Країна розваг - Кінг Стівен (читать лучшие читаемые книги TXT) 📗

— Ага. Її машина збила. Три рочки їй було, а вмерла, як собака, на вулиці. Та тупа коза варнякала по телефону замість того, щоб наглядати за нею. — Він повернув голову набік і заплющив очі. — Добре, йди. Мені боляче говорити, та й втомився я. На грудях наче слон сидить.

— Добре. Піклуйтеся про себе.

Не розплющуючи очей, він скривився.

— Смішно. Як, по-твоєму, я маю про с’бе п’клуватися? Є ідеї? У мене жодної. Ні родичів, ні друзів, ні заощаджень, ні страх’вки. Що мені тепер робити?

— Якось буде, — непереконливо сказав я.

— Аякже, у кіно так завжди буває. Усе, щезни.

Цього разу я вже дійшов до самих дверей, коли він знову заговорив:

— Малий, даремно ти не дав мені вмерти. — Ці слова він промовив без мелодраматизму, наче побіжне спостереження висловлював. — Був би я вже зі своєю дівчинкою.

Вийшовши у вестибюль лікарні, я зупинився, мов укопаний, бо спершу не повірив своїм очам, подумав, що це обман зору і переді мною інша жінка. Та все ж то була вона, тримала перед собою розгорнуту книгу з нескінченної низки своїх товстих серйозних романів. Цей називався «Дисертація» [47].

— Енні?

Вона підвела погляд, спершу сторожко, та потім, упізнавши мене, всміхнулася.

— Деве! Яким вітром ви тут?

— Відвідував одного співробітника з парку. У нього сьогодні стався серцевий напад.

— О Господи, дуже прикро це чути. Він одужає?

Сісти поряд вона мене не запрошувала, та я сів. Відвідини Едді якимось незрозумілим чином засмутили мене, і нерви співали незлагодженим хором, як ненастроєні інструменти. Я почувався не те щоб нещасним і не те щоб печальним. То був дивний, ні на кого не спрямований гнів, якось пов’язаний з гидотним присмаком перцю халапеньйо, який досі не вимився з рота. І з Венді. Бозна-чому. Виснажливим було саме розуміння того, що стільки часу минуло, а я досі її не забув. Поламана рука — і та б швидше зрослася.

— Не знаю. Я не говорив із лікарем. А з Майком нічого не сталося?

— Ні. Ми прийшли на плановий огляд. Флюорографія і повний аналіз крові. Ну, через запалення легенів. Слава Богу, він уже одужав. Тільки кашель залишився, але загалом Майк у порядку. — Своєї книги вона не згортала. Мабуть, це означало, що вона чекає, коли я піду, і це бісило ще більше. Не забувайте: то був рік, коли всі на світі хотіли, щоб я пішов геть, навіть чувак, якому я життя врятував.

Напевно, тому я сказав:

— А сам Майк не вважає, що він у порядку. То кому з вас двох я маю вірити, Енні?

Її очі стали великими від подиву, та одразу ж у них мовби стіна виникла.

— Девіне, мені в принципі байдуже, кому чи чому ви вірите. Вас наші справи не обходять.

— Ні, обходять, — пролунав у нас за спинами голос. Під’їхав Майк у своєму візку. Не моторизованому, між іншим, а це означало, що колеса він крутив руками. Сильний хлопчик, попри кашель. Але сорочку він на ґудзики застібнув неправильно.

Здивована, Енні повернулася до нього обличчям.

— Чому ти тут? Ти повинен був дозволити сестрі…

— Я сказав їй, що сам упораюсь, і вона не заперечувала. Я не сліпий, просто помира…

— Майку, містер Джонс прийшов відвідати друга. — Отже, мене знову понизили до містера Джонса. Вона рвучко згорнула книжку і підвелася. — Йому вже, мабуть, додому хочеться, а ти точно вто…

— Я хочу, щоб він повів нас у парк. — Майк говорив доволі спокійно, але таким гучним голосом, що почали озиратися люди. — Нас.

— Майк, ти знаєш, що це не…

— У «Джойленд». «Джой… ленд». — Досі спокійно, та ще гучніше. Тепер на нас дивилися всі. Щоки Енні палали. — Я хочу, щоб ви обоє мене туди повели. Я хочу, щоб ви повели мене в «Джойленд» перед тим, як я помру.

Вона затулила долонею рота. Очі стали величезними. Слова, коли вона на них здобулася, звучали глухо, проте зрозуміло.

