Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги онлайн TXT) 📗
«Боже, куди я втрапив? — ворушиться в терен-совій голові квола думка. — Орден хрестоносців чи вищий синкліт римського папи?».
Він підходить до них. Зовсім близько. Вдивляється в їхні обличчя. Вони теж пильно дивляться на нього. Один з лицарів вказує йому на дубову лаву поруч себе, говорить до нього, мішаючи англійські і німецькі слова:
— Не дивуйтесь, це не сон, не марення. Ви — Містер Реттіган. Так? Ми ваші вірні поплічники. Ми знаємо, що ваш батько Пауль Реттіган свого часу належав до верхівки славного рейху, був тевтоном і ним зостався. — Лицар важко підводиться, в його очах проблискує зухвала відвертість. — Не дивуйтесь з наших лицарських обладунків. Це — героїчна забава, це спомин про наших предків. Головне в наших душах і в наших намірах.
— Які ж ваші наміри? — не втримався від цікавості Теренс.
— Велика Німеччина! Великий готський дух! Великий закон вірності нібелунгів! — промовляє плечистий німець з хитрим полиском у очах. І ми вдячні великому Магістрові... — поклон в його бік, — який знайшов спосіб запросити вас до нашого храму. Ми всі, що зібралися в цій священній кримській печері, вважаємо її за наш храм і тут молимося за нашого древнього германського Бога. — Він зненацька викидає вперед руку в гітлерівськім салюті і гарикає з видимою насолодою: — Зіг хайль! Зіг хайль!
Більше ніяких пояснень не треба. Теренс слухняно вмощується за масивним дубовим столом, йому підсовують масивну полив’яну таріль, дають в руки масивний ніж у формі древньогермансько-го меча, і він починає трапезувати разом з усіма.
Невдовзі до залу входить Магістр у білому ламаїстському халаті і чалмі брамана на голові. Він уже розвеселений, браманьска пихатість з нього геть злетіла.
Теренсові ясно, з ким він має справу. Нащадки німецьких нацистів і тібетських браманів плетуть нову змову. Змову проти сучасної цивілізації. Вони, мабуть, неймовірно багаті, за ними якась світова організація, вони можуть все і здатні на все.
— І як же ви опинилися тут, в цивілізованому Криму? — дивується в нападі хмільної відвертості Теренс. — Вас давно мала б викрити міліція, влада, служба безпеки України.
— Конспірація! Ви чули таке прекрасне слово? — вигукує пикатий лицар і робить відвертий знак у бік Магістра: — До того ж за нами Схід. Тому нашим Магістром став онук тибетського брамана Ба-гір. До того ж ми сподіваємося на дружбу з вами, першими людьми Америки, лордами фінансового світу.
І дивно, ці химерні, ці шалені слова покоряють Теренса Реттігана. Справді, цікаво зненацька опинитися серед таких безсоромно відвертих людей, у своєму колишньому світі, у тому світі, що колись належав його предкам. Його пращури були германськими воїнами, себто й він також германський воїн! І тому сидить серед них, тому й дали йому до рук ніж у формі германського меча.
— Тільки даруйте мені... — враз наче отямився Теренс Реттіган, — може, ви й благородні лицарі, але я... ви не знаєте правди про мене... я звичайний художник, я — маляр, виставляю свої картини на вернісажах...
Йому заперечують: це неправда! В його жилах тече німецька кров знаменитих готських володарів.
В старовину вони стояли тут на кримських берегах, на Дніпрі, який називався величним словом Борисфен, і вони, грізні остготи, уміли не тільки орудувати мечами, а й творили свої полотна краси, і писали свої книги у наметах під час походів проти варварів-слов’ян, і були мудрими й освіченими, як цивілізовані греки і римляни.
Теренс, протестуючи, відмахується:
— Не треба так... ми, німці дуже близькі до слов’ян, бо ми всі арійці. Й до того ж я закоханий в їхню, себто слов’янську дівчину. Прошу вас: не ображайте Україну, вона також мала своїх предків. Вони вміли воювати, їхні вояки доходили до Візантії, їхні мечі дзвеніли на берегах Балтії і Волги. Вони також мали безсмертних предків, своїх лицарів духу. Я схиляюся перед їхнім генієм Шевченком. Сподіваюся, ви чули про такого.
