Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗

— Ні, ваша достойносте. Не бувають.

— Це вже щось. Отже, далі: те, що ти бачиш навколо себе, отче інквізиторе, це не Боже ігрище. Це світ, яким треба правити. Світ — це домен, який повинен підпорядковуватися володарям, із земним поклоном прийняти droit de seigneur, владу синьйора. А це ж природно, що синьйорами є князі Церкви. Як і їхні сини. Так-так, Гжесю. Світом правимо ми, а після нас влада перейде до наших синів. Синів королів, князів, пап, кардиналів та єпископів. А сини шовкоторговців, вибач за щирість, є і будуть васалами. Підданими. Слугами, Вони повинні служити. Служити! Ти зрозумів, Гжегоже Гейнче, сину свидницького купчика? Зрозумів?

— Краще, ніж ваша достойність собі гадає.

— То йди і служи. Будь уважним до проявів єресі так, як на це має вказувати твоє ім’я: Грегорікос. Будь непримиренним стосовно єретиків, безбожників, збоченців, монстрів, чарівниць і жидів. Будь безжальним до тих, хто насмілюється піднімати думку, очі, голос і руку на мою владу і моє майно. Служи. Ad maiorem gloriam Dei [134]!

— Стосовно останнього ваша велебність може повністю на мене розраховувати.

- І пам’ятай, — Конрад знову підняв два пальці, але цього разу в цьому жесті не було нічого спільного з благословенням. — Пам’ятай: хто не зі мною, contra me est [135]. Або ти зі мною, або проти мене, tertium non datur [136]. Хто поблажливий до моїх ворогів, той сам мій ворог.

— Розумію.

— Це добре. Тоді перекреслімо те, що було, грубою рискою. Почнімо з нового, чистого листка. Sapienti sat dictum est [137], тож на початок домовмося так: наступного тижня наступних десятьох спалиш ти, інквізиторе Гжесю. Нехай Шльонськ на мить затамує дихання. Нехай грішники нагадають собі про вогонь пекельний. Нехай ті, що вагаються, утвердяться у вірі, побачивши альтернативу. Нехай донощики згадають, що треба доносити, доносити багато і на кого тільки можна. Перш ніж хтось донесе на них. Настав час терору і страху! Треба стиснути гадюку єретицтва за горло залізною рукою! Стиснути і тримати, не попускаючи! Бо саме тому, що колись попустили, що проявили слабкість, ми завдячуємо нинішнім розквітом єресі.

- Єресь у Церкві, - стиха сказав інквізитор, — існувала століттями. Завжди. Позаяк Церква була опорою і пристановищем людей глибоко віруючих, а водночас і активно мислячих. Будучи водночас, на жаль, завжди притулком, родючим ґрунтом і полем діяльності для таких креатур, як ваша достойність.

— Мені в тобі подобається, — сказав після тривалої тиші єпископ, — твій розум і твоя щирість. Воістину шкода, що нічого, крім цього.

Отець Феліціян, для світу колись Ганис Ґвіздек на прізвисько Вошка, грівся у сонячній плямі на кінці віридарію, з-за тернового куща спостерігаючи за єпископом та інквізитором, що поринули в тиху бесіду. “Хтозна, — думав він, — може, невдовзі мене допускатимуть до таких бесід, може, я братиму в них участь? Як рівний. Адже я пнуся вгору. Вгору.”

Отець Феліціян і справді пнувся вгору. Єпископ підвищив його за заслуги. Ці заслуги полягали головним чином у доносительстві на попереднього начальника, каноніка Отто Беесса. Коли внаслідок доносів Отто Беесс потрапив у немилість, при дворі єпископа стали інакше дивитися на отця Феліціяна. Зовсім інакше. Отцеві Феліціянові здавалося, що з шанобою.

“Я пнуся вгору. Ха. Пнуся вгору.”

— Отче.

Він здригнувся, обернувся. Чернець, який настільки безшумно захопив його зненацька, не був премонстрантом, він носив білу домініканську рясу. Отець Феліціян не знав його. Це означало, що то була людина інквізитора.

- Ідіть-но собі звідси, отче. Тут вам нічого робити. Щоб вас тут і духу не було!

“Людина інквізитора, — подумав отець Феліціян, віддаляючись, наче його змило водою. — Домініканець, один з-поміж славнозвісних і всевладних “білих кардиналів”, яких так багато розплодилося. Цей голос, владний, немовби це сам єпископ… Ці очі…

Очі кольору заліза”.

