Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги онлайн TXT) 📗
— Добре пам’ятаю.
Знову починалася містика. Президентові не хотілося під цю трудну годину знову бавитися всілякими космічними казочками, хай вони сто разів реальні і ймовірні. Ну, що з того, що реальні? Що з того, що ймовірні? Ось тут, на вулицях і базарах істинна реальність. Тут вона в роздосадуваних очах, в гнівних вигуках.
— Гаразд, і чого ж воно хоче, те «око»? Чи як ви його назвали — «космічний брат»? Дуже складна ситуація у нас, самі знаєте..,
— Здається, про це й мова.
— «Брат» усе знає?
— Абсолютно. І навіть винуватців його. Схоже на величезну акцію Зла. Вам пояснять.
— Не розумію: де, коли?
— «Космічний» хотів знати ваш маршрут і час прибуття на місце.
Було схоже не на містику, а на точно продумане з’ясування систем координат. Президент назвав маршрут, час ймовірного прибуття. Назвав місце свого відпочинку.
— Якщо ви не заперечуєте, я сьогодні ж усе передам в космос, — сказав Серж дещо таємничим голосом і аж наче сам злякався мовленого. Подумалось раптом, на яке грандіозне діло він наважився вивести Президента України. В такі хвилини сам стаєш наче співучасником космічного дійства.
Президент озирнувся по кабінету. Його пойняв неймовірний спокій, відчував наближення незвичайної хвилини, незвичайного звершення. Перед ним сидів офіцер, якого, може, вперше доля наблизила до загадки вічності. Це був дикий феномен, це була з’ява людини, яка через дивний збіг обставин могла дивитися на сьогоднішні події очима і серцем древнього дідугана. І це давало їй право ставати на рівні з усіма химерами космосу.
— Скажіть мені, Сергію Дмитровичу, в цю мить ви ще перебуваєте там, у травневі дні 1945 року чи вже тут з нами? — запитав капранга Президент.
— Мабуть, я тут... а там, у травні лишився тільки мій подив, моє безсилля.
— Не можу цього осягнути, Сергію Дмитровичу.
— Ми ніколи цього не осягнемо. Бо це діяння Космосу.
— Але ж ми теж Космос.
— Діти його, — сказав не своїм голосом Серж, відчувши себе причетним до чогось страшного і заразом благосного.
— Ваша правда, Сергію, — перейшов на батьківські інтонації Президент. — І тому мали б зрозуміти, що з нами діється. Хто ми? Нащо прийшли в цей світ? За яким законом маємо жити? Я тільки зараз осягнув себе по-справжньому. — Він рвучко повертається до капранга, який, сидячи біля столу, пильно простежує кожен його рух. — Страшно! І водночас ніби чуєш якусь полегкість. Ти правду кажеш: ми — діти Космосу. Вибач, що я до тебе так, по-батьківськи.
— А ви і є моїм батьком, — усміхається потішний власними словами Серж. — Мені ще тільки двадцять сім. І потім... — Серж мовчки підшукує слова: — Президент — то завжди батько!
— Ех, сину, не для всіх... Ну, гаразд, хай вирішує Космос. Ми ж завжди були до нього трохи зверхні. А раз він постукав у наші двері, то йому й зважувати всі наші діла. — Президент підводиться. Він у своєму строгому, у сталисто-сірому костюмі, краватка туго затягнута, в руках діловитість, думка працює: — Бачиш, Серже, за законами справедливості Україна має бути першою серед перших. Наші благородні, працьовиті люди, наші ґрунти, мудрість народу... А отак вийшло, що досі пасемо задніх. І стільки нещасних, стільки покривджених долею, господи! Якщо Космос справді нам співчуває, він мусить... — Президент зітхає з якимось внутрішнім усміхом, — він просто мусить допомогти нам.
Обняв зненацька капранга, різко відштовхнув від себе і знову повернувся до вікна.
Раптом вимогливий телефонний дзвінок в сусідній кімнаті. Президент хутко іде туди, бере трубку. Голос його видає гнів і водночас щось близьке до відчаю: як це могло статися? Щоб серед білого дня?.. Ці бандити геть розперезалися... Президент якийсь час слухає з напруженням і потім владно кидає в трубку: всі сили міліції й прокуратури на розшук! Буду стежити особисто!.. Так, беру все під свій контроль!.. І не треба ніяких слідчих з ФБР, звідки їм знати наших бандюг! Хай барон Реттіган не втручається в цю справу. Якщо Президент взявся за неї, то неодмінно доведе її до кінця.
