Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн TXT) 📗

Швидко збу­ду­ва­ли кімна­ту по­зад Леміщи­ної ха­ти; швид­ко ви­сох­ла во­на на га­ря­чо­му спасівча­но­му сонці. Гар­ненька, прос­тор­на, че­пур­но приб­ра­на та ве­се­ла, на по­мості, кімна­та сто­яла вікна­ми в са­док. Під вікна­ми розс­те­ля­ла­ся зе­ле­на тра­ви­ця. Поб­ли­зу сто­яли старі вишні. Че­рез тиж­день після пос­вячіння оповісти­ли в церкві про вінчан­ня Яки­ма з Зо­сею.

Перед дру­гою пре­чис­тою ста­но­вий розіслав біле­ти до знай­омих, зап­ро­шу­ючи їх на весілля своєї най­мен­шої доч­ки Зосі.

В неділю над­вечір по­ча­ли з'їжджа­тись гості на весілля.

В од­чи­нені вікна ста­но­во­го заг­ля­да­ло сон­це зга­са­ючи­ми чер­во­ни­ми проміння­ми і освічу­ва­ло ря­док па­ня­нок у ве­се­лих білих і ро­же­вих сук­нях, що сиділи ряд­ком попіл стіна­ми. Міські па­ничі й пан­ки то сиділи, то сто­яли гур­том ко­ло по­ро­га і в кут­ках. Всі мов­ча­ли і пог­ля­да­ли на двері до дру­гої кімна­ти, де сест­ри й под­ру­ги вби­ра­ли Зо­сю до вінця. Ко­ло сто­ла з об­ра­за­ми, хлібом і сіллю сидів ста­рий Лемішка з жінкою. Між па­нянськи­ми сук­ня­ми й вінка­ми, між фра­ка­ми й сірту­ка­ми ду­же ви­да­вав­ся прос­тий убір Лемішок: су­кон­ний синій жу­пан ста­ро­го батька і шов­ко­ва хуст­ка на го­лові та юб­ка йо­го жінки, а ще більше од то­го, що во­ни тільки вдвох бу­ли в міщанській простій одежі. Мо­ло­дий сидів між па­ни­ча­ми в кут­ку і не зво­див очей з две­рей, звідкіль мав ви­ли­ну­ти йо­го ян­гол і пок­ли­ка­ти йо­го до вінця. Всі мов­ча­ли і жда­ли, вря­ди-го­ди пе­ре­мов­ля­ючись кілько­ма слівця­ми.

Коли це обидві по­ло­вин­ки две­рей од­чи­ни­лись. Чер­во­не проміння, що ле­жа­ло на білих две­рях, по­ляг­ло че­рез двері в дру­гу кімна­ту, впа­ло ніби зо­ло­тим ки­ли­мом під но­ги мо­ло­дої, об­си­па­ло поділ білої сукні, білі че­ре­вич­ки і по­да­ло од­лиск на її ли­це, на білий вінок з тро­янд, на тон­кий сер­па­нок, що спа­дав з її яс­них, зо­ло­тих ку­черів і ок­ри­вав її білі плечі, тон­кий стан, огор­тав сли­ве всю її пос­тать до са­мо­го до­лу. Ле­генько во­на спер­лась на ру­ку бо­яри­на. Ли­це її зда­ва­лось тро­хи втом­ле­ним; рум'янець вис­ту­пав на що­ках. Вії бу­ли спу­щені. Вся во­на, лег­ка, тон­ка, в тон­ко­му, як пух, біло­му уб­ранні, зда­ва­лась безтільним ду­хом, кот­рий ти­хо ли­нув на білих хма­рах по повітрі під промінням сон­ця.

Зараз за мо­ло­дою вий­шли старші сест­ри. Розкіш їх ро­же­вих су­конь і білих вінків бу­ла не гірша од уб­ран­ня мо­ло­дої. Їх здо­ро­вий, пов­ний вид, їх білі, пухкі, одс­ло­нені плечі при­тя­гу­ва­ли до се­бе очі своєю ду­же вже ма­теріальною кра­сою.

