Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
Штефан, як називав себе тепер, після отримання німецького громадянства, уродженець Куровичів Степан Копириць, викликав у Христини асоціації з якимось земноводним. Їй здавалося, що в його горлі, десь там під шкірою, що підозріло обвисла лише в одному місці, унизу під кадиком, от-от заворушиться проковтнута жертва. Брудно-рудаве із залисинами волосся, світла щетина, численні родимки на обличчі, великий м’ясистий ніс і вибалушені очі під густими, з прожилками сивини, бровами. Невисокий, з невеличким міцним черевцем і кривуватими ногами, він, зупиняючись, завжди ставав у позу борця, який очікує нападу. Дивлячись на його товстуваті й малорухливі пальці, Христина дивувалася, яким чином йому вдавалося грати ними на арфі. Жодні спроби переконати себе, що не можна оцінювати людину на підставі самої лише зовнішності, не допомагали їй змінити своє ставлення до Штефана.
— Ти упереджена, — сміялася з неї Соломія. — Або ревнуєш. — Вона подивилася на Христину уважно, посміхаючись правим кутиком вуст.
— Та нічого я не ревную, — образилася Христина. — Якщо тобі потрібно лише моє схвалення, то не буду взагалі нічого більше казати. Але мені здавалося, ти спитала про моє правдиве враження.
— Ну не лізь у пляшку, — примирливо сказала Соломія. — Знаєш, мені не подобаються його пальці. Вони якісь занадто негнучкі, грубі, майже потворні. Не знаю чому, але це мене насторожує.
— Мені теж не подобаються його пальці, не подобаються його криві ноги, те, як він утягує живіт і сідниці, ніби підтискає хвоста. Не подобається, що в нього постійно такий вираз обличчя, ніби в дитинстві йому занадто часто ставили клізми й тепер він ходить із міцно стиснутими сідницями, навіть ноги ставить поближче одна до одної, щоб у разі чого встигнути добігти до туалету.
— Ну, з анальною фіксацією ти точно перебільшуєш.
— Та мені все в ньому не подобається, а найбільше мені не подобається, як він поводиться. Він постійно озирається, ніби боїться, що хтось почує його й виведе на чисту воду. І ще ця жахлива манера тримати в руці зібгану кепку. Де він тільки бере ці кепки?
На заробітки колись давно теж їздили. Як хто був бідний, то тіко сі дивив, як до Америки поїхати і шо заробити. А потім дехто сі вертав, а дехто там сі лишив. Мама мені повідали, шо в татового двохрідного брата в родині була така дівчина Юзефа. Вона була старша і ше семеро малих. І всі дівки. А тоді то вважалося великим нещастям, бо де таких дівчат заміж повіддаєш. Жили вони бідно, не мали шо сі вбрати, часом голодували, мали тіко кавальчик полє. їхня мама були зі родини ксьондза, то знали грамоту. І сама навчили дівчат грамоти. Дівчата повиростали і зробилися файні дівки, високі, ставні, але заміж їх не брали, бо віна не мали, а без віна і поля в селі заміж тоді брати ніхто не хтів.
Батько тої дівчини, Юзефи, теж си гадав, шо поїде до Америки заробити. І якраз прийшов до села хлоп. Такий фест вбраний, в білому костюмі. Ходив з подвір'я на подвір'я і повідав, шо він з якогось такого бюра, яке відправлєє людей до Америки. Повідав всьо — кілько тре мати зі собою грошей, як робити пашпорти, як сі добирати. Всьо-всьо.
Прийшов до хати тої Юзефи і довго шось повідав батькови. Сиділи мало не до рана. Без день знову прийшов і знову давай повідати. А тоди — ше. Вже люди в селі почали говорити, шо він на Юзефу сі задивлєє. І вийшло, шо правда. Посватався він до тої Юзефи і обіцєв забрати до Америки зі собою, а шо батькови потим вишле безплатне запрошеннє, шоб той теж міг на заробітки поїхати. Батьки були раді, повінчали. Весілє не робили, бо не мали за шо. А молодєта без день поїхали гет.