Кинувши на апарат трубку. Президент виходить у велику вітальню. Серж все ще стоїть біля порогу. Почувши телефонну розмову, очевидно, наважився затриматись. І недарма.
— Мушу повідомити вам... — Президент бере Сержа за лікоть, якусь мить супиться. — Щойно в центрі міста біля головного універмагу якісь негідники схопили вашу онуку і Теренса Реттігана. Кудись повезли їх. Художник оборонявся, вихопив пістолет і спробував вистрелити в нападників, та йому вибили зброю з рук і запхнули в машину.
— Мою Віруню захопили бандити? — побілілими губами прошепотів капранг, почувши про біду з онукою, яка стала йому тепер надією всього життя. — То я побіжу... Кримінальна банда!
— Не робіть марного галасу, Серже, — сказав пригнічено Президент. — Боюся, що це кримінал особливий. Політичний. Тримайтесь, Серже. Ми їх знайдемо.
Їх везуть з зав’язаними очима. Чорні оперізки, чорна: пітьма, чорна невідомість. їх кинуто у вантажівку на набехкані чимось мішки. Віруня і Теренс, оглушені ударами по голові, лежать на тих мішках. Руки їм зв’язані за спиною. Добре, хоч вкинуто їх разом.
Дорога береться вгору, це вже десь за Севастополем, відчувається поворот ліворуч від моря, каміння, грудки, машину струшує щомиті. Бандити сидять на мішках, їх двоє, окрім тих, котрі в шоферській кабіні. Ці весь час галалакають по-своєму і цмулять з пляшки горілку. Один вже геть упився. Товариш посміюється з нього. І вже говорить російською мовою:
— Йолоп! Доберись хоч до Кара-Джу... Ти ж знаєш, що Алієв — порядний магометанин, він не терпить п’яних свиней.
Віруні стає ясно, що їх транспортують кудись... Ах, в Кара-Джу, і там мабуть, чекає якийсь Алієв. Господи! Що ж це за негідники? Хто вони? Навіщо схопили їх? Хочуть просто познущатися чи будуть вимагати викуп?.. Віруні і страшно, і соромно. Знову бідний Теренс через неї втрапив у халепу. І, здається, цього разу — в тяжку, може, в смертельну! Весь Севастополь знає про те, що сюди прибув багатій з Америки, і тому й схопили їх. Багатій не поскупиться, багатій віддасть за сина останній цент.
Що це? Віруня насторожується. Віруня помічає хтивий погляд одного з охоронців. Тримаючи в руках автомат, сласно позиркує на Віруню. Те, що він замірився вчинити — страшніше за всякий викуп... Віруня самим нутром відчула підлий намір бандита. Так і є. Ось він відклав автомат, ось він бурмоче щось улесливе, пробує вдавати ледь не закоханого. Ось рука його тягнеться до Віруні, і жовті, прокурені зуби хижо шкіряться.
В віруніній голові спалахнула рятівна думка... Треба зіграти роль, і хай він підсунеться ближче. Аби розслабився, втратив пильність, засліп у своїй дикій пристрасті.
— Ти хочеш мене? — вдає з себе ледь не потішену Віруня. — Ти, я бачу гарний мужчина... Тільки ж у мене зв’язані руки. Я не можу кохатися із зв’язаними руками.
— О! Харошая дєвочка! — зашепелявив гундосо бандит і притьмом взявся розплутувати мотузок за спиною в дівчини. Аж зубами вгризся в нього. —
Можу дати тобі водки... Хочеш водки?.. Получиш много удовольствія!
— Не треба... Краще розв’яжи хутчіше руки!
— Это настоящий разговор женщины. Я буду тебя очень любить... Я тебя сейчас...
Та домовити він не встигає. Віруня, просунувши вбік руку, хапає маленького автомата — чула про такий, ізраїльський, «узі», — і жорстоким, різким ударом б’є нападника по голові. Ще раз, іще...Той виє від болю, корчі судомлять його тіло, він гарчить, хрипить, виє, схопився обіруч за голову.
В ту же мить Віруня виривається з-під нього, перевалюється через задній борт і падає на шосе. Різкий біль у плечі, в голові їй на хвилю туманіє, весь світ меркне..
Машина мчить далі. Віруня, опритомнівши, через силу зводиться на ноги і дивиться їй услід. І зразу ж, як ангел з небес, до неї підходить кремезний офіцер міліції з чорною краваткою і кашкетом ледь набакир. Запитує ввічливо, тамуючи в погляді тривогу:
— Ви начебто вистрибнули з цієї машини?
