Леопард - Несбьо Ю (читать книги полные TXT) 📗

Утму підвівся, зігнув коліна і, нахиляючись то ліворуч, то праворуч, вправно проїхав повз готель, подолав величезні снігові кучугури, діставшись до м’якого снігу, і попрямував навпростець на перший пологий схил. Щойно вони піднялися нагору й під ними опинився розсип будиночків, перед Каєю простягнувся білий безмір. Утму оглянувся й запитально мотнув головою. У відповідь Кая кивнула, що все в нормі. І він додав газу. Обернувшись, Кая побачила, як у фонтані снігових бризок з-під гусениць зникають будиночки.

Кая часто чула, що заметені снігом рівнини скидаються на пустелю. І згадала дні та ночі, які провела з Евеном на його яхті для прогулянок.

Снігохід летів уперед пустинними просторами. Сніг і вітер стерли всі обриси, згладили й вирівняли все так, що здавалось, ніби навколо — безкрає морське плесо, над яким величезною хвилею здіймалася гора Халлінгскарвет. Жодної різкості, м’який сніг та важкий снігохід надавали рухам м’якості й уповільненості. Кая обережно потерла рукою ніс та щоки, переконуючись, що кровообіг ще не порушився. Їй доводилось бачити, що трапляється з обличчям навіть після невеличкого відмороження. Монотонний гуркіт двигуна та одноманітний краєвид заколисували, але раптом Кая прокинулась, бо двигун стих і вони зупинились. Кая глянула на годинник. Найперше, що спало на думку, — двигун заглух, а до цивілізації щонайменше сорок п’ять хвилин їзди. А скільки ж тоді ходу на лижах? Години зо три? П’ять? Вона й гадки не мала. Утму вже скочив із снігохода й відв’язував лижі.

— Щось трапилось з... — почала вона, але змовкла, щойно Утму, випроставшись, показав на невеличкий видолинок, перед яким вони спинились.

— Ховасхютта, — мовив він.

Кая заплющилась за сонцезахисними окулярами. І справді, біля самісінького підгірка вона зауважила маленьку чорну хатинку.

— А чому ми не під’їхали аж туди?

— Бо люди — бовдури, і тепер до хатинки маємо підкрадатися.

— Підкрадатися? — перепитала Кая і слідом за Утму по­спіхом почала затягувати кріплення.

Чоловік тицьнув лижною палицею у бік гірського схилу.

— Якщо на снігоході в’їхати у таку вузеньку долину, звук посилиться луною, розійдеться навсібіч. А через пухкий сніг...

— Лавина, — здогадалася Кая.

Після однієї зі своїх подорожей в Альпи батько розповідав, що там під час Другої світової під лавинами, здебільшого через звукову хвилю від артилерійської канонади, загинуло більше шістдесяти тисяч солдатів.

Утму на мить зупинився й знову глянув на неї.

— На думку наших міських шанувальників природи, дуже обачно зводити хатинку під укриттям схилу. Утім, рано чи пізно її все одно теж змете лавиною.

— Теж? — перепитала Кая.

— Ховасхютту звели всього три роки тому. А такий пухкий сніг випав лише цього року. Невдовзі буде ще більше.

Він показав рукою на захід. Кая, приклавши долоню до чола, побачила, що він мав на увазі. На сніговому обрії величезним грибом на синьому тлі здіймалася біло-сіра хмара.

— Увесь тиждень сніжитиме, — мовив Утму, відстебнув гвинтівку від снігохода й повісив її через плече. — На вашому місці я б поквапився. Й у жодному разі не кричав.

У долину донизу вони зійшли мовчки. Опинившись у затінку, Кая враз відчула, як похолоднішало, наче холод ховався у кожній щілині землі.

Діставшись пофарбованої в чорне рубленої хатинки, вони скинули лижі й приставили їх до стіни. Утму добув з кишені ключа й вставив у замок.

— А як сюди дістаються ті, хто хоче заночувати? — спитала Кая.

— Купують стандартний ключ. Він годиться для всіх таких хатинок на всій території країни. — Утму повернув ключа й штовхнув двері. Марно. Він тихо вилаявся й натиснув двері плечем. Вони відійшли від дверної коробки, пронизливо вискнувши.

— Хатинки від морозу зсідаються, — пробурмотів Утму.

Усередині було похмуро, пахло парафіном та пічкою.