А в дорозі він сі признов, шо всьо збрехов, бо він неправду повідав, шо ніґди не помагає жадним старим виїздити на заробітки, бо старих на роботу ніхто не хоче. Те його бюро шукає молодих дівок по селах і з кожною тре було наперед сі вженити, а потім він їх вивозив і продавав до борделю.
Юзефа фест сі перелякала, аж сплакалася. Але хлоп її заспокоїв і сі признав, шо вона йому не така, як інші, з якими він сі женив по сусідніх селах раніше, шо в неї він сі влюбив. То привіз її до Америки, але не віддав до борделю, а дав до своїх знакомих за наймичку. Своєму начальнику збрехав, шо Юзефа втікла, і його з тої роботи вигнали.
Ну, але вони сі не журили, Юзефа робила за наймичку, він шось там теж зароблєв, і вони сі встрічали, так, ніби не жонаті, а жили окремо, бо не мали грошей зняти хату. Він їй все обіцєв, шо троха заробить і буде в них своя хата.
Але потім вона забеременіла, а він десь пропав. Чи шо з ним сталося, чи втік, хтозна. Поїхав на заробітки і так сі не вернув. Більше Юзефа його не виділа. А вона лишилася робити в тих своїх господарів. Вони мали свою фабрику і були українцєми. Виїхали колись давно і сі лишили в Америці. Своїх дітей вони не мали і сильно сі втішили, коли Юзефа забеременіла. Вона народила дівчину, і вони її вдочерили, послали до школи, а потім відписали хату і все, шо мали.
Так повідали в селі про Юзефу.
Христина розуміла, що справді неадекватно реагує на розповіді Соломії про Штефана. Окрім не надто привабливої, але не такої вже фатальної зовнішності чоловіка, старшого за середній вік, ніяких суттєвих недоліків знайти в ньому їй не вдавалося. Штефан був двічі розлучений в Україні, мав дорослого сина-програміста в Канаді, допомагав обом колишнім дружинам матеріально й перевіз до себе стареньку матір, не покладаючись на те, що її можуть доглянути родичі вдома. У Німеччині він жив уже доволі давно, був співвласником якогось українсько-німецького торговельного підприємства, устиг одружитися з німкенею та овдовіти. Тож тепер мав не лише дозвіл на проживання й працю, а й громадянство.
Уже через кілька місяців після того, як Соломія почала працювати в Штефана, між ними зав’язався доволі млявий роман, що було вкрай нетипово для неї. Зазвичай усі її стосунки починалися ейфорійним вибухом, протікали бурхливо й миттєво завершувалися черговою трагедією.
Тепер же все було по-іншому. Штефан був одним із нечисленних чоловіків, який здатен був опиратися еротичним чарам Соломії та не поводив себе як мисливець на полюванні, до чого вона давно звикла. Їхні взаємини почалися не з флірту, зваблення, намагань будь-що спокусити Соломію та її звичного, трохи флегматичного опору, а потім такого ж інтенсивного занурення в нові стосунки, а з цілком раціональної пропозиції Штефана оформити з Соломією шлюб, щоб вона могла перевезти до себе малого. Він запропонував їй це дуже просто й буденно, на кухні, коли вона складала посуд до шафи. Від здивування Соломія мало не розбила тарілку.
Але Штефан спокійно повторив свою пропозицію, попросив її не відповідати відразу, подумати й пояснив, що не має на меті нічого поганого. Просто йому здається, що так для неї буде краще.
