Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович (список книг .txt) 📗
Глухонімий зневажливо випнув губи.
Жінка, тримаючи в одній руці щеня, другу простягла Вайсові й потисла його руку. Її обличчя було ніжне й невимовно сумне.
Вона зробила округлий жест над животом, похитала головою. В очах стояли сльози.
Чоловік міцно стулив губи, його обличчя стало суворим. Він постукав кулаком по голові, заплющив очі, потім скрушно розвів руками.
Вайс сказав:
— Я розумію ваше горе. Але жити треба.
Жінка показала пальцем на себе, на чоловіка, потім на щеня, похитала головою.
— Так, це правда, сказав Вайс, — людина не тварина. — Він помовчав, потім продекламував: — «Людина — це лише вкритий топким шаром лаку, приручений дикий звір».
Жінка гидливо від нього відсахнулася. Вайс пояснив:
— Так твердить Еріх Ротакер — наш великий історик.
Глухонімий торкнувся свого лоба пальцем, потім заперечливо помахав ним.
— Я теж так не думаю, — сказав Вайс. — Однак є багато людей, які не тільки так думають, але й роблять так.
Глухонімий кивнув головою, згоджуючись.
Кожен вечір подружжя виводило щеня на прогулянку на пустельному плацу. Забачивши Вайса, щеня дружелюбно підбігало до Йоганна, і Вайс начебто мимоволі ставав супутником цієї дивної пари під час таких прогулянок.
Останнім часом подружжя почало брати з собою маленькі грифельні дощечки, на яких вони швидко писали, стираючи написане вологою губкою. Це полегшувало спілкування.
Кинуті своїм нещастям у безмовність, ці двоє людей знайшли одне одного ще дітьми. Він шахтар і син шахтаря, вона дочка пастора, втекли з дому, коли батьки постали проти її дружби з глухонімим юнаком, робітником.
В одному з підрозділів абверу він став випробувачем парашутів. Добре заробляв. Здійснював тренувальні стрибки в найскладніших умовах, в яких можуть опинитися при перекиданні агенти. Від неї приховував не службу в абвері, а те, якій небезпеці він піддає себе щоденно. Під час невдалого стрибка тяжко покалічився. Зрозумів, що, коли загине, вона вкоротить собі віку. Потім пощастило. Їм обом дали в абвері іншу, кращу роботу. Вайс знав, яка ця «краща» робота. Бували в багатьох країнах. Завжди мріяли про дитину. Боялися лише одного: щоб не народилася теж глухонімою.
Вайс спитав:
— А коли б ви не погодилися вернутися додому до народження дитини?
Глухонімий швидко написав на грифельній дошці: «Невиконання», — і провів у себе по горлу ребром долоні, закотивши очі.
Коли Вайс написав, що він з Прибалтики, жінка красномовно перезирнулася з чоловіком і швидко накидала на дошці:
— «Догадувались, що ви не з рейху».
— Чому?
— «Деякі слова ви вимовляєте інакше».
— І багато таких слів?
— «Ні, зовсім небагато. І, можливо, вимовляєте ви їх вірно, але артикуляція губів інша, не завжди нам зрозуміла».
Якось у неділю глухоніма поскаржилася Вайсові на те, що її чоловік не хоче молитися.
Глухонімий знизав плечима, торкнувся ушей, губів і насварився на небо кулаком.
Жінка й собі підняла до неба руку з відкритою долонею, потім показала на чоловіка й торкнулася своїх грудей і, ніжно всміхаючись, схилила голову.
Вайс зрозумів її.
Проходячи повз уже відомих Вайсові диверсантів, що грілися на осонні, глухонімі гидливо одвернулися.
Коли зайшли за флігель, Вайс зобразив, піднявши руки й присідаючи, парашутиста, що приземляється. Глухонімий кивнув, показав, нібито виймає пістолет, і спрямував руку з витягнутим пальцем, наче стволом пістолета, на дружину, на себе.
Вайс показав на свій погон.
Глухонімий, протестуючи, захитав головою і знову показав на дружину, на себе.
Вайс зрозумів. Глухонімий пояснював, що диверсанти покликані вбивати не військових, а цивільних людей.
Між бруківкою на плацу ріс сякий-такий бур'янець, але глухоніма умудрялася знаходити серед цієї чахлої травиці рослинки з малюсінькими твердими квіточками, трохи більшими за головку шпильки, складала з них мініатюрний букетик, вдихала нечутний запах, блаженно заплющуючи очі. Лице в чоловіка при цьому ставало засмучено-винуватим.
