Гоцик - Дашвар Люко (электронная книга TXT) 📗

Та за тиждень Гоцик засумував. Наче прокинувся і жахнувся: ні хріна собі!

Уперше за всі ті дні пішов з Ілією по продукти. Сунув кам’янистою стежиною до селища, кривився із прикрістю, дивився під ноги.

– Іліє… – гукнув. – Ти… як?

Ілія напружився.

– Вона… казала, що любить… тебе?

– Ні, – відповів Гоцик. Признався. – Коли було розмовляти?…

– А мені казала!

Гоцик зиркнув на Ілію, мов на хворого.

– Що з халабудою робитимемо? – запитав.

– Тобто?! – Ілія аж зупинився посеред стежини. – Ти ж хотів подарувати дім Ізідорі…

– А ти не хочеш?

– Я? Я можу, але… – Ілія геть нічого не розумів. – Але як ти дивитимешся їй у вічі, коли я…

– А я не дивитимусь їй у вічі, – холодно відказав Гоцик.

Ілія забув дихати. Кліпав повіками безпорадно.

– Чому?

– До Португалії піду. По борщ… – усміхнувся зажурено. – Ти ж бачиш… Геть готувати не навчена. Мене вже нудить від винограду і тих клятих фініків. І взагалі… Тоскно. Море те з дня на день. Хата та… Не хата – бордель.

– Чому?

– Так і здається: штовхонеш будь-які двері, а за ними – гола дівка! А дверей же отут…

– То ти вже… переситився.

– Та ні. То я прокинувся…

Ілія зітхнув, опустив голову. Чому так? Грошей мають – по пельку! А радість втекла. От і Гоцик на місці не всидить.

– Грошей лишу, – почув голос брата. – Купиш їй оцей дім. Прослідкуєш, аби усе без лажі. Документи там оформити, таке інше. Зможеш поки біля Ізідори лишитися?

– Так, – відповів. Відчув, як розчавлені мрії оживають, сильнішають. Захвилювалося кохання, затремтіла пересторога – прикривала собою золото.

– А скарби свої… За собою у рюкзаку потягнеш? – запитав.

– Скарби? Не знаю, – Гоцик задумався, розгублено зиркнув на Ілію. – А де мій рюкзак? Не бачив?

– Матір Божа! Та ти геть здурів! Давай повернемося. Відшукаємо негайно. Там… шкатулка мами моєї.

Гоцик ухопив Ілію за комір: ану, тпру-у-у…

– Та не кіпішуй. Шкатулку… віддам. Не переймайся. А щодо скарбів…

– Закопати треба! – видав Ілія найпотаємніше.

– Ми їх тільки відрили. Ще й профінькати не встигли.

– І що?! – ніяк не міг второпати Ілія. – Купимо Ізідорі дім. Лишимо собі… на повсякдення. А решту прибережемо. Закопаємо так, щоб тільки ми знали, – розмірковував, наче скарби спільні, наче і витрачати тільки удвох.

– І де?

– А, приміром, під тополею, що одна-однісінька біля вежі на березі. Як і всохне чи буря її понівечить, так місце знайдемо. Примітне місце.

– Подумаю…

Гоцик роззирнувся.

– Тобі тут подобається? – запитав Ілію.

– Я мріяв про це місце.

– Стайні немає. Сонце кляте. Сіль зі шкіри не сходить. Нудно… Хоч свиней заводь.

– Не розумію! Тут же… воля.

– Тут без нас – воля, – сказав Гоцик, закрокував дорогою.

– То що зі скарбами? Закопаємо?

– Чого це тебе так пече? – запитав Гоцик із підозрою.

– Бо тоді… ти обов’язково повернешся, – не збрехав Ілія.

– Не факт, – зітхнув Гоцик.

Того дня Ілія оголосив себе головним на кухні, бо Ізідора примхливо перебрала продукти – перець-баклажани-помідори? Набридло! М’ясо-рис-креветки-мідії? Паелья? Ні, не хочу! Покидала все на столі, ухопила пару в’ялених фініків, потягла Гоцика на вежу.

Ілія спостерігав, як незадоволений брат слухняно суне за гордою іспанкою, зловтішався: дотрахався, йолоп?! Навряд утечеш!

Зібрав розкидані продукти, відклав курку. Згадав перепілок-хлопчиків і вирішив зварити суп. Такий, як мама готувала.

Гоцик з Ізідорою повернулися надвечір – насторожені, злі. На той час наваристий курячий бульйон, до якого Ілія вкинув цибульки, моркви, картоплі, зелені і трохи рису, уже прохолов. І хоч Ілія разів двадцять міг поїсти, – терпів, ковтав слину. Сьогодні особливо не хотілося обідати на самоті.

– Є гаряча їжа? – Гоцик втягнув носом запахи. – М-м-м… Наливай мені величезну мисяку твого супу!

