Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн TXT) 📗

Настала зи­ма. Ми­ну­ли різдвяні свят­ки. Пішли дні за дня­ми од­на­кові, бу­денні. Зо­ся, жи­ву­чи на всьому го­то­во­му, рідко заг­ля­да­ла в пе­кар­ню і не по­ка­зу­ва­ла вже охо­ти до ха­зяй­ст­ва. Во­на все ши­ла, або пле­ла, або книж­ку чи­та­ла, си­дя­чи в своїй ха­тині. Луччі й ба­гатіші пан­ки, її знай­омі, не при­хо­ди­ли до неї в гості, цу­ра­лись не так її, як ста­рих прос­тих Лемішок. Гості Лемішок бу­ли їй ду­же не до впо­до­би. Прості міща­ни, знай­омі Лемішки, навіть не при­хо­ди­ли до йо­го в гості, а до дру­гих во­на ви­хо­ди­ла з своєї кімна­ти.

Зося за­ду­му­ва­лась, си­дя­чи за ро­бо­тою.

- Що ви ду­маєте? - пи­та­ла час­то її Леміщи­ха. - Чо­го ви за­ду­муєтесь? Мо­же, вам у чо­му не­до­го­да або не­дос­та­ча? Мо­же, вам чо­го тре­ба? Мо­же, в вас що бо­лить?

- Ні, моя ма­мо ко­ха­на! Спа­сибі вам! Є що мені їсти й пи­ти; я здо­ро­ва й щас­ли­ва. То я так собі за­ду­ма­лась.

Мати роз­ка­за­ла за це все си­нові.

Раз Лемішковський вер­нувсь до­до­му з кан­це­лярії тро­хи раніше, як він зви­чай­но вер­тавсь. В од­чи­нені двері він вглядів Зо­сю. Во­на сиділа кінець сто­ла, спер­шись на од­ну ру­ку. Пе­ред нею ле­жа­ла роз­гор­ну­та книж­ка. Дру­га ру­ка ле­жа­ла на книзі. На її мо­лодім лиці ле­жа­ла ду­ма, а в очах сто­яли сльози.

Яким дов­го ди­вив­ся на неї і прикмітив сльози. Всю йо­го ду­шу по­ру­шив жаль до са­мо­го дна. Йо­му зда­ва­лось, що батько чимсь обідив Зо­сю, скрив­див.

- Ти пла­чеш, Зо­сю? - спи­тав її Яким, а в са­мо­го го­лос зат­ру­сивсь.

- Ні, Яким­цю! то мені… так… собі…

Зося згор­ну­ла книж­ку і за­ли­лась слізьми.

Яким зблід й ки­нув­ся до неї. Йо­му чо­мусь зда­ва­лось, що він вже втра­чає Зо­сю навіки.

- Зосю! моя ми­ла, моя до­ро­га! ска­жи ж мені всю прав­ду: чо­го ти су­муєш та пла­чеш ниш­ком та по­тай від ме­не? Мо­же, те­бе хто скрив­див? мо­же, тобі чо­го тре­ба? Ска­жи, і я про­дам ос­тан­ню свою оде­жу, щоб тобі тільки до­го­ди­ти!

- Та то я так собі зап­ла­ка­ла… Ти на службі, а я до­ма са­ма нудьгую. Ме­не чо­гось все бе­ре нудьга, - з якої при­чи­ни. я й са­ма га­разд то­му невідо­ма.

- Що ж маємо ро­би­ти, моє сер­це! Не мож­на ж нам цілий день бу­ти вкупі. Ти б пішла до сес­тер в гості або пок­ли­ка­ла б їх до се­бе… Ти нудьгуєш оту­теч­ки са­ма. Нуд­на моя ха­та зад­ля те­бе. Ти ще мо­ло­да, ду­же мо­ло­да!