Зембицький притулок Серця Ісусового був розташований поза міськими стінами, недалеко від Ткацьких воріт. Коли вони туди дісталися, був час трапези. Схудлі та вкриті загноєними виразками злидарі вставали з ліжок, брали тремтячими руками миски, мачали в них хліб, і вже розмочений пхали в беззубі роти. Тибальд Раабе кашлянув, затулив носа крагою рукавиці. Залізноокий ксьондз навіть не звернув уваги. Нужда і страждання не справляли на нього враження і вже давно перестали цікавити.

Їм довелося чекати. Дівчина, до якої вони прийшли, була зайнята на кухні притулку.

З кухні смерділо.

Перш ніж вона прийшло, минуло трохи часу.

“Ось вона яка, Еленча фон Штітенкрон, — подумав залізноокий. — Не вельми приваблива. Сутула, сіра, з тонкими губами. З водянистим поглядом. З волоссям, милосердно прикритим чепчиком і підвійкою. З колись по-модному вищипаними бровами, які вже потрохи заростають.

Еленча Штітенкрон, котра вціліла в різанині, в якій загинуло шістнадцять чоловіків. Єдина, яка вижила. Чоловіки, в тому числі озброєні солдати, дали собі перерізати горло. Сутула погануля вижила. Висновок напрошується сам. Сутула погануля — це не проста сутула погануля”.

— Шляхетна панно фон Штітенкрон…

— Не називайте мене так, будь ласка.

— Гм-м. Панно Еленчо.

“Еленча. Ім’я теж незвичайне. Рідкісне. Тибальд Раабе простежив його походження: таке ім’я мала донька Владислава, битомського князя. Дід Хартвіга Штітенкрона, який служив у би-томського князя, дав таке ім’я одній із дочок. Повстала традиція. Хартвіг охрестив свою одиначку згідно з традицією.”

Він дав поглядом знак Тибальдові Раабе. Голіард відкашлявся.

— Панянко, — серйозно промовив він. — Я попереджав вас попереднього разу. Ми повинні поставити вам кілька запитань. Які стосуються… Сціборової Вирубки.

— Я не хочу про це говорити. Не хочу пам’ятати.

— Треба, — різко (занадто різко!) сказав залізноокий.

Дівчина зіщулилася, так ніби він замахнувся на неї, пригрозив кулаком.

— Треба, — ксьондз пом’якшив тон. — Йдеться про життя або смерть. Ми повинні знати. Молодий шляхтич, який за два дні до нападу приєднався до вашого кортежу і невдовзі полишив кортеж. Чи він був серед нападників на вирубці? Панно Еленчо! Чи серед нападників був Рейнмар з Беляви?

— Молодий шляхтич, — пояснив Раабе, — якого ви знаєте як Рейнмара фон Хагенау, панянко.

— Рейнмар Хагенау… — очі Еленчі Штітенкрон розширилися. — То… це був… Рейнмар з Беляви?

— Саме він, — залізноокий стримав роздратування. — Ви впізнали його? Він був серед нападників?

— Ні! Звичайно ні…

— Чому “звичайно”?

— Бо… Бо він… — дівчина затнулася, благально подивилася на Тибальда. — Бо він би не міг… Милостивий Раабе… Про Рейнмара з Беляви… Ходять плітки… Буцімто він… скривдив… доньку пана Біберштайна… Милостивий Раабе! Це не може бути правдою!

“Захоплення, — подумав залізноокий, стримуючи гримасу. — Захоплення поганулі, яка закохана в мрію, в картинку, в строфу з “Трістана” або “Ерека”. Ще одна, замилувана цим Белявою. Ще одна до колекції. Що вони в ньому бачать? Чорта з’їсть той, хто зрозуміє жінок.”

— Отже, — перепитав він, — Рейнмара з Беляви не було серед нападників?

— Не було.

— Точно?

— Точно. Я би впізнала.

— А чи нападники були вбрані в чорні обладунки і плащі? Чи кричали: “Adsumus”, тобто: “Ми тут”?

— Ні.

— Ні?

— Ні.

Вони мовчали. Хтось із нужденних раптом почав плакати. Його заспокоювала опікунка, гладка черниця в рясі клариски. Залізноокий не повернув голови. Очей теж.

— Панно Еленчо. Ваша мати… Мачуха… Вдова батька знає, що ви тут?