Соломія спершу не сприйняла пропозицію серйозно, але це змусило її по-іншому подивитися на Штефана, який досі був для неї лише працедавцем. Незвичність ролі, у якій вона опинилася, зацікавила її, і це стало поштовхом до виникнення між ними першої іскри. Цього разу Соломія не опиралася й не піддавалася нічиєму тискові, у цих стосунках усе було по-діловому й розмірено, здавалося, їхні почуття взагалі ніяк не задіяні. Навіть почуття ображеної Соломіїної гідності, яку вперше не завойовували, а просто пропонували взаємовигідну оборудку. І Соломія розуміла, що не погодитися було б із її боку дурістю, але ніяк не могла наважитися.
Перше в селі багацько було поляків. А потім совіти почали вивозити. Сестру мою двохрідну так вивезли. Прийшли вдосвіта до хати, мама її якраз в печі розтопила і розчинила тісто на хліб, поставила окріп на пироги.
А тутка стукают в двері. Вона як шось чула, найстаршу дочку розбудила і загнала до льоху. То вони прийшли і забрали середульшу. І не помогло, шо мати тої дівчини плакала, казала, шо дівці ше нема штирнайцєти, бо вони забирали тих, шо їм уже по п'їтнайціть си виповнило. Забрали і нема.
Потім та дівка написала вже з Польщі, шо їхали вони зо три тижні в єднім вагоні разом з телєтами і свинями, голодні, хорі, випускали тіко раз в день до вітру і годували аби як і теж тіко раз на день. Повмирало їх там фест. Добре, шо вона си встигла ґорсик вбрати, а хто так в чому спав поїхав, а зимно було фест, то похорували і вмерли. А дітей кілько в тому вагоні повмирало. То страшне. Писала, шо якась жінка гет втратила розум, бо їй діти повмирали на руках. Вона не давала їх поховати, все бігала по вагонах, просила дати лікарства.
Ну, а моя сестра двохрідна так в тому ґорсику і ходила потім ше довго, бо ніц більше не мала. Ще мала мою блюзку вишивану. Я їй дала день перед тим поносити, бо вона свою випрала. А тоди так не мали лахів, як теперка. Так вона і поїхала в моїй блюзці. Я доси маю знимку в тій блюзці і коралях. Привезли їх до села, де перед ними німці жили. І видко ся, шо тих німців теж серед ночі виселяли. Всьо порозкидувано. Чужа хата, чужі лахи. То сестра писала, шо довго сі бояла і вночи їй сі снило, шо зараз сі повернут ті німці і заберут свої хати назад. Повідали люди, шо то не тіко вона, шо то всі так. Років двайціть ніхто навіть ніц не ремонтував, бо то чуже. Так і жиют, як на чужині. Сестра потім заміж вийшла за тамтешнього хлопа. Мала дівчину, той хлоп згинув на войні, а вони з тою дівчиною і далі там жиют в тому селі.
Найстрашніше в нашому селі було, як була друга война. Перше, у сорок третім році, як були німці, то було страшне. В сусіднім селі зробили концлагер, де тримали жидів. Заставлєли їх робити, їсти їм мало шо давали. Всьо в них забирали, навіт золоті зуби, як повідают. Сидів там спеціальний дохтір і рвав їм ті зуби. Вмирали вони страшне — і старі, і діти. Тоди жидівські партизани з Бродів сі договорили між собою і напали на той лагер, побили німців і всіх жидів повипускали. А ше забрали вибухівку і підірвали німецький поїзд на залізниці десь біля Бродів. Але німці здибали тих партизанів і довго сі з ними били. Туткай-во, в нашому лісі. Цілий день шось сі взривало, аж до ночі, поки всіх не пострілєли. Ми сиділи всі по хатах і фест сі бояли. Бо могли до каждого в хату прийти і розстрілєти. А коли в жидів сі скінчили патрони, то вони останніми самі сі позастрелювали. Потім трупи ше довго в лісі гнили, не було кому їх навіть поховати, видко, нікого з родини вже сі не лишило. Ми з бабами ходили часом до ліса, як стемніє, і прикопували то єднего, то іншого. Але вдень не можна було, німці пильнували, жеби ніхто тих трупів не рушив.
