Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович (список книг .txt) 📗
І так шість днів. А на сьомий, у неділю, вони приходили після обіду на брудний, мощений бруківкою плац і сідали на кинутих біля гаража старих автомобільних покришках з таким виглядом, немов виповзли сюди відпочити після важкої роботи. Вони були в трофейних мундирах розгромлених гітлерівцями європейських армій — хто у французькому, хто в датському, хто в норвезькому. У декого одяг був мішаний: скажімо, штани від французької форми, а кітель англійський.
Хто ці люди? За наказом вони не повинні були нічого знати один про одного, не мали права знати, а за спробу дізнатись їм загрожувала жорстока кара.
Люди без батьківщини. Немає в них імен — тільки клички. Немає минулого. І не буде майбутнього. Вони знали: народ, ім'я якого було записане в їхніх анкетах, що оберігалися спеціальною службою, не простить їм злочинів проти його честі і свободи. Попереду одне: до репутації негідників додасться ще слава катів.
Їх добре знали берлінська, мюнхенська, гамбурзька криміналки. Деяким з них потрібне було б ще одне життя, щоб відбути покарання за всі їхні чорні діла.
Не було закону, який оберігав би їхні права, і не було країни, де вони не порушили б закону.
І щоб опинитися неподалік від цих людей і зрозуміти, хто вони, Вайс придумав собі на неділю роботу в гаражі.
Він залишив ворота відчиненими. І почув російську мову, російські слова, ще не бачачи, хто їх вимовляє.
Приглушений баритон, ковтаючи літеру «р», ліниво мимрив:
— По суті, є чотири захисних механізми, що маскують страх смерті: секс, наркотики, крайній раціоналізм і агресія.
— Фрейд, — кинув хтось недбало.
— Можливо. І оскільки концепція «кожна людина — мій ворог» — головний фокус мислення, вбивство ближнього і далекого не тільки сучасне, але й необхідне для збереження суспільства.
— Навчився хреститися обома руками. Ти б краще про молодиць, — порадив хтось хрипатим голосом.
— Прошу, — згодився баритон. — Тут я бачив літню фею з розвинутими до непристойності, ну просто як галіфе, стегнами. Уявіть собі, відмовила через мою расову неповноцінність.
— Ти б за свої діла попросив звання арійця.
— Я нагадав шефові про свої заслуги, але він у вкрай нелюб'язних виразах обіцяв мене повісити, коли я ще хоч раз спробую — натякнути про це.
— Тільки правда вбиває надії, — високопарно зауважив баритон. — Залиште Зубові його помилкові думки про самого себе. Нехай живе на благо Німеччини — нашого великого союзника. Щодо мене, то я ніколи не відчував потреби у високоморальних вчинках і, сподіваюсь, не відчую.
— А суд божий?
— Я гадаю, що всевишній поділяє мою концепцію.
— Ти б не ножем, а пером заробляв. Чому кинув?
— Не кинув, а вигнали. Необачно здійснив блискавичний спосіб збагачення. Надто гучний процес вийшов. Можливо, коли б відправив у небуття співвітчизницю, а не німку, все й минулося б.
— Скільки тобі дали?
— Пом'якшили. Я запевняв на суді, що любив стару безкорисливо. А вбив у стані афекту, викликаного ревнощами.
— І довго ти з нею водився?
— Познайомився в цирку, коли виступав у трупі наїзників під верховодством Шкуро, а роззнайомився через рік-півтора.
— Побатрачив…
— Що ж; спіткала доля Германа з «Пікової дами»: ні грошей, ні старенької.
Хрипатий промовив замислено:
— А все таки є в цьому якийсь містичний збіг… Миколу заслали в Тобольськ, за кілька верст од нього село Покровське — батьківщина Гришки Распутіна. — Зітхнув: — Ех, Росія!
— Я попрошу! — верескливо втрутився тенор. — Про государя імператора…
— Облиш, — спокійно кинув хрипатий. — Та не махай кулачищами. Вчищу по пиці так, що потім, як після пластичної операції, жоден мужик не впізнає свого колишнього пана.
— Пізнають! — зловісно пообіцяв тенор. — Пізнають…
— Так тобі німці й віддадуть садибу, наставляй кишеню!
— Панове! — Баритон звучав вельможно. — Ви надто далеко зайшли, ви не маєте права обговорювати плани Німеччини щодо колишньої території Росії.
— А хто накапає?
— Та хоч би й я, — відповів баритон. — Я. Якщо, звичайно, ти не доповіси раніше.