Ізідора мовчки всілася за стіл. Підперла щоку ручкою, дивилася крізь Гоцика, Ілію.

– Ізідоро… їстимеш? – Ілія тупцював у самих шортах і кумедному фартуху на голих грудях.

Ізідора глянула на нього задьористо.

– Ти красивий! – вигукнула так здивовано, наче вперше побачила.

Ілія почервонів до скронь. Гоцик усміхнувся уїдливо.

– Суп? – тільки й зміг запропонувати Ілія.

Їли суп. Потім смажену курку, бо економний Ілія на бульйон пустив курячий кістяк. Відокремив крильця, ніжки, гомілки, грудинку – кинув їх на пательню з овочами, травами. Смачно вийшло.

Пили вино. Ізідора розбавляла його водою, Гоцик італійської грапи у вино доливав, тільки Ілія пив чисте. Усе зиркав на Ізідору і Гоцика: та скільки ж мовчатимете?… Бачив же: щось сталося. Щось муляє обох, брови суплять, очі відводять.

– Іліє! – раптом сказав Гоцик. – Ізідора здивувала мене нині. Не хоче звідси їхати нікуди. І не хоче, аби я… ми їй цей дім дарували.

Ілія завмер, скосив очі на Ізідору. Гордо підняла підборіддя, дивилася на Гоцика обурено.

– Мужчина кохану у свій дім веде, – вигукнула голосно. – А дарують їх… шльондрам!

Гоцик усміхнувся уїдливо.

– Ну… То, може, у вас так… А у наших краях…

Ілія кашлянув.

– Я куплю цей дім. Він мій, – закліпав повіками, проковтнув відчай, поклав долоню на Ізідорину ручку. – Залишайся у ньому господинею, Ізідоро… Ти ж… любиш мене? І я…

Ізідора відсахнулася, обернулася до Гоцика, глянула на нього із викликом.

– Не йди! – наказала.

– Мушу.

– Не йди! – підвелася, тупнула ніжкою.

Гоцик знизав плечима.

– Та чого ти переймаєшся, Ізідоро?! Почекаєш мене тут… Тобі ж тут подобається? Сонце у морі, інша лабуда. Ілія поряд. Не страшно самій. А я, певно, швидко повернуся… Скільки там до тієї Португалії – пил для льотчика.

Ізідора ухопила велику фаянсову миску, з якої Гоцик суп сьорбав, як дасть нею об стіну – уламки фаянсу по всій підлозі.

Побігла до сходів – по розбитому посуду навпростець. Легко злетіла сходами на другий поверх, завмерла на мить, озирнулася. Розсміялася раптом.

– Завтра поговоримо! – пообіцяла Гоцикові й щезла у коридорі другого поверху.

Гоцик зітхнув.

– Капєц… – сказав роздратовано.

Ілія збирав рештки фаянсової миски, косував на брата.

– Може, ще вина? – запропонував обережно.

– Ні, – відповів Гоцик. – Пішли майно закопувати.

Чорної ночі під ясними зірками на високому березі під тополею двійко мандрівників скарби ховали. Спершу припхалися місце вивчити, потовклися.

– Ну, хай тут. Не однаково? – мовив Гоцик.

Повернулися до будинку: чим яму копати? Гоцик згадав про сокирку синьйора Бонвіссуто. Ілія віднайшов мотику. Ото й усе приладдя. Подумали, прихопили великий кухарський ніж, ліхтарик.

Присіли під тополею. Зажурилися.

– Тільки ти повертайся, – попросив Ілія.

– Маякну обов’язково, – пообіцяв Гоцик. – Десь та перетнемося.

– Тут!

– Ну, тут…

Гоцик розклав на рушнику свою здобич: Сантьягові скарби, золоту цеглинку, чорну лаковану шкатулку.

– Добре… Шкатулка твоя, – підсунув Ілії, задумався. – Скільки ж із собою взяти?

– А на будинок лишити? – ляпнув Ілія.

– Ти ж заприсягся собі його купити!

– Так… – Ілія почервонів – посеред ночі помітити можна.

Гоцик пхикнув скептично, знову уп’явся поглядом у скарби.

– Золото візьму, – сказав. Перебрав дорогоцінне каміння. – Один невеличкий камінчик, щоб продати і гроші мати. І оці три великих смарагди.

– Навіщо?

– Тебе забув спитати!

Гоцик загорнув камінці у рушник, поклав згорток у целофановий пакет.

– Давай! – сказав Ілії. – Скорше із своїм майном визначайся.

Ілія відклав шкатулку – з собою залишить, зважив на долоні пару камінців.

– На дім вистачить. Я… Дізнавався уже. Кожен тисяч по сто євро затягне.

Гоцик насупився, поліз до пакета, розгорнув, почав камінці рахувати.

– Тридцять дев’ять, – визначив. Здивувався. – У мене майже чотири мільйони?