Архе - Дереш Любко (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
нове покоління, вільне від розуміння естетики, властивого нашим сучасникам.
Ми - це покоління, яке зрозуміло, що не існує іншого часу, ніж тут і зараз, тутізараз. Цивілізація розчавила людство між пам'яттю про минуле й
прогнозуванням майбутнього. Ми - це випередження часу, оскільки живемо
тутізараз, а решта загубилася в самій пам'яті про час і місце.
- І все ж, - втрутився Дикий. - Навіть несвідомо людина пам'ятає про свою
парадоксальну божественну природу...
Нестор скривився в сарказмі.
- Звичайно. Знаком такої пам'яті є рука, що стирчить із м'ясорубки і меле
саму себе. Автодеструктивний уроборос для домогосподарок. А ми - ми подолали
віру в майбутнє. Ми звільнилися з кайданів пам'яті, анулювали всі
домовленості, які колись підписали наші нетямущі пращури. Немає більше
нікого, хто б диктував нам, ким бути і як думати. На наше щастя, ті, хто міг
вказувати, залишилися в шкаралупі пам'яті. Ми покоління недискретного, не
обтяжені розділенням на «так» і «ні». Ми вільні від ниючого, ницого й до
абсурду дріб'язкового «Я». Ми несемо красу неосвоєного...
- Амінь, - озвався Дикий.
«А ТИ ВЖЕ ОБРАВ ЄГОВУ?» - придумав я слоґан і спитав:
- А як стосовно християнства? Користуючись Вашою термінологією, естетика
Церкви Вас не ґедзає, нє?
- Своїм воскресінням Христос проголосив тисячолітнє царство Сина Божого, сиріч Слова. А вже сакралізація Слова, Дмитрику, призвела до заборони самої
думки про цілісність, і результатом став словесний секонд-хенд. Бо те, що
отримали люди в результаті - це навіть не вчення Ісуса, а суцільний second, порозхапуваний Його учнями. Вирвали
Христові щелепу, залишивши закривавлений вишкір цензури - невід'ємний атрибут
невичерпності Слова.
- Так, - погодився Дикий. - Ідейний секонд-хенд, не відчуте, не пережите
Слово, зачовгане до шерсті в роті. Слово є розділення^а розділення дарує
принижених і ображених. Це, у свою чергу, породжує тиранію слабких. Відтак
ваше тисячоліття - Тисячоліття подаючого. Тисячо лігтя страждущого. Причому, страждає зовсім не той, кому подають... Не знаю нічого потворнішого за
подаяния. А' Лялькарі саме це й провокують, адже так?
- Авжеж, Дикий, авжеж. І не бачу в цьому нічого поганого. Ми сіємо те, що
люди хочуть пожати. Люди хочуть страждати, і це їхнє право. їх власний вибір.
Хіба не є найвищим виявом гуманізму і співчуття дозволити людині страждати?
Людство - це збіговисько злісних наркоманів, які сидять на найважчому
наркотикові Всесвіту - на співчутті. Одна лишень думка - спробувати
відмовитися від цього - кидає їх у жах і безвихідний відчай. Хіба я не
правий? Для них немає нічого солодшого, ніж почувати себе жертвою обставин.
Тому ми не збираємося ділитися нашим відкриттям гуманно. Кому це потрібно?
Все збалансовано, і кожен має те, що хоче. Ми воліємо скинути нашу колекцію
ідей у вигляді бомби. Бах - і капут! І немає нікого!
Нестор витер з губ слину і продовжив:
- Співчуття до інших - це вкрите машкарою возвеличення самих себе. Дія
дорівнює протидії. Бездоганна рівновага. Час говорити закінчився. Настав час
мовчати. Прошу уваги, Дикий... Якщо протягом цілого тисячоліття, цього твого
Тисячоліття подаючого людство у своїй масі не змогло відмовитись від цієї
дешевої пітекантропівщини, воно не заслуговує кращої долі, крім як
подавати... і страждати.
Але я не бачу резону довіряти такі скандальні факти у долоньки людців, заморених онанізмом саморефлексій, невизначеністю та комплексом
упосліджености перед Абсолютом. Це було б ницо з мого боку.
176
177
- Лялькарі переслідують ту ж мету, що й Клуб галогенів. Вони хочуть прорубати
двері у Слові. Але різниця між нами, горбатику, така, шо галогени
усвідомлюють одну річ. Вони знають, що все є все. Все однакове. Немає нічого
важливішого за інше. Ніщо не має значення, - Дикий повів бровою і додав: - А
ти, Несторе, як мала дитина. Маніпулянт, курва.
