Вир - Тютюнник Григорий Михайлович (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Гнат прийняв його у своєму кабінеті, сидячи за столом. Китель його був розстебнутий, на шиї, надавленій тугим коміром, горіли рожеві плями, на лиці підозрілість, очі морозять слідчим всезнайством.
— Во-первих, — сказав він, коли Улас сів на сті-'лець, поставлений під стіною на такій віддалі від стола, щоб допитуваний не міг вчинити раптового нападу на слідчого, — давай з тобою домовимося, що ти будеш говорити правду і тільки правду,
«Як на суді», — усміхнувся про себе Улас і кивнув головою:
— Що ж. Попробую.
Гнат заглянув до справи, підкреслив щось у ній олівцем, підвів на Уласа гострі очі і поставив перше запитання:
— Які цілі ти переслідував, коли писав про мене дописа в обласну газету?
«Що ж робити? Поводить його трохи за носа чи відкрити карти зараз же?»
— Я не писав ніякого допису. Гнат встав із-за стола, підійшов до дверей і закрив їх на ключ.
— Ти ще будеш викручуватися, горобеня жовтороте?
Улас відкинув назад голову, люто глянув в очі Гнатові.
— Прошу не говорити зі мною в жандармському тоні!
— Добре. Запишемо ваші показанія в протокол. Гнат узяв ручку і поліз пером по аркушеві паперу.
— Ви не маєте права писати на мене жодних протоколів. Я протестую! І якщо я писав допис, то робив це в інтересах справедливості. За правду стояв.
— А я за що стою? — вирячився Гнат. — Не за правду? Ти що, контрреволюціонера з мене хочеш зробити? Ні-і, знаєш-понімаєш, не вийде! Доки я на своєму посту, я нещадно буду присікати кожного, хто захоче зробити наклеп на радянських керівників.
— Не узагальнюйте. Тут справа йдеться про одного вас.
— А я що? Гірший за других?
— Так.
Гната збісило, він тріпнув ручкою, хлюпнувши чорнилом на папки, й майже викрикнув:
— До якої таємної організації ти належав, коли учився у Харкові?
Улас тільки витріщив очі.
— Ага, мовчиш... Іди зараз додому і принеси в сільраду оружіє, яке в тебе є, тому що при обшукові ми його все рівно знайдемо.
Гнат розраховував, що ця фраза остаточно вб'є Уласа і зробить із нього грішника, що падає на коліна і починає каятись. Але цього не трапилося. Улас тільки трохи поблід, але сказав спокійно:
— Добре ви все продумали і діло добряче завели, тільки нічого з цього не вийде, і марні ваші заходи: я не з лякливих. Обіцяю вам, що мій допис в десятках примірників буде розісланий по всіх газетах, і будьте певні, що до нього прислухаються, зроблять вірні висновки і намилять вам шию. Даю вам чесне комсомольське!
Улас підвівся із стільця, усміхнувся куточками вуст:
— А тепер відкрийте двері і випустіть мене на волю.
Гнат стояв, стиснувши руки в кулаки, і безсилий гнів, і здивування, і навіть острах перед цим молодим студентом мішалися на його обличчі. Він думав, що сказати, він гарячкове працював мозком, чим налякати юнака, чим його доконати, чим заставити його покоритися йому і взяти з нього слово, що він не буде нікуди писати ніяких листів і скарг, але думки тужавіли, формувалися невиразно. І не встиг Гнат відкрити рота, як Улас схопив із стола ключ, відкрив двері і, не озирнувшись навіть, вийшов із кабінету голови.
XVII
Німа Санька пам'ятає свого батька краще, чим Сергій, бо вона була вже дівчинкою з кісничками, коли в одну зимову ніч привезли його в санях, зіщуленого і мовчазного.
Пиляли в кирнасовому лісі дуби — не вберігся Василь. Стьобнуло його гіллям, підбігли до нього селяни — лежить на снігу, чистесенький, тихесенький, тільки в куточках вуст рожева пінка бульбашиться. Поклали його в сани, вкрили сіряком, повезли на Троянівку.
— Ще ж я казав: бережись, Василю. А от не вберігся, — сумно кивав головою один селянин.
— Така його доля, — зітхнув інший.
Зустрічні хурщики, що везли з Полтави на Зіньків та Гадяч бочки з оселедцями, забачивши сумний поїзд, здіймали шапки.
— За гроші його зарізано чи, може, за худобу? — питали вони, не зодягаючи шапок.
— Деревом убило, — похмуро відповідали тро-янівці.
