Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗
У мене запаморочилося в голові, і шлунок підкотив до горла. Я вчепилася однією рукою за стійку і, зробивши ротом глибокий вдих, зусиллям волі взяла себе в руки, аби бодай якось допомогти.
— О ні, Джейкобе! Хай йому грець! Ось, візьми, замотай руку! — я простягнула кухонний рушник, жестом показуючи на його долоню.
— Нічого страшного, Белло, не хвилюйся за це.
Кімната попливла у мене перед очима. Я ще раз глибоко вдихнула.
— Не хвилюватися?! Та ти ж розкраяв собі руку!
Він проігнорував рушник, який я йому простягнула, натомість підставив поранену руку під кран. Вода, яка збігала, була червоною. У голові знову запаморочилося.
— Белло, — мовив він.
Я відвела погляд від рани і глянула йому в обличчя. Воно було насуплене, але його вираз цілком спокійний.
— Що?
— У тебе такий вигляд, наче ти зібралася на той світ, а ще ти обкусала всі губи. Зупинись. Розслабся. Дихай глибше. Зі мною все гаразд.
Я зробила ротом глибокий вдих і припинила кусати нижню губу.
— Не храбруйся.
Він закотив очі.
— Поїхали, — мовила я. — Відвезу тебе в лікарню.
Я була впевнена, що зможу сісти за кермо. Принаймні стіни уже стояли на місці.
— У цьому немає потреби, — Джейк закрутив воду, взяв у мене рушника і не туго пов’язав його навколо долоні.
— Чекай, — запротестувала я. — Дай глянути.
Я міцніше вхопилася за стійку, аби не впасти, якщо від вигляду рани мені знову стане зле.
— Ти що, вчилася на медика і ніколи мені про це не розповідала?
— Зараз я так розізлюся, що точно відвезу тебе в лікарню.
Він удав, що страшенно злякався.
— Ні, тільки не це!
— Якщо ти не покажеш мені свою руку, я точно розізлюсь.
Вдихнувши глибоко і повільно, він видихнув одним махом.
— Гаразд.
Він розмотав рушник, і коли я простягнула до нього руку, він поклав на неї свою долоню.
Декілька секунд я просто на неї дивилася. Я навіть перевернула її догори дриґом, хоча точно знала, де він її порізав. Перевернувши долоню назад, я врешті зрозуміла, що грубий довгий рожевий шрам — ото і все, що лишилося від рани.
— Але… у тебе цебеніла кров… так сильно.
Він відсмикнув руку і серйозно на мене подивився.
— На мені все швидко гоїться.
— Не те слово, — пробурмотіла я.
Я на власні очі бачила довгий поріз і кров, що стікала в раковину. Мене аж млоїло від її нудотно-солонуватого запаху. Там треба було накладати шви, а потім би знадобилося декілька днів, щоб рана зарубцювалася, і ще декілька тижнів, поки там би з’явився отакий рожевий рубець, який зараз красувався на його шкірі.
Він посміхнувся і вдарив себе кулаком у груди.
— Забула, що я вовкулака? — а потім подивився на мене довгим-довгим поглядом.
— Так, — нарешті мовила я.
Вираз мого обличчя його розсмішив.
— Я тобі про це розповідав. І ти бачила шрам Пола.
Я похитала головою, не зовсім із ним погоджуючись.
— Це трохи інше — спостерігати процес на власні очі.
Присівши на коліна, я дістала відбілювач із шафки під раковиною. Потім налила трохи на ганчірку і почала драїти підлогу. Різкий запах хлору прогнав із моєї голови рештки запаморочення.
— Давай я помию, — запропонував Джейкоб.
— Ні, я сама. Кинь отой рушник у прання, гаразд?
Упевнившись, що підлога не пахне більше нічим, окрім хлору, я підвелася і вимила з відбілювачем праву половинку раковини. А потім пішла до пральні, що містилася поряд із комірчиною для продуктів, і налила ковпачок відбілювачу в пральну машину, перш ніж її запустити. Джейкоб невдоволено спостерігав за моїми маніпуляціями.
— У тебе нав’язлива ідея з цього приводу? — запитав він, коли я закінчила.
Може, він і правий. Але цього разу принаймні у мене були для неї всі підстави.
— В цьому місці дуже реагують на кров. Впевнена, що ти мене розумієш.
— О-о, — він знову поморщив носа.
— Навіщо змушувати Едварда мучитися? Це ж не легко — отак триматися.
