Князь Кий - Малик Владимир Кириллович (мир бесплатных книг TXT) 📗

Кий здригнувся від різкого крику пугача. Щось у тому крикові було таке, що змусило його насторожитися і пильніше вглянутися в темряву. Хто там? Невже Хорив? Адже крик пугача був здавна умовним нічним сигналом русів!

Кий поворушив пальцями рук, що затерпли від цупкої сириці, нашорошив вуха і втупився поглядом у таємничу темряву задушливої ночі.

Що там?

Чути — хропе під деревом гуннський дозорець, все тихше й жалібніше стогне покинутий всіма поранений, цвірчитьвиспівує в пахучому зіллі невтомний цвіркун і задумливо шелестить над головою листя старого явора.

Це — коли прислухатися. А коли ні — то всі звуки зливаються в один неясний, нерозбірливий легенький шум, ім'я якому — нічна тиша…

І раптом цю тишу порушив короткий посвист стріли — цвік!

Вартовий, що сидів під деревом, глухо скрикнув, схитнувся і поволі впав на землю. Його напарник прочумався від сну і, запідозривши щось лихе, швидко попростував до нього.

І тут знову пролунали короткі посвисти — цвік, цвік!

Гунн змахнув руками, заточився і, не видавивши з себе жодного звуку, провалився в чорну пітьму, що наступила після зірниці.

Кий зрадів — це, безперечно, Хорив з Боривоєм! Він нахилився трохи вперед і неголосно подав про себе звістку:

— Пугу! Пугу!

З нічного мороку виринули дві постаті.

— Кию!

— Я тут, — відгукнувся Кий.

До нього наблизилися Хорив і Боривой.

— Швидше тікаймо! — шепнув Хорив, розрізуючи ножем сирицю на братових руках. — Поки гунни не сполошилися!

Кий розім'яв затерплі зап'ястя.

— Чекай! Звільнимо інших! — і він, розрізавши пута на руках свого сусіда, шепнув йому: — Друже, пусти ножа по колу — і хай усі тікають до лісу!

ЧЕРВОНЕ КОРЗНО [20]

Кий мчав до Кам'яного Острова, не жаліючи коня. Гнав щосили, щоб сповістити русів і сусідні полянські роди про поразку, про загибель воєводи Радогаста і ганебну зраду княжича Чорного Вепра.

У кожній весі, в кожному селищі, які траплялися йому по путі, здіймав тривогу. Тих, хто міг тримати в руках зброю, направляв до Кам'яного Острова, а всім іншим радив забирати худобу, коней, овець, одяг, збіжжя і тікати в ліси, у верхів'я Росави чи на Стугну. Або й далі.

— Не гайтеся! — напучував він. — Піднімайте весь рід — і рушайте, поки не пізно!

І знову поспішав, не даючи ні собі, ні коневі перепочинку. Оглядаючись, бачив, як за ним, по всьому Пороссю, задиміли густі дими. Полянські роди сповіщали одне одного про смертельну небезпеку.

До Кам'яного Острова приїхав надвечір. Тут уже зібралися збройні дружини, стали на берегах ріки та на лісових галявинах. Повідомлені Грозою і Братаном ближчі роди прибули заздалегідь, інші підходили. На ранок ждали тих, що сиділи по Росьці, Красній та Стугні.

Біля Світовидової скелі Тур зібрав віче ліпших мужів. Старійшини всілися навколо требища на кам'яних брилах, на пеньках, а то й просто на землі. У білих вишиваних сорочках, в полотняних штанях, заправлених у чоботи чи підв'язаних біля кісточок шнурками, якщо господар був узутий у постоли, вони скидалися на зграю білих гусей, що спочивають проти сонечка. На кожному — ремінний пояс з підвісками, прикрашеними бронзовими або й срібними бляшками. На головах — солом'яні брилі… Коли б не мечі при боках, то можна було б подумати, що вони зібралися після роботи, щоб перекинутися словом чи жартом.

Побачивши сина, Тур кинувся йому назустріч — обняв.

— Слава богам! Ти вже тут?.. А Цвітанка? Хорив? Боривой?

— Хорив і Боривой залишилися там, бо ми не встигли розшукати дівчину… То, може, їм пощастить це зробити.

— А гунни?

— Погромили Радогаста і йдуть сюди…

Кий розповів старійшинам про все, що бачив і пережив сам.

Старійшини захвилювалися, посхоплювалися, обурено загомоніли, їх особливо вразило те, що молодший княжич власноручно вбив брата і перекинувся на бік ворога.

— Зрадник!