— Оборонив, значить, бог. А ми думали — зарізано.
І хурщики зодягали шапки та журно хитали головами: був, мовляв, чоловік—нема чоловіка. Живеш отак на світі і не знаєш, що з тобою буде до вечора.
Гинули за сніговицею сани, ніби у небо підіймалися, а далі й зовсім не стало видно. Посумувавши та погорювавши, дядьки знову заводили свої звичайні розмови про те, що березовий дьоготь трохи дорогий, що зіньківські ковалі всі до одного шахраї і за підкову беруть такі гроші, що, мабуть, і в самій Полтаві люди б дивувалися, коли б їм розказав. Кожний же знає, як того рубля тяжко заробити, а ще тяжче зберегти. Одне, що дірок багато і кожну залатати треба, а друге — що появились на базарах такі жулики, що на ходу підметки одрізають. Чирк бритвою — одні каблуки остаються. Так це чоботи. А за гроші й не говори. Одним словом, говорили дядьки про різне і вже забули, що земля, крутячись, понесла ще одного грішника на небо, і вже не верне його ніколи, і згине по ньому слід, як по тому журавлю, що відбився від свого ключа. Що ж. Чуже лихо не болить, своє — серце поїдає.
Як відкрила Марія ворота, як уздріла свого хазяїна, збіліла, ніби лице борошном обсипали, губами ворушить, а слова не скаже. Ноги підкошуються, кроку ступити не може, а по очах наче чорна блискавка вдарила: все почорніло навколо, нічого не бачить. Чужі люди внесли господаря в хату і на лаву поклали — вона того не бачила, не чула, не розуміла. Отупілими очима дивилася на лаву, де лежав Василь; приклавши хусточку до рота, похитувалася то ліворуч, то праворуч, як маятник, з закам'янілим лицем. Біля неї щулилася Санька. Лице німої дівчинки було здивованим і настороженим, їй здавалося, що вуса в батька ворушаться, і вона нахилилася так близько до батька, що чула, як від нього віє холодом і снігом. Вона ніяк не могла збагнути, мертвий він чи тільки спить, і тому обличчя її не крило ні горе, ні печаль, воно було тихим і лагідним. Трилітній Сергійко підійшов до батька і сказав, наслідуючи матір:
— Спи, тату. Я тобі й чобітки зніму.
І цей голос зробив у хаті ще більший плач і стогін.
Після смерті чоловіка Марія героїчно билася з нуждою, але потім занедужала якоюсь загадковою хворобою і померла.
Залишилися діти самі. Сергійко — школяриком, а Санька — здоровою, сильною дівкою, заміж би впору віддавати, та хто візьме, коли із нею словом перемовитися не можна?
Санька любила брата з ревністю ведмедиці. Кожному, хто смів його ображати, вона ладна була перервати горлянку. Вона замінила йому матір. Обпирала, обшивала і пильно дивилася за тим, щоб він ходив у школу, а не слонявся де-небудь понад Ташанню або по ярах без діла. Санька рано пізнала горе, а її вада — німота — зробила її відлюдком. Вона не ходила до сусідів, була неподільчивою, хитрою і мстивою. Тяжка робота і вічний бій за шматок хліба зробили її спину широкою і міцною, як в робочої коняки, а руки налили нелюдською силою.
Роздратували її якось хлопці на вулиці, схопила вона одного в такі обійми, що ледве живого та теплого із рук вирвали, вже і лице було посиніло. З того часу парубки стали її побоюватися, перестали над нею насміхатися і взагалі обходили десятою дорогою.
В артілі Санька працювала де важче: орала, возила снопи, вергала мішки, дивуючи дядьків своєю страшною витривалістю і силою: на елеваторі могла вона виносити по трапу аж на саму гору шестипудовий чувал без відпочинку, не збавляючи кроку, пружинячи сильними литками, що бугрилися і кам'яно тверділи, обтягнуті засмаглою на сонці шкірою. Шофери прицокували язиками, милуючись її силою і зграбністю форм її тіла, і серед них траплялися такі жартуни, що втягували Ті по темних куточках, щоб повести на гріх. Одного із таких джигуні» Санька схопила за шиворот і так махонула ним у вс»рох пшениці, що він зарився по самі п'яти.
В артілі працювала Синька безвідмовно і роботу виконала ретельно, краще за всіх. Полють полільниці буряки — обжене їх Синька на цілий рядок. Коли не глянеш на неї, — все й стоїть стовбура, не розгинається. Сердиться на неї жінки за те, що їх обганяє, а вона ще дусче супиться, ще лютідіе махає сапою.