— Ага, ага. Навіщо…
Я відкрила раковину, аби випустити брудну воду.
— Белло, можна тебе дещо запитати?
Я зітхнула.
— Як це — мати найкращим другом вовкулаку?
Питання заскочило мене зненацька. Я голосно розсміялася.
— Тебе це не лякає? — запитав він, перш ніж я встигла відповісти.
— Ні. Коли вовкулака гарно поводиться, — відмітила я, — то краще не буває.
Він розплився в усмішці, блиснувши білющими зубами проти червонувато-смаглявої шкіри.
— Дякую, Белло, — сказав він, а потім схопив мене за руку і стиснув у своїх задушливих обіймах.
Не встигла я оговтатись, як він опустив руки і відійшов.
— Пхе, — покрутив він носом. — Твоє волосся смердить ще більше, ніж твоя кімната.
— Вибач, — пробурмотіла я, раптом зрозумівши, чому так веселився Едвард, подихавши на мене.
— Один із багатьох негативних наслідків твого спілкування з вампірами, хоч і порівняно невеликий, — сказав Джейкоб, здригаючись. — Після них від тебе смердить.
Я подивилася на нього.
— Я погано пахну лише тобі, Джейку.
Він усміхнувся.
— Бувай, Білко.
— Ти йдеш?
— Він чекає, поки я піду. Я чую його надворі.
— А-а.
— Я вийду з чорного входу, — сказав він, а потім завагався. — Стривай-но… а чому б тобі не приїхати сьогодні увечері в Ла-Пуш? Ми палитимемо вогнище. Там буде Емілія, і ти зможеш познайомитися з Кім… А ще я знаю, що Квіл хоче тебе побачити. Він так злиться, що ти все знала раніше за нього!
Це викликало в мене посмішку. Так, я уявляла, як це зачепило Квіла: Джейкобова пасія — людське дівчисько — тусується з вовкулаками, а він ні про що і не здогадується. А потім я зітхнула.
— Не знаю, Джейку. Розумієш, зараз трохи складно…
— Ну ж бо! Чи ти гадаєш, що хтось добереться до тебе, коли там будуть разом усі… всі ми шестеро?
Запала дивна пауза потому, як він затнувся наприкінці речення. Мабуть, йому було важко вимовляти вголос слово «вовкулака», так само як мені — «вурдалак».
Його великі темні очі безсоромно мене умовляли.
— Я запитаю, — відповіла я невпевнено.
З його горла почувся глухий звук.
— А тепер він іще й записався твоїм наглядачем? Слухай, цей сюжет показували минулого тижня в новинах — про те, як у стосунках один із підлітків контролював другого, тримав у залізних рукавицях, і…
— Ну все! — обірвала я його і попхала до дверей. — Вовкулаці час забиратися.
Він усміхнувся.
— Бувай, Білко. Не забудь запитатися дозволу.
Перш ніж я встигла щось схопити, аби жбурнути в нього, він вислизнув з чорного входу і накивав п’ятами. Я буркнула щось нерозбірливе йому навздогін.
За декілька секунд до кухні повільно зайшов Едвард. На ньому виблискували краплі дощу, схожі на діаманти, оправлені у бронзу волосся. Він сторожко подивився на мене і запитав:
— Ви двоє посварилися?
— Едварде! — вигукнула я радісно, кидаючись йому на шию.
— Іди до мене, — засміявся він і пригорнув мене. — Ти хотіла відвернути мою увагу? Якщо так, то це спрацювало.
— Ні, ми з Джейкобом не сварилися. Майже. А що?
— Просто цікаво, чому ти його різонула. Не те щоб я був проти… — він указав підборіддям на ніж, який лежав на стійці.
— Ти ба! Я гадала, що все відмила.
Я відірвалася від його обіймів, щоб кинути ножа в раковину, а потім дістала відбілювач.
— Я Джейкоба не різала. Він забув, що у нього в руці ніж.
Едвард хихикнув.
— Тоді все не так весело, як я собі уявляв.
— Едварде, не починай.
Він дістав із кишені куртки великий конверт і кинув його на стійку.
— Я забрав твою пошту.
— Є гарні новини?
— На мій погляд, так.
На ці слова я підозріливо примружила очі, а потім вирішила сама розвідати, що до чого.
Великий конверт був складений удвоє. Я розправила його, здивовано поглянувши на цупкий дорогий папір і на зворотну адресу.
— Дартмут? Це жарт?
— Я впевнений, що це зарахування. Він на вигляд точнісінько як мій.
