Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗

— То ось у чому ти намагався його переконати?

— Так. Це має сенс. І Чарлі краще побути тут. Якнайдовше.

— Нехай Біллі цим займеться, — погодилась я. Мені не хотілося підставляти Чарлі під удар, який був націлений на мене. — Щось іще?

— Перегляд деяких кордонів, щоб ми могли впіймати будь-кого, хто занадто наблизився до Форкса. Я не впевнений, що Сем на це піде, але поки ми його не переконаємо, я за всім тут наглядатиму.

— Що ти маєш на увазі — «за всім тут наглядатиму»?

— Якщо ти побачиш вовка біля свого будинку, то не стріляй у нього. От що я маю на увазі.

— Ну, певна річ. Але ти не мусиш так… ризикувати.

Він пирхнув.

— Не мели дурниць. Я здатен про себе подбати.

Я зітхнула.

— Я також намагався переконати його дозволити тобі до мене приїхати. Але він упереджений проти нас, тому нехай не забиває тобі голову своїми дурницями про безпеку. Він чудово знає, що тут ти будеш у безпеці.

— Матиму це на увазі.

— До скорої зустрічі, — сказав Джейкоб.

— Ти прийдеш?

— Так. Мені треба занюхати запах твого гостя, щоб вистежити його, якщо він повернеться.

— Джейку, я дуже не хочу, щоб ти вистежував…

— Та годі тобі, Белло, — перервав мене Джейкоб, а потім засміявся і повісив слухавку.

РОЗДІЛ 10. ЗАПАХ

Це було так по-дітвацькому! Ну, навіщо Едвардові йти через те, що повинен прийти Джейкоб? Хіба ми цього ще не переросли?

— Не те щоб я відчував до нього особисту неприязнь, Белло, просто так нам обом буде легше, — сказав Едвард, стоячи у дверях. — Я триматимуся неподалік. Ти будеш у безпеці.

— Я хвилююся не про те.

Він усміхнувся, а потім у його очах з’явилася хитринка. Він притягнув мене до себе і занурився обличчям у моє волосся. Холод від його подиху осідав на пасмах і на шкірі, і від цього відчуття у мене по шиї пробігли мурашки.

— Я скоро повернуся, — сказав він, а потім голосно засміявся, так ніби я розповіла анекдот.

— Що тут смішного?

Едвард лише усміхнувся і, не давши мені відповіді, побіг підстрибом до дверей.

Буркочучи сама до себе, я рушила на кухню мити посуд. Не встигла ще вода набратися в раковину, як у двері подзвонили. Я ніяк не могла звикнути, наскільки швидше Джейкоб пересувався без своєї машини. Здавалася, що всі довкола набагато швидші за мене…

— Заходь, Джейку! — гукнула я.

Я зосередилася на зануренні посуду в спінену воду й цілком забула про те, що віднедавна Джейкоб став ходити безшумно, наче привид. Я аж підстрибнула, коли за моєю спиною пролунав його голос.

— Ти завжди залишаєш двері отак, незамкненими? Ой, вибач. Він так мене налякав, що я облила себе мильною водою.

— Я не боюся тих, кого може зупинити замок на дверях, — відповіла я, витираючи мокру сорочку кухонним рушником.

— Правильно, — погодився він.

Обернувшись до нього, я кинула на нього несхвальний погляд.

— Невже так важко носити одяг, Джейкобе? — запитала я. Він знову був голий до пояса, одягнений лише в поношені рвані джинси. У мене майнула думка, що він, мабуть, так загордився своїми новонабутими м’язами, що йому до знемоги кортіло зайвий раз їх показати. Мушу зізнатися, вони справді вражали, хоча хирляком я його не вважала ніколи. — Я знаю, що тобі більше не буває холодно, та все ж…

Він поправив рукою змокле волосся, яке падало йому на очі.

— Просто так зручніше, — пояснив він.

— Що зручніше?

Він усміхнувся поблажливо.

— Мені й так незручно тягати за собою штани, поминаючи вже решту одягу. Я що тобі, в’ючний осел?

Я насупилася.

— Ти про що, Джейкобе?

Він переможно подивився на мене, так наче я проґавила щось очевидне.

— Мій одяг не зникає і не виникає з повітря, коли я перевертаюся. Мені треба нести його в зубах, поки я біжу. Перепрошую, що не затарююся по самий зав’язок.

Я почервоніла і пробурмотіла:

— Про це я не подумала.

