Леопард - Несбьо Ю (читать книги полные TXT) 📗
Саме бельгієць показав Клюйту невеличку королівську скарбничку в підвалі. Чого там тільки не було: від найсучасніших у світі годинників, рідкісної зброї, витонченого знаряддя для тортур — до золотих зливків, необроблених діамантів і препарованих людських голів. Тоді ж Клюйт уперше побачив те, що згодом назвали леопольдовим яблуком. Його начебто створив якийсь бельгійський інженер, що працював на короля. Застосовувати його слід було до непокірних вождів племен, які не бажали розповідати, де добувають свої діаманти. Раніше для цього використовували буйволів. Вожака намащували медом, прив’язували до дерева й підводили до нього дикого лісового буйвола, котрий починав злизувати мед. Вся справа у тім, що ці буйволи мають язик шорсткий, наче терпуг, тож він злизував з людини не лише мед, але й здирав шкіру з м’ясом. Утім, буйвола ще треба було спіймати, але відігнати його потім від жертви було неможливо. Тому влада почала послуговуватись леопольдовим яблуком. І не лише через те, що з технічного боку це було досконале знаряддя для тортур, через оте яблуко жертва й слова промовити не мала змоги. Головне — на тубільців, які були присутні під час тортур, воно діяло безвідмовно. Вони на власні очі бачили, що відбувається, коли допитувач удруге смикав за мотузку. Отож наступний на допиті співав, як соловей, щойно його просили розкрити якнайширше рота й поласувати «яблучком».
Герман Клюйт, кивнувши служниці-філіппінці, наказав віднести келих у будинок.
— Ти правильно усе пригадуєш, Харрі, — мовив Герман Клюйт. — Воно досі лежить у мене на каміновій поличці. Чи послуговувались ним колись, я, на щастя, не знаю. Звичайний сувенір. Як нагадування мені про те, що ховається у серці пітьми. Це завжди корисно, Харрі. Ні, ніколи не чув, щоб ним користувалися десь-інде. Розумієш, технологія з усіма цими голками та шпичаками доволі складна. А ще потрібен особливий сплав. Колтан, саме так. Дуже рідкісний. Едді ван Боорст, у якого я прикупив це яблучко, запевняв, що всього таких було зроблено двадцять чотири, двадцять два — зберігаються в його колекції. До слова, одне із золота, двадцять чотири карати. Так, так, шпичаків також двадцять чотири. А звідки ти знаєш? Наче цифра двадцять чотири стосувалася сестри того інженера, тільки вже не пригадаю, як саме. Але, ймовірно, ван Боорст лише хотів нагнати ціну, він-бо бельгієць, а вони всі такі.
Сміх Клюйта перейшов на кашель. Бісова лихоманка.
— Але він цілком напевно знав, де решта «яблук». Він мешкав у чудовій віллі у Гомі, це Північне Ківу, просто біля кордону з Руандою. Адреса? — Клюйт закашлявся. — У Гомі щодня з’являються нові вулиці, а часом трапляється, що все місто поховане під лавою, тож жодних адрес там немає. Але на пошті є дані про білих. Ні, гадки не маю, чи він досі мешкає у Гомі. І взагалі, чи він живий. Позаяк тривалість життя у Конго в середньому — тридцять з гаком років, Харрі. І в білих теж. До всього, місто ще й практично в блокаді. Авжеж. Звісно, ти нічого не чув про цю війну. Власне, про неї ніхто не чув.
Гуннар Хаген з недовірою дивився на Харрі, нахилившись над своїм письмовим столом.
— То ти надумав у Руанду їхати? — запитав він.
— Тільки туди й назад, — божився Харрі. — Дві доби та дорога.
— І що ти збираєшся розслідувати?
— Я ж казав. Справу про зниклу безвісти Аделе Ветлесен. Кая поїде в Устаусет і спробує дізнатись, з ким там була Аделе невдовзі перед своїм зникненням.
— А чому не можна просто туди зателефонувати й перевірити у книзі пожильців?
— Тому, що у Ховасхютті — самообслуга, — сказала Кая, що сиділа поруч із Харрі. — Але всі, хто зупиняється на нічліг у хатинках, що належать туристичній спільноті, мають записатися в книзі пожильців і повідомити, куди вони прямують. Це обов’язкова умова, адже якщо хтось зникне у горах, рятувальники знатимуть, де починати пошуки. Ми сподіваємося, що й Аделе зі своїм другом записалися у книзі, вказавши свої повні імена й адреси.
Гуннар Хаген обіруч почесав кружало поріділого волосся.
