Країна розваг - Кінг Стівен (читать лучшие читаемые книги TXT) 📗

— Ага, — сказав Лейн, дослухавши до кінця. — Вона зваблива? Матуська?

— Ну… так. Насправді так. Але це не причина…

Він поплескав мене по плечу і поблажливо всміхнувся, хоча без цієї усмішки я міг би й обійтися.

— Усе, Джонсі, ні слова більше, ні слова.

— Лейне, вона на десять років старша за мене!

— Авжеж. Якби мені дали по долару за кожну молодшу за мене на десять років ціпу, яку я водив на побачення, я міг би спокійно заплатити за вечерю з біфштексом «У Ганратті» у Гевенз-Бей. Вік — це лише цифра, друже мій.

— Супер. Дякую за урок арифметики. А тепер скажіть, чи вляпався я в лайно, коли сказав малому, що він зможе приїхати в парк і покататися на колесі та каруселі.

— Ти вляпався, — підтвердив Лейн, і мені в серці похололо. Та він одразу ж настановчо підняв вказівний палець. — Але…

— Але?

— Ти вже призначив дату вилазки?

— Точну ще ні. Думав, може, у четвер. — Інакше кажучи, перед приїздом Ерін і Тома.

— Четвер не годиться. П’ятниця теж. Малий і його зваблива матуся ще будуть тут наступного тижня?

— Мабуть, так, але…

— Тоді плануй на понеділок чи четвер.

— А нащо ждати?

— Заради газети. — Лейн дивився на мене так, наче я найбільший у світі кретин.

— Газети?..

— Місцевої. Виходить у четвер. Коли на першій сторінці з’явиться історія про те, як ти вкотре відзначився, врятувавши життя, ти Фреду Діну станеш як рідний. — Лейн викинув рештки бейґла у найближчий кошик для сміття (двохочковий кидок) і здійняв руки в повітря, наче показував рамку газетного заголовка. — «Приходьте у „Джойленд“! Ми не лише продаємо веселощі — ми рятуємо життя!» — Усміхнувшись, він перекосив котелок на інший бік. — Безцінна увага засобів масової інформації. Фред буде винен тобі ще одну послугу. Розміняй її на готівку і скажи спасибі.

— А звідки журналісти дізнаються? Щось я не уявляю, щоб їм Едді Паркс розказав. — Хоча якби це й сталося, він би, напевно, змусив їх у першому параграфі написати про те, як я йому мало не всі ребра переламав.

Лейн підкотив очі.

— Усе забуваю, що ти, Джонсі, у наших краях чужинець. У тому паперовому наповнювачі для котячого туалету всі читають лише рубрики «Поліцейська варта» і «Виклики „швидкої“». Але виклики «швидкої» описують скупо і сухо. Тому я зроблю тобі, Джонсі, неоціненну послугу: в обідню перерву прогуляюся в офіс «Банера» і розкажу лохам про твій героїзм. А вони швиденько когось пришлють, щоб узяв у тебе інтерв’ю.

— Насправді я не дуже хочу…

— Господи, бойскаут з відзнакою «За скромність». Облиш. Ти ж хочеш, щоб малий покатався на атракціонах?

— Так.

— Тоді дай інтерв’ю. І мило всміхайся в об’єктив.

(Забігаючи наперед, скажу, що саме так я і зробив.)

Поки я складав стільчик, Лейн сказав:

— А знаєш, наш Фредді Дін міг би послати страховку нахрін і ризикнути. З вигляду не скажеш, але він сам карні-від-карні. Його батько був дрібним джекджо на кукурудзяних ярмарках. Фредді мені якось казав, що його батя носив з собою такий великий мічиґанський згорток, що ним міг би кінь вдавитися.

Що таке дрібний джекджо, я знав, але мічиґанський згорток ні про що мені не казав. А Лейн розсміявся, коли я спитав.

— З обох боків по двадцятці, а всередині — або доларові купюри, або вирізаний зелений папір. Крутий спосіб приманити юрбу. Але що стосується Фредді, то суть не в цьому.

— А в чому?

— Карні мають слабкість до гарненьких кнопок у обтислих спідничках і дітлахів, яким не поталанило в житті. А ще в них сильна алергія на лохівські правила. Включно з усією бухгалтерською чухнею.

— То, може, мені не доведеться…

Лейн підняв руку, щоб я замовк.

— Краще не ризикувати. Дай інтерв’ю.

Фотограф «Банера» поставив мене позувати перед «Громовицею». Коли я побачив фотографію, то аж скривився: на ній я примружився і був схожий на сільського дурника. Але свою роботу вона зробила. Коли я в п’ятницю вранці прийшов до Фреда, газета лежала в нього на столі. Він довгенько ухилявся від прямої відповіді, потім дав добро, та тільки за умови, що Лейн пообіцяє бути з нами від початку й до кінця прогулянки малого та його матері парком.