Вайс написав на грифельній дошці: «Але ж ви зможете потім купити собі ферму?» Глухонімий іронічно всміхнувся. Написав: «Дресирувальник собак заробляє більше за нас». Знову витягнув палець, зображуючи ствол пістолета, примружився, цілячись, дописав: «Ось за це добре платять».
Жінка, прочитавши, звела очі до неба, потім перевела погляд на чоловіка й похитала головою. І, суворо дивлячись Вайсові у вічі, насварилася на нього пальцем.
Виходить, подружжя вирішило, що він, як абверівець, людина одної з ними професії, але вони не схвалювали тих, хто вбиває. Через тиждень Вайс побачив, як глухонімий у супроводі офіцера сідав у машину. Його обличчя було темне, понуре, очі хворобливо блищали.
А ще через кілька днів вивезли й глухоніму. Вайс ледве впізнав її, коли вона йшла до машини з маленьким чемоданчиком у руці. Вона насилу тягла ноги, голова понурена, плечі опустилися, на лоба звисало пасмо, нижня губа закушена, а лице було, як у мертвої, — сіро-землисте, очі — нерухомі. І коли в поле зору її впав Вайс, вона, як здалося Йоганнові, не зрозуміла, хто це, — її погляд був тьмяний, невидющий.
Виходить, подружжя розлучили.
Тепер вони, певне, мали працювати кожне окремо. Як живі запам'ятовувальні апарати для візуального підслухування.
Повітря було сире, тьмяне, вологе, з гаража гостро тягло бензином, що добувався шляхом переробки кам'яного вугілля. Високоякісний румунський бензин ішов тільки на потреби авіації.
14
Вайс невтомно шукав можливості вирватися з ув'язнення. Раз на тиждень він посилав фрау Дітмар шанобливі ніжні листи. Відповіді не було. Очевидно, номер польової пошти, який йому тут дали, належав якійсь частині, що була далеко звідси. Нарешті йому пощастило довідатися, що кур'єр їздить до пошту тільки раз на місяць. І ось настав день, коли Йоганн одержав одразу цілу купу листів од фрау Дітмар. В останньому вона мимохідь згадала, що до неї заходив обер-єфрейтор Бруно, запитував про Вайса.
Невже Бруно?! В Йоганна від хвилювання аж перехопило подих, але, відповідаючи фрау Дітмар, він тільки ніби між іншим попросив дати обер-єфрейторові, якщо, звичайно, той зайде ще раз, номер своєї польової пошти.
Тут майже неможливо було сховатися від стороннього ока. Довелося скористатися єдиним зручним для цього місцем. І там, накинувши гачок на дощані двері з вирізом у вигляді сердечка, Йогани побовтав у заздалегідь припасеній банці ріжок тієї самої носової хусточки, просякнутої хімічною речовиною, і написав розчином симпатичного чорнила між рядків записки свої гадані координати, накреслив схему доріг, що вели до розташування, і вказав можливе місце для тайника.
Наступною дня він здав листа в незаклеєному конверті у віконце охоронної комендатури.
Обов'язки двірника виконував тут літній понурий солдат, призначений на цю посаду завдяки клопотанню дочки, яка невідлучно знаходилася в штабному флігелі.
Солдат був глухуватий і тому похмурий. Хоча йому і лестило, що його дочка — старша в жіночому допоміжному підрозділі, але йому не подобалося, що вона надто дисципліновано виконувала перше-ліпше бажання офіцерів. І коли одного разу він обізвав її шлюхою, дочка відправила його на п'ять діб на гауптвахту, хоч могла б віддати під воєнно-полковий суд: адже татусь був всього на всього рядовим, а вони єфрейтором.
Якось раз ця атлетичного складу дівка-єфрейтор, після того як Вайс відремонтував на кухні електром'ясорубку, доручила йому поміняти спіралі на спеціальній жаровні. На жаровні спалювали напери, які підлягали знищенню після ознайомлення з ними.
Вайс лагодив жаровню увечері в канцелярії під наглядом єфрейторки.
Вона спитала:
— Хочеш випити?
— Ні.
— Жонатий?
— Заручений. — Цю версію Йоганн висунув із суто оборонних міркувань, єфрейторка сиділа на стільці, поклавши ногу на йогу так, що видно було, де кінчалися в неї панчохи.