— Сволота!
— Іменно…
Хтось розказав:
— Коли я відбував строк у Бремені, нас ганяли на роботи в збройні майстерні, а потім, перш ніж пропустити назад у камери, просвічували кожен раз рентгеном: перевіряли, чи не поцупив хто-небудь інструмент з цеху. А кажуть, нібито опромінення негативно відбивається на здатностях.
— А на дідька тобі ці здатності?
— Ну, все-таки…
— А я, панове, перше, що зроблю, — замовлю щі і розтягай. Отакий, знаєте…
— Ти краще жери менше. Не набирай зайвої ваги. Кидатимуть з парашута — ноги попереламуєш. Зі мною був такий один тип — зразу ногу собі викрутив. Довелося зцілити — з пістолета.
— Ну й дурень!
— А що? На собі тягти в радянську лікарню?
— А ти б як хірург — ножичком!
— Ех ти, різник!
— Будь певен, коли попаду тобі в напарники, допоможу безшумно.
— Якщо я тебе раніше на стропі не повішу.
— Ну навіщо знову грубощі? — умиротворно промовив баритон. — Весна, скоро великодні свята.
— А де ти їх справлятимеш?
— Де ж іще, як не в російських Рязанях?
— Ось і потягнуть тебе в чека. Буде тобі там великдень.
— НКВС, — суворо поправив тенорок. — Не треба бути такими відсталими.
— Визубрив…
— А чого ж, з двадцятого року дома не був.
— Нічого, не плач. Скоро знову кинуть.
Вайс вийшов з гаража з надутим балоном у руках, сів неподалік од цих людей і уважно оглянув балон, нібито шукав на ньому проколу. Потім приклав балон до вуха й почав зосереджено слухати, чи виходить повітря, чи ні.
Високий, худий, з хрящуватим носом, не обертаючись, спитав по-російськи:
— Ей, солдате, закурити є?
Вайс зосереджено крутив у руках балон.
— Хочеш, я сам дам тобі сигарету? — знову спитав шепелявим баритоном цибатий.
Вайс мовчки робив своє.
— Та не бійся, ні чорта він по-російськи не розуміє, — сказав кремезний. І спитав по-німецьки: — Ей, солдате, котра година?
Вайс відповів:
— Немає годинника. — І обвів твердим запам'ятовуючим поглядом обличчя цих людей.
Всміхаючись Йоганнові, плішивий блондин промекав тенорком по-російськи:
— А в самого на руці годинник. Німецька свиня, теж чваниться! — Люб'язно простягнув сигарету й сказав уже по-німецьки: — Прошу, візьміть, зробіть мені таку ласку.
Вайс похитав головою і витягнув свій портсигар. Блондин засунув собі за вухо знехтувану Вайсом сигарету, зітхнув, побідкався по-російськи:
— От і проливай кров за них. — Обернувся до Вайса, сказав по-німецьки: — Молодець солдат! Знаєш службу. — Підняв руку — Хайль Гітлер!
Вайс пішов у гараж, поставив там балон і, вернувшись назад, поклав собі на коліна дощечку, а на неї аркуш поштового паперу.
Схилившись над папером, Вайс глибокодумно водив по ньому олівцем. Зрідка і зовні байдужно поглядав він на одягнених у різномасті іноземні мундири людей, які володіли німецькою мовою, а можливо й іншими мовами, так само, як і російською. Вони давно втратили свій природний вигляд, свої індивідуальні риси. І хоч прикмети в них були різні, на їхніх обличчях відбився однаковий вираз жорстокості, байдужості, нудьги.
Що довше Йоганн вдивлявся в ні обличчя, то виразніше розумів, що неможливо втримати їх у пам'яті.
Наступної неділі він знову зайняв позицію біля гаража і, шаркаючи терпугом, поклав латку на автомобільну камеру. Закінчивши з нею, неквапливо розібрав, промив і знову зібрав карбюратор. Витер руки клоччям і, як і того разу, взявся писати листа.
А ці люди, очевидно, звикнувши до мовчазного дисциплінованого німецького солдата, вільно патякали між собою.
Вайс байдужим поглядом обводив їхні обличчя, потім переводив очі на якийсь там сторонній предмет і знову писав, нібито згадавши потрібні йому для листа слова.
Солдат, котрий пише листа додому, — таке звичне видовище, що ніхто з цих людей вже більш не звертав на нього уваги, не помічав його. Тим паче, що переконалися: по-російськи він не тямить анібельмеса.