Кая оглянула хатинку. Вона знала, що правила для гостей тут дуже прості. Люди приходили, записувалися у книгу відвідувачів, займали ліжко — чи матрац, якщо ліжка вже були зайняті, запалювали вогонь у вогнищі, готували принесену з собою їжу на кухні, де була плитка й усе необхідне кухонне начиння, а якщо користувалися сухими припасами з шафок, залишали гроші в коробці. У тій же коробці залишали гроші за ночівлю або ж заповнене платіжне доручення. Усе трималося на відповідаль­ності й чесності пожильців.

У хатинці було чотири спальні, всі вікнами виходили на північ, у кожній — чотири місця для ночівлі на двох двоярусних ліжках. Вікна вітальні дивилися на південь, умебльована вона була традиційними важкими сосновими меблями. Для затишку в кімнаті було невелике відкрите вогнище, а щоб зігрітися — пічка. Кая зауважила, що за обіднім столом могли б одночасно розміститися дванадцять-п’ятнадцять пожильців. Удвічі більше людей могли заночувати у хатинці, якщо лягти тісніше й покласти матраци долі. Вона уявила світло від стеаринових свічок, вогонь у комині, що освічує знайомі й незнайомі обличчя, обговорення сьогоднішнього чи завтрашнього походу за келихом пива чи червоного вина. Обличчя Евена, котрий, розчервонівшись, усміхнено дивиться на неї. Він сидить у темному кутку й простягає назустріч свій келих.

— Книга пожильців на кухні. — Утму показав на одні з дверей.

Він так і лишився стояти біля вхідних дверей у шапці й рукавицях, усім виглядом виказуючи свою нетерплячість. Кая вже було поклала руку на ручку дверей, збираючись відчинити їх, як раптом її пойняло. Ленсман Кронглі. Як же він схожий! Вона, звісно, знала, що це відчуття колись повернеться, але гадки не мала, коли саме.

— Ви не могли б відчинити мені двері? — попросила Кая.

— Що?

— Примерзли, — сказала вона. — Холодно.

Кая примружилась, коли він наближався до неї, почула, як безшумно відчиняються двері, відчула на собі його здивований погляд. Потім знову розплющила очі й увійшла.

На кухні ледь чутно пахло прогірклим жиром. Вона відчула, як прискорився пульс, коли її погляд ковзав шафками, столами. На лавці під вікном лежала чорна книга у шкіряній обкладинці, прикріплена до стіни нейлоновою мотузкою.

Кая перевела подих. Підійшла до книги. Розгорнула.

Сторінка за сторінкою від руки списані іменами пожильців. Більшість, як годиться за правилами, вказували свій подальший маршрут.

— Я все одно збирався заїхати сюди після вихідних, міг би перевірити книгу, — почула вона, як озвався Утму за спиною. — Але ж ви, певна річ, не мали змоги зачекати?

— Не мали, — визнала Кая, глянувши на дати. Листопад. Шосте листопада. Восьме листопада. Вона глянула далі. Потім перегорнула назад. Немає. Сторінки за сьоме листопада не було. Вона розкрила книгу ширше. З оправи книги стирчали рештки видертої сторінки. Хтось її забрав.

Розділ 31. Кігалі

Аеропорт у Кігалі в Руанді був маленьким, сучасним й на диво зручним. З іншого боку, Харрі з власного досвіду знав, що міжнародні аеропорти небагато, а часом майже нічого не повідомляють про країну, у якій розташовані. В індійському Мумбаї панує спокій та зорганізованість, а в аеропорту Кеннеді у Нью-Йорку — безладдя та параноя. Черга на паспортний контроль трохи просунулася, й Харрі зробив крок уперед. Попри наче приємну температуру, поміж лопаток під тонкою бавовняною сорочкою стікав піт. Він знову пригадав людей, котрих зустрів у Схіпхолі в Амстердамі, де, запізнюючись, нарешті приземлився рейс з Осло. Харрі упрів, поки носився коридорами у пошуках свого виходу на посадку, проминаючи абетку й номери у порядку зростання, намагаючись встигнути на літак, який мав привезти його у Кампалу, що в Уганді. На одному з коридорних перехресть він краєм ока зауважив знайомі обриси. Вона стояла обличчям до світла, задалеко, щоб розгледіти обличчя. Останнім зійшовши на літак, Харрі дійшов цілком очевидного висновку: це не могла бути вона. Мізерна ймовірність. Хлопчина поряд із нею про­сто не міг бути Олегом. Не може бути, щоб він так виріс.

— Next [54].