— Мерзенний пес!

— Самозванець!

— Ми ніколи не визнаємо його князем!

Тур підняв руку. Гомін затих. Ті, хто встав, посідали знову. Один Кий залишився стояти перед отцем.

— Які ж наміри Ернака? — запитав Тур. — Підкорити наше плем'я? Захопити нашу землю?

— Так… Ще на цьому тижні, завтра чи післязавтра, Ернак буде тут! — відповів Кий.

— Яка в нього сила?

— Безмірна! Гуннів — як сарани!.. Та сила їхня не в тому, що їх багато… Нас теж не менше, якщо зібрати всіх. А може, ще більше… Сила їхня в кінноті, яка йде в бій густо, гострим клином і легко прориває лави нашого війська…

І Кий розповів, як атакують гунни.

— Пригадую, так нападали вони і раніше, при Аттілі, — вставив слово Тур. — Клином проломлювали військо супротивника, заходили в тил, а потім знищували…

— Як же оборонятися від них, тату? — запитав Кий, сподіваючись почути відповідь на свої пекучі думи й сумніви, які мучили його останні дні. — Невже ніхто нічого не міг протиставити їм?

— Не знаю, як оборонятися… Лише один ромейський вождь Аецій переміг Аттілу у відкритому бою в полі. І я думаю, переміг тим, що знав, як воюють гунни. Пам'ятаю, на Каталаунських полях у Галлії, куди я молодим воїном ходив з князем Божедаром, Аецій вишикував свої війська на висотах так щільно і глибоко, що гуннський клин, ідучи з низин і тому не набравши потрібного розгону, застряв у них, а Аттіла вже нічого на зміг зробити — відступив. Але ж у Аеція було воїв не менше, ніж у Аттіли, а головне, багато кінноти… Так само вчинив Ардарік і теж переміг… В інших же боях «батько гуннів» все змітав поперед себе, окрім хіба укріплених городів та кам'яних фортець, яких гуннська кіннота не вміла і не хотіла брати, віддаючи перевагу вичікуванню, поки обложені, яких душив голод і мор, не здавалися на ласку переможця. Та чимало було й таких городів і фортець, яких Аттіла взяти не міг…

Кий ловив кожне батькове слово.

— Отже, супроти гуннів — кіннота або городи? І нічого іншого придумати не можна?.. Але ж у нас — ні кінноти, ні городів! Що ж робити?

Тур мовчав. Старійшини теж мовчали. Сиділи кружка насуплені, заклопотані. Йшлося про долю племені — не кожен смів узяти на свої плечі такий тягар. Ждали слова сміливішого, мудрішого.

Кий, молодий, менш досвідчений, ніж інші, не стримався знову:

— Старійшини, якщо у нас немає або майже немає кінноти і городів, за стінами яких ми могли б відсидітися, то залишається одне — відступати, поки не пізно. Відступати на північ, у непрохідні ліси, як це колись робили наші діди і прадіди. А там об'єднаємося з іншими племенами нашого язика і…

Тут схопився старійшина Вовчий Хвіст. Лисий, борода — лопатою, очі люто вирячені.

— Як? Тікати? Кидати все: і поля, і луки, і борті, і села, і всіляке добро? Кий думає, що говорить?

Старійшина був ще не старий чоловік і могутній, мов дуб. Високий, широкоплечий, руки — як довбешки, а шия — хоч обіддя на ній гни! Про такого кажуть, що він однією рукою волові роги скрутить… Його лиса стовбуриста голова здіймалася над плечима, як велетенський буряк, і, спалена сонцем, виблискувала й відливала червоною міддю.

— Старійшина Вовчий Хвіст хоче битися! Це похвально! — сказав Кий спокійно. — Я теж хочу битися!.. Тільки — як? Може, Вовчий Хвіст скаже?

Вовчий Хвіст повернув до нього густу, кошлату, як нехвороща, бороду і довгого носа. В очах — збентеження. Кий був не слабший за нього, але молодий, стрункіший, спритніший.

— Як? — старійшина довго думав. Потім сказав: — А як б'ють ворога?.. Зустрінемо, зупинимо — і навалимося всією силою! Як же інакше? Якщо тікатимеш — не поб'єш!

— Так радив і Радогаст…

— У нього було обмаль воїв, — усього три чи чотири роди. А ми зберемо майже все плем'я!.. І не намагайся, отроку, посіяти в наших серцях зерна сумніву й зневіри! — розсердився Вовчий Хвіст. — Твоє діло маленьке: сповістив — і сядь! А ми будемо думати!