— Майку… ти не помреш, хто тобі сказав… — Вона повернулася до мене. — Це вам я маю дякувати за те, що заразили його цією думкою?

— Авжеж, ні. — Я дуже добре усвідомлював, що кількість глядачів зростає. Тепер до них долучилися кілька медсестер і лікар у синьому костюмі та бахилах. Але мені було байдуже. Я досі був сердитий. — Це він мені сказав. А чому вас це дивує, якщо ви знаєте, яка в нього сильна інтуїція?

То був день, коли я всіх доводив до сліз. Спочатку Едді, тепер от Енні. Але в Майка очі були сухі, і видавався він достоту так само сердитим, як я почувався. Та він нічого не сказав, коли вона вхопила його візок за ручки, розвернула на сто вісімдесят градусів і покотила до дверей. Я думав, вона в них вріжеться, але сенсорний пристрій встиг їх розчахнути.

«Відпусти їх, хай ідуть», — подумав я. Але мені набридло відпускати жінок. Набридло дозволяти, щоб зі мною щось ставалося, а потім мені було через це погано.

До мене підійшла медсестра.

— Усе гаразд?

— Ні, — сказав я і пішов слідом за ними надвір.

Машину Енні припаркувала на майданчику, що прилягав до лікарні. Знак на ньому проголошував «ЦІ ДВА РЯДИ ДЛЯ АВТОМОБІЛІВ ЛЮДЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ». Я побачив, що їздила Енні на фургоні, у задній частині якого було повно місця для складеного візка. Вона відчинила пасажирські дверцята, але Майк відмовлявся вставати з візка. Він з усієї сили вхопився за бильця, аж руки побіліли.

— Сідай у машину! — кричала вона на нього.

Майк, не дивлячись на неї, похитав головою.

— Я сказала, сідай у машину!

Цього разу він навіть головою не похитав.

Вона вхопила його за руку і смикнула. Візок стояв на гальмах, тому перекинувся вперед. Я встиг саме вчасно, щоб підхопити його і не дати їм обом звалитися у відчинені дверцята фургона.

Волосся впало Енні на обличчя, і очі, що крізь нього прозирали, були дикі — очі норовливої кобили у грозову ніч.

— Відпусти! Це все через тебе! І нащо я взагалі…

— Стоп, — сказав я і взяв її за плечі. Западини біля ключиць були глибокі, кістки проступали майже на поверхні. «Вона надто переймається тим, щоб запихати калорії в Майка, і зовсім забула про себе», — подумав я.

— ВІДПУСТИ МЕ…

— Я не хочу його в тебе забирати, — сказав я. — Енні, мені це навіть на думку не спадало.

Вона припинила опиратися. Я обережно її відпустив. Роман, який вона читала, під час нашої боротьби упав на асфальт. Я нахилився, підняв його і поклав у кишеню на спинці інвалідного візка.

— Мам. — Майк узяв її за руку. — Це не обов’язково мусить бути остання радість.

І тоді я зрозумів. Ще до того, як її плечі опустилися й з грудей вирвалися ридання, я зрозумів. Вона боялася не того, що я посаджу його на якийсь шалений швидкісний атракціон і його вб’є викид адреналіну. І не того, що чужа людина забере в неї ушкоджене серце, яке вона так сильно любила. То був якийсь атавістичний (материнський) страх: якщо не робити певних речей востаннє, то життя йтиме своїм звичаєм — ранкові смузі на краю дощаного помосту, вечори з повітряним змієм на краю дощаного помосту, а навколо постійне й незмінне, вічне літо. Та тільки вже настав жовтень, і на пляжі вже нікого не було. Змовкли радісні крики підлітків на «Громовиці» і маленьких діток, які з’їжджали гіркою «Плюсь-Хрясь». У повітрі, коли день хилився до вечора, відчувались морозяні нотки. Жодне літо не триває вічно.

Енні прикрила обличчя руками і всілася на пасажирське сидіння фургона. Мало не зісковзнула, бо воно було для неї зависоким. Я підхопив і посадив її рівно. Та навряд чи вона помітила.

— Уперед. Забирай його, — сказала вона. — Мені пофігу. Можеш стрибнути з ним з парашутом, якщо хочеш. Тільки не сподівайся, що я братиму участь у ваших… у ваших хлоп’ячих іграх.

— Без тебе я не поїду, — промовив Майк.

Ці слова змусили її забрати долоні від обличчя й подивитися на сина.

— Майкле, ти все, що в мене є. Ти це розумієш?

— Так. — Він узяв її руку в свої долоні. — А ти — все, що є у мене.