Лейн погодився без жодного ходіння околяса. Сказав, що хоче побачити мою подружку, а коли я бурхливо запротестував, зайшовся реготом.

Пізніше того ранку я подзвонив Енні Рос із того самого телефону, з якого Лейн викликав «швидку». Повідомив їй, що я домовився про прогулянку парком вранці наступного вівторка, якщо погода буде гарна, чи на середу-четвер, якщо не буде. І затамував дух.

Запала довга мовчанка, що завершилася зітханням.

Потім Енні сказала «добре».

П’ятниця видалася клопітною. Я рано пішов з парку, поїхав машиною до Вілмінґтона і вже чекав на Тома й Ерін, коли вони зійшли з поїзда. Ерін пробігла через усю платформу, кинулася в мої обійми й розцілувала в обидві щоки та кінчик носа. Пригортати її до себе було приємно, однак годі було сплутати сестринські поцілунки з якимись іншими. Я відпустив її, і одразу ж мене енергійно притягнув до себе, по-чоловічому стис і поплескав по спині Том. Відчуття було таке, що ми не бачилися не п’ять місяців, а п’ять років. Я тепер був роботягою і, попри те, що вбрався у свої найкращі штани й спортивну сорочку, мав вигляд роботяги. Нехай мої заляпані мастилом джинси й вицвіла на сонці собакепка лежали в глибині шафи в кімнаті у місіс Ш., та все одно я мав вигляд роботяги.

— Я така рада тебе бачити! — вигукнула Ерін. — Ого, яка засмага!

Я стенув плечима.

— Що тут скажеш? Працюю в найпівнічнішій провінції Селюцької Рів’єри.

— Це правильне рішення, — сказав Том. — Я б нізащо в це не повірив тоді, коли ти сказав, що не повернешся в універ, але тепер вважаю, що ти зробив правильно. Може, й мені слід було лишитися в «Джойленді».

Він усміхнувся — тією своєю усмішкою «я-поцілував-взасос-камінь-красномовства» [50], від якої б і пташечки з дерев попадали, — але це не розвіяло тіні, яка лягла на його обличчя. Він би нізащо в житті не залишився в «Джойленді» після своєї поїздки на темному атракціоні.

Вони зупинилися на вихідні у «Пляжному готелі» місіс Шопло (місіс Ш. була страшенно рада їх приймати, а Тіна Екерлі раділа зустрічі з ними), і ми усі вп’ятьох влаштували напівп’яну вечерю-пікнік на пляжі, гріючись біля величезного багаття. Але в суботу вдень, коли настав час, щоб Ерін поділилася зі мною інформацією, що так її занепокоїла, Том оголосив про свій намір обставити Тіну й місіс Ш. у «Скрабл» і відправив нас самих. Я подумав: якщо Майк та Енні сидітимуть на краю доріжки, то я познайомлю їх з Ерін. Але день був прохолодний, з океану віяв холоднющий вітер, тож за столиком для пікніка на краю доріжки нікого не було. Навіть парасолі: її забрали в дім і сховали на зиму.

У «Джойленді» всі чотири паркувальні майданчики були порожні, якщо не зважати на маленький парк службових вантажівок. Ерін (вбрана у товстий светр і вовняні штани, з тонким і дуже діловим портфелем, на якому було вибито її ініціали) питально здійняла брови, коли я витяг брелок і за допомогою найбільшого ключа відімкнув ворота.

— Ну, — сказала вона, — тепер ти один із них.

Мене це збентежило (хіба всі ми не відчуваємо збентеження, хай навіть безпричинного, коли хтось каже, що ми одні з них?).

— Не те щоб. У мене є ключ від воріт на випадок, якщо прийду сюди раніше за всіх або якщо йтиму з роботи останнім. Але всі ключі від королівства є тільки у Фреда й Лейна.

Ерін розсміялася, наче я бовкнув якусь дурницю.

— Ключ від воріт — це і є ключ від королівства. Я так вважаю. — Ураз посерйознішавши, вона подивилася на мене довгим поглядом. — Девіне, ти наче подорослішав на вигляд. Я це помітила ще до того, як ми зійшли з поїзда, ще коли побачила тебе на платформі. А тепер я знаю, чому так. Ти пішов працювати, а ми повернулися у Небувалію, щоб гратися з загубленими хлопчиками й дівчатками. З тими, хто зрештою вдягнеться в костюми від «Брукс бразерс» і матиме в кишенях дипломи магістрів.