При ви­ході мо­ло­дої всі в од­ну мить підня­ли­ся з місця. Леміщи­ха тро­хи не крик­ну­ла, як по­ба­чи­ла Зо­сю в гарнім уб­ранні мо­ло­дої. Навіть в ста­ро­го Лемішки сер­це тро­хи зат­ремтіло і при­хи­ли­лось до невістки. Гор­до­ви­то зир­нув він на лю­дей, як йо­го чор­ноб­ри­вий син прис­ту­пив до Зосі і ра­зом з нею поп­ря­му­вав до по­ку­тя до об­разів. Ма­лий, су­хор­ля­вий, ли­сий ста­но­вий взяв у ру­ки об­раз і пе­рех­рес­тив мо­ло­дих ка­то­лицьким хрес­том. Потім поб­ла­гос­ло­ви­ла мо­ло­дих якась ро­дич­ка замість ма­тері, кот­ра ма­те­ри­ну­ва­ла на весіллі. Лемішка, роб­ля­чи своєю ог­ряд­ною пос­тат­тю й зрос­том ве­ли­ку суп­ро­ти­лежність з дрібним ста­но­вим, пе­рех­рес­тив мо­ло­дих пра­вос­лав­ним хрес­том. Дійшла чер­га і до Леміщи­хи. Сміли­во й го­лос­но про­мо­ви­ла во­на крізь сльози прості на­родні при­каз­ки, і го­лос­но роз­нес­ло­ся ук­раїнське сло­во по ха­тах, скри­вив­ши сміхом не один польський рот. Мо­ло­да і її сест­ри за­со­ро­ми­лись і чо­гось аж по­чер­воніли од со­ро­му. Де­які польки за­ту­ля­лись хус­точ­ка­ми, де­які ляш­ки од­хи­ля­ли го­ло­ви й хо­ва­лись по­за спи­на­ми… Де ж пак! Леміщи­ха бла­гос­ло­ви­ла мо­ло­дих поп­рос­ту, ніби прос­та ук­раїнська мо­ло­ди­ця!

Пізно вер­ну­ли­ся з церк­ви, вже при світлі. Ла­кеї в білих ру­ка­вич­ках роз­но­си­ли чар­ки з шам­панським, кот­ре в на­ших повіто­вих містах схо­же більше на по­га­ний квас або на якусь джу­ми­гу, бо йо­го роб­лять жид­ки в се­бе в льохах. Всі привіта­ли і поз­до­ров­ля­ли мо­ло­дих і ста­но­во­го. До ча­рок Лемішки й Леміщи­хи з гос­тей не до­тор­ку­вав­ся жад­ний по­ляк з пе­ре­вертнів, жад­ний дідич, окрім сес­тер мо­ло­дої, котрі зро­би­ли ту це­ре­монію з якимсь хи­мер­ним та роб­ле­ним пок­ло­ном…

Ще вся сім'я сто­яла й сиділа ко­ло сто­ла з об­ра­за­ми, ще всі пи­ли чай, як над­ворі за­гур­котіли ко­ле­са за­вальних екіпажів. На весілля з'їжджа­лись сусідні діди­чі, по­ля­ки-па­ни. Од­чи­ни­ли­ся двері. В світли­цю всту­пив ви­со­кий, тон­кий пан, дер­жа­чи під ру­ку ру­до­во­ло­су панію, уб­ра­ну в ба­га­ту сук­ню. На її ру­ках, на шиї бли­ща­ло зо­ло­то. На гру­дях у па­на теліпав­ся зо­ло­тий важ­кий лан­цю­жок. Усі розс­ту­пи­лись пе­ред гістьми. Ха­зяїн побіг до їх на­зустріч. Пан і пані по­ча­ли поз­до­ров­ля­ти мо­ло­дих і ста­но­во­го. Ру­доб­ро­ва пані оче­ви­дяч­ки при­див­ля­лась до Яки­ма і ми­лу­ва­лась гар­ним, здо­ро­вим йо­го ви­дом. Ко­ли не­на­ро­ком звер­ну­ла во­на ува­гу на ста­рих Лемішок, котрі сиділи ту­теч­ки ж ряд­ком… Пані так жах­ну­лась, аж одс­ко­чи­ла, аж скри­ви­лась, ніби вко­ло­лась або опек­лась… Міщанський жу­пан, прос­те уб­ран­ня Леміщи­хи в тім са­лоні, ку­ди во­на приїха­ла на вечір, так її за­чу­ду­ва­ли, ніби во­на по­ба­чи­ла тут між людьми вед­медів. Од­на­че те жа­хан­ня її тро­хи за­со­ро­ми­ло. Во­на сто­яла ні в сих ні в тих, по­ки не взяв її під ру­ку чо­ловік і не повів до дру­гої гос­тин­ної.