Книжка, кот­ру чи­та­ла Зо­ся, - то був том Пушкіна. Во­на са­ме тоді про­чи­та­ла «Євгенія Онєгіна», про­чи­та­ла на са­моті, се­ред мерт­вої тиші, ду­же штуч­не, геніальне об­ма­лю­ван­ня сто­лич­но­го жит­тя, сто­лич­но­го ба­лу. Блис­ку­чий са­лон, пов­ний ве­се­лих гос­тей, гу­са­ри, па­ничі, пишні панії, ніжки на пар­ке­товій, блис­кучій підлозі, ве­се­ла ма­зур­ка - все те об­ма­лю­ван­ня генія вста­ло, ніби жи­ве, пе­ред її очи­ма і з'яви­лось ніби уяв­ки са­ме тоді, як Лемішка ла­яв над­ворі най­митів так го­лос­но, що йо­го товс­тий го­лос до­ся­гав аж до Зо­си­них вух. Зо­ся про­ки­ну­лась, ніби од сна, за­ко­ли­ха­на спокійним жит­тям і га­ря­чим ко­хан­ням. Вся її лег­ко­важ­на вда­ча аж зат­ру­си­лась, їй за­ба­жа­ло­ся жит­тя світсько­го, гуч­но­го, са­лон­но­го. Во­на впер­ше зап­рикміти­ла, що од­но ко­хан­ня, най­щиріше, най­га­рячіше, не вдо­во­лить її ве­се­лої вдачі. Во­на по­ба­чи­ла, що не змо­же дов­ше жи­ти в са­мо­тині, хоч би з най­любішим чо­ловіком, по­чу­ва­ла сер­цем, що її ду­ша не мо­же од­да­тись од­но­му по­чу­ван­ню, одній думі, і во­на впа­ла в сму­ток та ту­гу…

Настала вес­на. Сон­це ки­ну­ло в вікна ясніший, га­рячіший промінь. Річка в повіддя роз­ли­ла­ся по луці. Леміщин млин сто­яв сли­ве під стріху в воді. Бруньки в са­ду на де­реві по­наб­ря­ка­ли, за­зе­леніла брость на гру­шах, а з гря­док по­ви­ти­ка­лись чер­во­ненькі шпи­ча­ки півонії та півників. Жай­во­ро­нок підняв­ся до не­ба, ще­бе­чу­чи, ніби дзво­ня­чи. По­чав­ся час, ко­ли з на­ту­рою ожи­ває й про­ки­дається дум­ка й сер­це, ко­ли ра­зом з пта­ши­ни­ми пісня­ми го­лоснішає пісня діво­ча, ко­ли швид­кий жив­чик при­ро­ди швид­ше тріпо­че людським сер­цем.

Зося все сиділа ко­ло вікна, пог­ля­да­ла на той млин, що ку­пав­ся в воді, на синє не­бо, на зе­ле­неньку тра­ви­цю, а не­ве­се­ла ду­ма ще більше на­по­ля­га­ла на її чо­ло, ніби на­пе­рекір ве­селій весні.

- Не су­муй-бо, не смут­куй, моя Зо­сю, бо й я за­жу­рю­ся, - втішав її Яким. - Дам я тобі гро­шей. Піди в ма­га­зи­ни, в крам­ниці, на­ку­пи собі ма­терій, стрічок, яких твоя ду­ша ба­жає. А прий­де літо, поїде­мо в Київ, тро­хи світу по­ба­чи­мо та й за­ве­зе­мо й за­ки­не­мо десь на шля­хах твій сму­ток!

Зося зраділа, як ма­ла ди­ти­на; ки­ну­лась на шию чо­ловікові і по­ча­ла про­ха­ти, щоб він узяв «отпуск» і повіз її тро­хи по світу. Леміши­ха обіця­ла їй вип­ро­ха­ти ко­ней у сво­го ста­ро­го, як тільки по­теплішає над­ворі. Зо­ся зас­по­коїлась і по­ча­ла се­бе тіши­ти дум­кою про Київ.

Почалися ве­ли­кодні свят­ки. Зо­ся по­бу­ва­ла в гос­тях, а гості по­бу­ва­ли в неї. Во­на тро­хи по­ве­селіша­ла і не раз ма­ри­ла з своїми сест­ра­ми про київські роз­коші, си­дя­чи з ни­ми в сад­ку Леміщинім. Ста­ла вес­на у всій красі. Яким вип­ро­сив од­пуск, вип­ро­сив у батька ко­ней і поїхав з Зо­сею до Києва.

