Гоцик - Дашвар Люко (электронная книга TXT) 📗
– Котра година? – бурмотить безпорадно.
Руки тремтять. Спирається ними на підлогу, підводиться. Ноги… теж тремтять. Не слухаються, та Ілія суне до дверей, тихо відчиняє, визирає у коридор – нікого! І хто би мав бути?
Підкрадається до Ізідориної кімнати – двері легковажно прочинені. На широкому ліжку під напівпрозорим балдахіном сидить прекрасна гола Ізідора. Закинула голову догори – тільки й видно гостре підборіддя, тонку білу шийку. Стогне безсоромно голосно. Біля ліжка стоїть голий Гоцик. Веде важкою долонею по Ізідориних грудях. Раптом напружується, рвучко притискає її до себе. Ізідора обвиває міцне тіло руками, ногами. Ілії пливе перед очима, та він притуляється до дверей, не зводить очей. Відчуває, як прямо у штани вивільняється власне сім’я, спустошено мацає – так і є. І все не може відірвати погляду від двох збуджених жаданням тіл.
Схаменувся, побіг до своєї кімнати тільки тоді, коли Гоцик відкинувся на ліжку, поклав руку на голий живіт Ізідори і сказав:
– Дійсно, хочеться спати.
– Спи… – розсміялася Ізідора.
– Тут? – Гоцик підвівся, іронічно скривив пику. – Ні…
Ізідора погордливо примружила очі. «Попросить – залишусь», – подумав Гоцик.
– Добраніч! – підвелася на ліжку, ухопила лляне покривало, війнула ним, розправила, вляглася, укрилася з головою. Нема Ізідори.
Гоцик похитав головою: ох, дівко!
– Солодких снів, Ізідоро…
Ізідора не відповіла.
Гоцик вийшов, обережно причинив двері, зазирнув до сусідньої кімнати: лицем до стіни Ілія сумирно лежав на одному з одномісних дитячих ліжок.
– Ей! Чувак… – тихо гукнув Гоцик.
Ілія міцніше заплющив очі, стиснув щелепи.
– Іліє…
Ілія завмер: ні, тільки не зараз… Про що?! Ділитиметься враженнями? Сука!
– Блін, усе на світі проспиш, – буркнув Гоцик, вийшов геть.
Упав на коров’ячу шкуру біля холодного нетопленого каміна, вивчав темні балки на білій стелі, усміхався, як дурний.
– Ізідоро… Ну, чого ти від мене хочеш? Га?
Ізідора хотіла прокинутися до світанку, злетіти на вежу, розсміятися сонцю у морі, та солодкі сни цілували у вічі: спи, люба… У відчинене вікно зазирали солоні вітри, кружляли попід стелею, втрачали силу, опускалися до ліжка легким віялом: спи…
Ізідора прокинулася від яскравого сонячного промінчика: торкнувся щоки, повік. Розплющила очі, усміхнулася.
– Іліє…
З півгодини Ілія стояв біля ліжка, ворухнутися не міг. Стискав у руці скромний букетик незнайомих маленьких жовто-лимонних квіточок. Не спав усю ніч. Крутився, мордувався, перед світанком пішов будинком. Потупцював біля сплячої Ізідори, подумки буцнув ногою Гоцика – похропував на коров’ячій шкурі біля каміна. Вийшов надвір. Тут все, як у мріях. Товстелезні кам’яні стіни замку, крутий берег, внизу море. До людей суходолом – кілометри три. Обійшов будинок. Біля задньої глухої стіни його у вранішньому сонці помітив яскраву червону пляму. То розкривалися назустріч дню тендітні маки.
Ілія зірвав першу ж квітку. Ізідора! То Ізідора. Прекрасний гарячий дурман!
Мак почав в’янути за мить після того, як лишився коренів. «То Ізідора, – похмуро усміхнувся Ілія. – Або по-її, або – смерть… Чому вона не знає компромісів?»
Поряд із маками, як компроміс, – скромні жовтенько-лимонні квіточки. Нарвав повну жменю лише тому, що знав: маки до Ізідори не донесе.
– Квіти… тобі, – простягнув букетик.
Ізідора розсміялася, підхопилася на ліжку. Лляне покривало злетіло – прекрасна нага Ізідора зіскочила на підлогу, обійняла напруженого Ілію, поцілувала у вуста.
– Я люблю тебе, Іліє! – зазирнула у глибокі очі. – Ти мій… Ілія жмакав жовті квіточки у долоні, слів нема – німий. Ізідора вихопила букетик, заспішила до вікна.
– Прекрасний ранок! Все ідеально. Ще би… ковток води!
– Я… принесу, – сказав Ілія.