Приїхало ще кільки ба­га­теньких панів. При­був навіть який­сь польський «гра­бя», в кот­ро­му, ма­буть, зос­та­лось не більше двох кро­пельок ста­рош­ля­хетської крові, та й ті, пев­но, підроб­лені. Всі ті гості кон­фу­зи­лись, ме­ту­ши­лись, примітив­ши Лемішок в жу­па­нах, і мерщій втіка­ли до гос­тин­ної, де їх віта­ли Лю­ци­на з Ру­зею і са­ма мо­ло­да… Зда­ва­лось, ніби ко­ло Лемішок сто­яла не­ви­ди­ма пос­тать з ог­ня­ним ме­чем і стра­ха­ла знач­ну шлях­ту. Гра­бя, «де­ся­та во­да на ки­селі», на­дув свої гу­би, сидів мовч­ки, не ви­пус­ка­ючи з рук шап­ки і пог­ля­да­ючи на двері. Гор­до­виті панії лед­ве пе­ре­ки­да­лись сло­ва­ми з гос­по­да­рем і йо­го доч­ка­ми й все лес­ти­лясь та хва­ли­ли мо­ло­до­го.

Музики заг­ра­ли. Мо­ло­ду поп­ро­си­ли до танців. За­раз-та­ки вся ва­та­га ви­со­ко­дум­ної польської, з пе­ре­вертнів, шлях­ти, що одрізни­лась од усіх гос­тей, ра­зом ус­та­ла, за­ше­лестіла до­ро­ги­ми шов­ко­ви­ми сук­ня­ми і, ма­ючи на­пе­реді тон­ко­но­го­го гра­фа, по­ча­ла про­ща­тись з ха­зяїном і доч­ка­ми, про­ся­чи ви­ба­чен­ня за се­бе. Всю про­ви­ну во­ни скла­ли на який­сь бал, ку­ди во­ни бу­ли вже пе­редніше буцімто зап­ро­хані. Гор­до і черст­во поп­ро­ща­лось панст­во з мо­ло­ди­ми і по­су­ну­ло в двері, зос­та­вив­ши по собі в гос­тинній па­хощі до­ро­гих пар­фумів на спо­ми­нок про свої одвіди­ни. Лю­ци­на, Ру­зя й Зо­ся тро­хи не зап­ла­ка­ли, тро­хи не поп­рос­тя­га­ли слідком своїх бла­га­ючих рук. Во­ни ба­чи­ли, що їх вже цу­ра­лись більші й за­можніші па­ни, і ро­зуміли за віщо…

А в світлиці, де бу­ли всякі гості, не ду­же шля­хетні, роз­по­ча­ли­ся танці, без­пе­рес­та­ну, без уто­ми. Швид­ко Зо­ся, а потім Лю­ци­на і Ру­зя за­бу­ли про ве­ли­ко­панст­во, зак­ру­тив­шись з мо­ло­ди­ми па­ни­ча­ми в тан­цях. Леміщи­ха слідку­ва­ла очи­ма за своїм си­ном, за невісткою, сиділа мовч­ки і тільки роз­див­ля­лась, як справ­ля­ють у просвіче­них лю­дей весілля. Ні од­ним сло­вом, ні од­ним нез­ви­чай­ним вчин­ком во­на не скомп­роміту­ва­ла се­бе в домі, де бу­ли за­ве­дені євро­пей­ські зви­чаї. Ук­раїнська жен­щи­на, навіть сільська, має свою при­род­же­ну впо­до­бу, при­род­же­не ро­зуміння делікат­но­го об­ходіння з людьми і ніко­ли не по­ве­де се­бе тривіально між па­на­ми. Леміщисі бу­ло бай­дужісінько, що цілий вечір ніхто до неї не про­мо­вив сло­ва, не ди­вив­ся на неї, не сів по­руч з нею. По­руч з своїм ста­рим во­ни про­сиділи цілий вечір ос­то­ронь і тільки роз­див­ля­лись на літа­ючі в тан­цях па­ри. Їх прос­тий убір ле­жав на їх ніби пе­чат­тю Каїно­вою, хоч на весіллі бу­ло ба­га­то їм знай­омих панків, уряд­ників, синів де­яких міських міщан, та­ких прос­тих, як і Лемішка. Бу­ли навіть такі пан­ки, котрі сто­яли ви­ще за Лемішку тільки євро­пей­ською оде­жею, трош­ки тільки письменні, лед­ве вміючі чи­та­ти й пи­са­ти. Але во­ни го­во­ри­ли мос­ковською або польською мо­вою і вже гну­ли кир­пу, цу­ра­лись своїх батьків, котрі не зна­ли іншої мо­ви, окрім своєї ук­раїнської: і во­ни вже со­ро­ми­лись при лю­дях сісти з ни­ми по­руч, роз­мов­ля­ти з ни­ми поп­рос­ту, підніма­ли їх на глум.