— Чули! — схопився з лави худорбастий, з борідкою клинцем лицар. — Але ви мусите знати, що крім Вагнера і Гете, яких обожнював фюрер, німці не визнають жодного генія. До того ж ваш так званий «геній» Шевченко... — кривить недобре губи «германець», — мав могутнього покровителя гросбауера Енгельгартда, і за деякими відомостями той був йому справжнім батьком. — Бородатий із виразом зверхності на лиці розвів руками: — Тож, хай і Шевченко буде з нами, хай і він з його німецькою кров’ю прилучиться до наших геніїв!
Всі гучно регочуться. Почуте для Теренса — новина. А втім це йому байдуже. Геній не геній. То як же бути з ним, живописцем, художником? І чим він може бути корисним гер рітерам? Він звик тільки писати картини і більше нічого.
— Гальт! — б’є по столу кулаком Магістр. — Ми не задарма привезли вас в цей могутній німецький грот. Ви також наш новітній геній! І в цьому скоро переконається весь світ. Майне герен, — повертається Магістр до своїх рицарів, — доручаю вам найближчим часом організувати вернісаж і продаж полотен нашого німецького (повторюю: німецького, а не американського!) живописця Теренса Реттігена. Спочатку в Берліні... — (він старанно заламує пальці, рахуючи), тоді в Мюнхені, в Парижі, в Брюсселі, в Нью-Йорку. Грошей не жаліти. Вам, Курш-тайн, — киває він в бік одного з присутніх, — завдання особливої ваги: потурбуйтесь про рекламу і афішування малярської творчості нашого славетного друга! Організуйте спеціальне художнє видавництво, протягом року почніть видавати художній часопис з ілюстраціями його творів. А згодом, коли весь Крим опиниться під нашим контролем, сподіваюся, ви, гер Теренс, не відмовитесь прийняти від нас в дарунок один з санаторійних комплексів, який стане вашою кримською майстернею.
— Хто ж вам це дозволить, майне герен? — лепече вражено Теренс. — Тут є влада.
— Помиляєтесь, шановний. Майбутня влада — це ми з вами. В чому ви скоро самі пересвідчитеся.
І тут Теренсові раптом стає нудно сидіти серед цих впевнених, галасливих панів, він позіхає, кліпає очима, озирається на всі боки і ніби хоче знайти когось, з ким можна було б повести щиру розмову.
— В мене почалась мігрень, майне герен, — каже він вибачливо. — Чи не дозволите ви мені трохи відпочити? Звісно, якщо це вас не образить.
Йому дають на це дозвіл. Ясна річ, після такої подорожі, та ще по кримських дорогах, постіль сама кличе до себе славного художника. Хай собі іде.
На нього чекає чудовий готель у печері. Доброго спочинку!
А гер рітери лишаються трапезувати далі. Вони вдоволені. Здається, все складається згідно задуманого сценарію, як це передбачав гер Магістр. Художник із світовим ім’ям (ну, хай поки що не вельми світовим, на його світову популярність вони всі ще постараються гуртом!) син могутнього Президента американського ордену багатіїв «Мажестік-12», якому незабаром безпремінно бути самим Президентом, починає вписуватися в їхнє товариство.
— Отже, панове рітери, — промовляє до присутніх Магістр тоном повної довірливості, — план наших дій в силі. Ми стоїмо на порозі звершення великої віри германців. Те, що не вдалося колись остготам, те, на чому зламав зуби фюрер нашого трагічного рейху і його могутні збройні сили, ми здійснимо без зброї, розумом і багатством. Наші дешеві товари, наші щедрі інвестиції повинні діяти, як гренадери тисячолітньої імперії. Але пам’ятайте... — Магістр злегка поправляє на собі туго намотану чалму, — ситуація дещо змінилася. І не на нашу користь. Українці врахували свої помилки і діють досить зважено. Припинилися всякі там мітинги, опозиції, галаси. До того ж, на жаль, виникла загроза, якої ми не чекали... — Магістр пожував кінчик вуса. — Загроза з Космосу!
У просторій печері западає тиша. І вмить її розколюють вигуки лицарів:
— У нас є свої друзі в Космосі!
— Весь Чорний Космос наш!
— Годі панькатися з гуманістами з Сиріусу!
Магістрові стає терпіння перечекати шквал невдоволення. Він піднімає келих з вином і скупо посміхається. Добре, що його друзі сповнені рішучості, що вони не загубили войовничості лицарів «Чорного сонця».