- Не лайся, Дикий. Не раз ми говорили, шо є свобода: безособовість, відстороненість, творчість. Ми творимо і звільняємо. Кожен мій жест, тут і
зараз позбавлений іга пам'яті, є геніальним винаходом пластики. Але я вільний
від бажання увіковічнити свою геніальність. Світу не потрібна свобода, тому
що вона - осердя тутізараз, тоді як людство існує завтра, або вчора, або
зранку до сніданку. Деінде, тільки не тутізараз.
- А як щодо співчуття до жебраків? - поцікавивсь я.
- Жебраки - бич постхристиянської свідомості. А так, власне, то всі люди
жебраки. Бо вони - це та категорія, завдяки якій існує страждання, а отже -
релігія. Релігія - ось ті цвяхи, якими направду розіп'яли Христа. Цвях крізь
усю свідомість, яким ти прибиваєш себе до дерева. Вас таке приколює, Дмитре?
- Ні, - щиро відповів я. - А Ви шо? У Христа взагалі не вірите?
Нестор посміхнувся й поглядом загасив недопалок у попільничці.
- Ми, так би мовити, співчуваюча інтелігенція. Христос влаштував собі PR
нечуваної зухвалості. Популізм чистої води. Але, раз уже хтось наступив на ці
граблі, не хотілося б повторювати його жест. Це як мінімум неестетично. Якщо
хтось вважає, що для нього припустимим є отримати життя вічне через муки, а
муки - через те, що стадо баранів не повірило в те, що він Син Божий, - це
його приватна справа. Але в світлі уже згаданих мною темних єрусалимських
подій вважаю недоцільним зізнаватися комусь, що Син Божий - це насправді я. Я
ж бо волію посісти престол свого Отця, слухаючи оперу.
12
Десь біля дев'ятої у супроводі трьох нянечок прибув октет дітей-аутистів з
обласної клініки спадкових патологій. Нестор розпрощався і пішов
розташовувати гостей. Дикий сказав, що нам сам час рушати. О десятій на
Високому Замку нас чекатиме решта галогенів.
В одну секунду, коли я уявив, що доведеться пердолити розкислим снігом аж до
парку, мені зробилося зябко. А потім махнув на все рукою і пішов слідом за
своїм новим знайомим.
Дикий запхав у сумку свій телефон, закинув її на плече, і я подумки сказав
Опері скрипу «сайонара».
Знову крадучись плутаним коридором, я слухав, що розповідає Дикий.
- Ось тут, - він показав рукою на стіну, розписану вугільними фресками. - Тут
працює такий собі Юра Кубік. Це його роботи. Порноанімалізм. Відчувається
вплив Утрілло, тобі не здається? Між іншим, зверни увагу на сміття довкола -
інвайронмент Таліба ібн Саббаха. Називається чБогородиця-XXL». За зразок
бралася його стара квартира після Нового року. Особливо класна стеля. Заціни.
Я задер голову і витріщився на облуплену штукатурку. Можна було, звичайно, сказати, що в мене на хаті тріщини крутіші, але змовчав. Для галогена ніщо не
має значення.
Хе-хе.
- А загалом це все становить Об'єкт №3. КІМНАТА
КРИКУ.
Я здивовано підняв брови.
- А це як розуміти?
- Кімната крику - це місце і час. Тутізараз, як любить Нестор. Ясно?
Я не второпав. Знову нахмурив брови.
- Гаразд. Якщо зовсім по-простому, то уяви собі так: Кімната крику - це
кімната, де всі мовчать. Бо ні в кого не вистачає хоробрості крикнути першим.
Як тільки ти
178
179
розумієш, що ти в Кімнаті крику, виникає так званий «скандал у світі ідей».
Але коли ти пригадаєш, що перебуваєш у Кімнаті крику, ти виходиш з неї, а
скандал триває тільки всередині Кімнати, серед тих, хто крикнути не
наважився. Тепер зрозуміло?
Так, тепер я зрозумів усе дуже гарно. Мені зробилося легко і свіжо, ніби я
покакав і спустив воду. Чи вийшов з кімнати на свіже повітря.
Дикий спитав:
- У тебе немає з собою целофану?
Я витягнув з кишені кульок зі смугами, залишеними пипками язика на майонезі, і простягнув Дикому. Той підняв з підлоги шматок цегли і придавив ним
