. Але вони залишаться. Вони — це майбутнє і надія світу. Те, що ми робимо, ми робимо саме для них.
— Я теж колись так думав.
— А тепер?
Залізноокий не відповів. Пальцями, засунутими в рукав куртки, він торкався ножа в піхвах, прикріплених до передпліччя.
— Тебе зрадили, — повторив Тибальд Раабе, нетерпляче, бо йому вже набридло повторювати. — Тебе продали. З тебе зробили приманку. Тобі загрожує смерть. Ти повинна негайно втікати. Ти розумієш, що я говорю?
Цього разу — лише цього — Еленча фон Штітенкрон підтвердила кивком голови, у водянистій блакиті її очей справді щось блиснуло. Тибальд обурився.
— Додому не повертайся, — виразно сказав він. — Не повертайся під жодним приводом. Ні з ким не прощайся, нікому нічого не говори. Коня я тобі привів, каштанового, стоїть за шпитальною пральнею. У в’юках є все, що знадобиться в дорогу. Заскакуй у сідло і в дорогу, негайно. То нічого, що скоро ніч. Тобі буде безпечніше на гостинці, ніж тут, у Зембицях. Не їдь до Стшеліна, до монахинь, на цьому шляху тебе перш за все шукатимуть. Їдь на Франкенштейн, звідти головним трактом під Вроцлав. Прямуй до митної палати в Мухоборі. Там тобі кожен покаже дорогу до Скалки, питай про табун пані Дзержки де Вірсінг. Пані Дзержка впізнає цього коня, знатиме, що це я тебе прислав. Усе їй розповіси. Зрозуміла?