Прекрасний ранок! Ілія летів сходами до кухні. Віднайшов великий глечик – ще вчора Ізідора сама набрала чистої води із потічка, що він підмивав кам’яний мур вежі. Налив воду у грубу фаянсову кружку з жовтими квіточками, та ті жовті квіти були таким неоковирним компромісом для цього ідеального ранку. Чортихнувся. Дістав з полиці високу прозору склянку. Налив по вінця. Обережно поніс на другий поверх. Та перш, ніж торкнутися дверної ручки, почув з Ізідориної кімнати її збуджений тихий стогін.
Застиг. У руці затремтіла склянка.
– Ні, Ізідоро, не зараз, – почув напружений голос Гоцика. – Купатися… Чуєш? Біжімо до моря.
– Ні!
– Так, люба, так!
З кімнати почулося шарудіння, звуки тихої, напруженої боротьби. Ілія пополотнів. Безпорадно роззирнувся: що робити? Та перш, ніж перший-ліпший план означився у розпалених мізках, двері із грюкотом розчахнулися, у коридор вискочив голий Гоцик. Тримав на руках войовничу Ізідору.
– Іліє? – констатував із прикрістю. – Доброго ранку! А ми купатися… Гайда з нами.
В руці тремтіла склянка. Вода непокоїлася, проливалася на підлогу сльозами. Ілія стояв біля вікна в Ізідориній кімнаті, дивився на море. Там, вдалині, виднілися дві чорні цятки – то Гоцик і Ізідора пливли геть від берега, наче їх прихисток отам, за небокраєм. Та ось зупинилися посеред хвиль, обійнялися, злилися в єдину цятку…
Ілія відійшов від вікна, спустошено зиркнув на порожнє Ізідорине ліжко. Відставив склянку, приліг на біле: вдихнути запах дівочого тіла, щоб аж запаморочилося. Та здалося – Гоциком тхне. Впав з ліжка, поплазував до дверей. «Вони божевільні, – бідкався тоскно. – Божевільні і хворі. І я теж… Я теж із ними збожеволію. Я уже…» Завмер, завив тихо маленькою беззахисною скривдженою тваринкою.
Схаменувся, як почув веселий тупіт, – Ізідора і Гоцик мчали сходами наверх. Підхопився, прослизнув до своєї кімнати, заметушився – туди-сюди – кинувся до дверей, зачинив зсередини на важкий засув.
Вчасно. Гоцик за мить грюкав у двері.
– Ей! Іліє!
«Не вибачайся! Не зачіпай мене і не дивися винувато у вічі!» – Ілія забився на ліжко, зацьковано дивився на ті двері, ніби хвилина – і Гоцик одним ударом виб’є їх, стане на порозі – знічений до безпам’ятства, бо ж соромно перед братом.
Та Гоцик гукнув:
– Де сніданок, Іліє?!
Ілія завмер, ненависть залила очі. Підвівся.
– Сам снідай! – закричав у замкнені двері. – У мене… болить голова!
…До просторої кухні на першому поверсі замку, який вважав своїм, спустився під вечір. Уздрів нагих Гоцика й Ізідору – без сорому сиділи за столом одне проти одного, клювали виноград з широкої таці – безтурботні дурні птахи.
– Ви би… хоч совість мали, – буркнув Ілія.
Зашарудів каструлями – шукав харчу. Та того дня в Ізідори не знайшлося часу на кулінарію. Ілія відшукав тільки кусень хліба, трохи хамону і стиглі помідори. Присів край столу, жував напружено.
– Виноград їж, – почув голос Гоцика.
Зиркнув на брата. Та той дивився не на Ілію. На Ізідору.
– Треба вдягнутися, – сказав їй.
Так – кивнула. Підвелася. Гоцик перехилився через стіл, торкнувся вустами Ізідориної шиї.
– Чи не треба? – запитав.
Так – кивнула.
Гоцик підхопив Ізідору на руки, поніс до сходів.
– Іліє! Завари кави, – гукнув на ходу. – Ми – за мить…
Того вечора Гоцик і Ізідора вже не вийшли з Ізідориної кімнати.
Божевілля тривало з тиждень. Дні й ночі перемішалися в Гоциковій голові. Прокидався не зі сходом – від збуджених гарячих пальців Ізідори. Торкалися Гоцикової спини, вели до сідниць. Розплющував очі – хочу! Наштовхувався вустами на пружні груди, забував звичні ігри, виснажливі прелюдії і оте – примружити очі, схилити голову вбік. Дурня! Припадав до тремтячого дівочого тіла, а воно – лава. Ні спокою, ні перепочинку – буяло, не бажало охолоджуватися.
Снідали надвечір тим, що знаходили у домі. Добре, хоч Ілія з дня на день навідувався до селища, скуповував харч. Під зоряним небом справляли свій день – розтікалися морем, лежали на хвилях, набиралися сил, аби на березі не розімкнути обіймів.