Він засміявся і вказав на чорну, тонку як нитка шкіряну мотузку, що була тричі обмотана навколо його лівої кісточки, наче браслет. Лише тепер я помітила, що він стояв босоніж.

— Це не просто данина моді — це для того, щоб не носити джинси в зубах.

Я не знала, що на це сказати.

Він розплився в усмішці.

— Моя напівоголеність тебе хвилює?

— Ні.

Джейкоб знову засміявся, і я обернулася до нього спиною, аби зосередитися на посуді. Мені лишалося сподіватися, що Джейк зрозуміє: я почервоніла через сум’яття від власного дурного розуму, а не через його запитання.

— Ну, час братися до роботи, — зітхнув він. — Не хочу, щоб у нього був привід сказати, ніби я сачкую.

— Джейкобе, це не твій клопіт…

Але він жестом мене перебив.

— Я тут працюю на добровільних засадах. А тепер скажи, де запах цього незваного гостя найсильніший?

— Гадаю, у моїй спальні.

Він примружив очі. Було схоже, що йому, так само як і Едвардові, це зовсім не сподобалося.

— Я повернуся за хвилину.

Я взяла тарілку і почала її методично драїти. Запала тиша, й окрім шкрябання пластикових ворсин щітки по керамічній поверхні не було чути жодних звуків. Я намагалася вловити що-небудь із верхнього поверху — скрипіння підлоги, клацання дверей. Але нічого. Раптом я втямила, що мию одну тарілку довше, ніж потрібно, і постаралася зосередитися на своєму занятті.

— Хух! — вимовив Джейкоб за моїм плечем, знову мене перелякавши.

— Фу, Джейку, ну скільки можна!

— Вибач. Зараз… — Джейкоб узяв рушника і вимочив воду, яку я знову з переляку вилила не себе. — Давай допоможу. Ти митимеш, а я полоскатиму і витиратиму.

— Гаразд, — я простягнула йому тарілку.

— Піймати запах було легко. До речі, твоя кімната смердить.

— Я куплю освіжувач повітря.

Він засміявся.

Декілька хвилин у дружній тиші я мила посуд, а він його витирав.

— Можна тебе дещо запитати?

Я простягнула йому чергову тарілку.

— Це залежить від того, що ти хочеш дізнатися.

— Будь ласка, не подумай, що я нариваюся на скандал або щось у цьому роді, — мені чесно просто цікаво, — запевнив мене Джейкоб.

— Гаразд. Питай.

Декілька секунд він вагався.

— Як це — зустрічатися з вурдалаком?

Я закотила очі.

— Ліпше не буває.

— Я серйозно. Тебе не турбує сама думка про це? Тебе це не лякає?

— Ні.

Він мовчки узяв із моїх рук миску. Я зиркнула на його обличчя — воно супилося, нижня губа закопилилася.

— Щось іще? — запитала я.

Він поморщив носа.

— Ну… я хотів запитати… чи ти… ну, знаєш, його цілувала?

Я засміялася.

— Так.

Він здригнувся.

— Пхе.

— Кожному своє, — промурмотіла я.

— А тебе не лякають ікла?

Я ляснула його по руці, оббризкавши мильною водою.

— Годі, Джейкобе! Ти ж знаєш, що у нього немає ікл!

— Ще й як знаю.

Я зціпила зуби і почала немилосердно шкребти щіткою ніж для м’яса.

— А можна ще одне питання? — мовив він обережно, коли я передала йому ніж. — Знову ж таки, просто цікаво.

— Гаразд, — гаркнула я.

Вертячи ножа в різні боки під струменем води, він пошепки промовив:

— Ти сказала, кілька тижнів… Коли саме?… — йому забракло духу, щоб закінчити.

— На випускному, — прошепотіла я у відповідь, з острахом зазираючи йому в обличчя. Чи не вибухне він, як минулого разу?

— Так скоро, — видихнув він, заплющивши очі. Це прозвучало радше як тужба, а не як запитання. М’язи на його руках напружилися, плечі закостеніли…

— Ой! — зойкнув він. За мить до цього в кухні було так тихо, що від вигуку я підскочила майже на фут [12] у повітря.

Його права рука з силою обхопила лезо ножа. Він розчепив пальці, і ніж стукнувся об кухонну стійку. Довгий глибокий поріз тягнувся через усю долоню. Кров струменіла по пальцях і скрапувала на підлогу.

— А, хай тобі! Ой! — бідкався Джейкоб.