— Отже, ніякого стосунку до тих убивств це не має?
Харрі відкопилив нижню губу.
— Я, принаймні, не бачу жодного зв’язку. А ти, шефе?
— Гм. І чого б це я марнував гроші відділу на таку незвичайну екскурсію?
— Бо розслідування торгівлі людьми — першочергове завдання, — відповіла Кая. — Згадайте, що сказав міністр юстиції у своїй заяві для преси цього тижня.
— Поза тим, — сказав Харрі, випроставшись і заклавши руки за потилицю, — я нічого гарантувати не можу, але, можливо, відкриється щось, що допоможе прояснити інші справи...
Гуннар Хаген замислено зиркнув на підлеглого.
— ...босе, — додав Харрі.
Розділ 30. Книга пожильців
На табличці на непоказній будівлі станції зазначалося, що вони прибули в Устаусет. Кая, глянувши на годинник, переконалася, що потяг прибув за розкладом, о 10:44. Вона визирнула у вікно. Сонце заливало засніжені рівнини й порцеляново-білі гори. За винятком кількох будиночків та триповерхового готелю, решта було голою скелею. Утім, скеля ця була подекуди потикана невеличкими хатинками й кущами різної висоти, але все одно видавалася пусткою. Під будівлею вокзалу, майже на пероні, стояв позашляховик з увімкненим двигуном. У потязі Каї здавалось, що надворі невітряно. Але на пероні вітром проймало крізь одяг: і особливу термобілизну, й анорак, і лижні черевики.
З позашляховика вистрибнув чоловік і попрямував до неї. У спину йому світило низьке зимове сонце. Кая заплющила очі. М’яка, впевнена хода, білозуба посмішка й простягнута для вітання рука. Вона завмерла. Господи... Викапаний Евен...
— Аслак Кронглі, — назвався чоловік і міцно потис її руку. — Окружний офіцер поліції.
— Кая Сульнес.
— Зимно сьогодні, не те що у вас в низині, чи не так?
— Атож, — відповіла Кая й теж усміхнулася.
— Я не зможу сьогодні разом з вами поїхати до гірських хатинок. У нас зійшла лавина, тунель закрили, й доводиться скеровувати транспорт іншим шляхом. — Не спитавши, він узяв лижі й, поклавши їх на плече, рушив до машини. — Але я домовився, що вас повезе туди одна людина, він наглядає за тією хатинкою. Його звати Одд Утму. Згода?
— Згода, — мовила Кая, яка цьому тільки зраділа. Можливо, їй тепер не доведеться відповідати на численні питання щодо того, чому раптом у поліції Осло зацікавились зниклою дівчиною з Драммена.
Кронглі довіз її до готелю, який розташовувався всього метрів за п’ятсот. На вкритому снігом майдані перед вхідними дверима на жовтому снігоході сидів чоловік. Він був одягнений у червоний комбінезон, хутряну шапку з опущеними вухами, обличчя замотав шарфом до самого носа, а на очах — великі сонцезахисні окуляри.
Коли він зсунув на чоло окуляри, пробурмотівши своє ім’я, Кая зауважила, що одне око у нього заволокло молочно-білою плівкою. Друге око нахабно роздивлялося її з голови до ніг. Чоловік тримався дуже прямо, як юнак, але обличчя мав, як у літньої людини.
— Кая. Дякую, що так швидко погодились допомогти нам.
— Мені ж за це платять, — мовив Одд Утму, подивився на годинник, відтяг шарфа донизу й сплюнув. Кая зауважила, що на коричневих від тютюну зубах блиснули брекети. Тютюновий плювок на снігу скидався на чорну зірку. — Сподіваюсь, ви встигли щось попоїсти й попісяти.
Кая розсміялася, але Утму вже осідлав снігохід і повернувся до неї спиною.
Вона поглянула на Кронглі, який тим часом устиг встромити її лижі й палиці під ремені, вони зараз були міцно закріплені на транспортному засобі Утму, разом з його лижами й в’язкою чогось, що скидалося на динамітні шашки, й гвинтікою з оптичним прицілом.
Кая обернулася до Кронглі. Поліцейський знизав плечима й знову посміхнувся своєю білозубою хлопчачою усмішкою.
— Щасти, сподіваюся, ви знай...
Решта фрази потонула у гудінні снігохода. Кая поспіхом сіла за спиною Утму. На своє велике полегшення вона побачила, що на сидінні є ручка, отже, їй не доведеться обіймати за спину цього білоокого діда. Їх оповило вихлопними газами, й снігохід рвучко рушив з місця.