В ве­ли­ко­му місті Яким впер­ше пос­теріг щи­ру вда­чу своєї жінки і зап­римітив, що сло­ва йо­го батька ма­ли де­що прав­ди­ве. Впер­ше, се­ред ве­се­ло­го на­тов­пу го­ро­дян, він по­ба­чив, що Зо­ся неп­ри­дат­на до самітнього, ти­хо­го жит­тя, що її вда­ча ли­не ту­ди, де ба­га­то лю­дей, ба­га­то місько­го гу­ку, гар­ми­де­ру, де му­зи­ки виг­ра­ва­ють, а па­ничі роєм в'ються ко­ло па­ня­нок. Цілих чо­ти­ри дні Зо­ся не да­ва­ла йо­му спо­кою, не да­ва­ла йо­му присісти й од­по­чи­ти, обліта­ла з ним по всіх усю­дах, тя­га­ла йо­го по ву­ли­цях, ма­га­зи­нах, церк­вах, ви­во­ди­ла по всіх київських го­рах, де тільки во­ру­шив­ся гу­ля­ючий гурт лю­дей.

Царський київський сад сто­яв у вес­няній красі, пиш­но роз­ки­да­ний по ви­со­ких го­рах над Дніпром. Во­да в Дніпрі після повіддя вже спа­ла, і між ру­ка­ва­ми й са­мовілка­ми-тєчіями вис­ту­па­ли зе­лені, плис­ко­ваті острівці, вкриті ви­со­кою тра­вою, квітка­ми та ло­за­ми. Не мож­на бу­ло одірва­ти очей од чу­до­во­го виг­ля­ду, що роз­ки­нувсь вни­зу за Дніпром на кільки де­сятків верс­тов лу­га­ми, лу­ка­ми, сос­но­ви­ми бо­ра­ми, обо­ло­ня­ми і світли­ми пок­ру­че­ни­ми са­мовілка­ми. Між тем­ни­ми пу­ща­ми бу­ло вид­ко блис­кучі хрес­ти і баньки сільських цер­ков в про­зо­ро­му опарі з во­ди по течіях. По шо­се, що опе­ре­за­ло поділля київських гір і ви­ло­ся по­над са­мим бе­ре­гом, да­ле­ко до чу­до­во­го мос­ту, сну­ва­ли­ся лю­ди і во­зи. Вранці і вве­чері в са­ду гра­ли му­зи­ки. Доріжки кишіли уб­ра­ни­ми ве­се­ли­ми гур­та­ми. Кра­са Зосі бу­ла зра­зу приміче­на. Ко­ло неї тов­пи­лись та сно­ви­га­ли навк­ру­ги мо­лоді па­ничі; на неї пря­му­ва­ли біноклі. Зо­ся по­чу­ва­ла се­бе щас­ли­вою, веш­та­лась по але­ях, розг­ля­да­ючи і не ми­на­ючи очи­ма жад­но­го гар­но­го ви­датнішо­го дамсько­го убо­ру. Вве­чері пус­ка­ли фей­ер­вер­ки на одній до­лині в са­ду; співа­ли мос­ковські ци­га­ни, гриміли му­зи­ки. Зо­ся за­гу­лю­ва­лась сли­винь до світу. Втом­ле­ний, лед­ве во­ло­ча­чи но­ги, вів Яким свою жінку в гос­ти­ни­цю і роз­ду­му­вав про її лег­ку, ве­се­лу вда­чу, лип­ку та чіпку до роз­ри­вок, до гульні, до ве­се­ло­го гур­ту лю­дей… А на дру­гий день во­на вже са­ма побігла по ма­га­зи­нах, розг­ля­да­ючи і лю­дей, і вся­кий крам жіно­чий. Яким з підби­ти­ми но­га­ми ждав - не діждав­ся своєї жінки.

- Якимцю, сер­це! По­будьмо в Києві ще хоч деньок! Чо­го нам ха­па­тись до­до­му!

- Не мож­на, Зо­сю! Гро­шей не­має. Нам лед­ве ста­не до­до­му вер­ну­тись. Ко­ням нічо­го їсти.

- Щоб тих ко­ней дідько заб­рав! - аж за­ла­яла Зо­ся.

Вернулись до­до­му. Зо­ся пе­рес­та­ла жу­ри­тись. Од ран­ку до ве­чо­ра во­на роз­ка­зу­ва­ла сест­рам і при­ятелькам про Київ. Як най­кра­щий письмен­ник пе­ром, во­на об­мальову­ва­ла сло­вом і лю­дей, і мо­ди, і вся­кий крам, і те­атр, і гу­лян­ки… І тим жи­ла, і тим го­ду­ва­ла свою дум­ку, тіши­ла свою уяву. Сли­ве кож­но­го дня вий­ма­ла з скрині на­куп­лені ма­терії, стрічки, че­ре­вич­ки, примірю­ва­ла, ту­ли­ла до ли­ця, по­ка­зу­ва­ла всім гос­тям…