Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
— А ты, Степан, раньше в армии служил? — запитав Карім.
— Ну да. Прапорщик в отставці, — гордо випнув груди Степан. — Я от помню ше, як за Союзу совсім друге діло було. У дев’яностому году потребувалося срочно усілєніє сухопутних войськ, то ми, помню, якраз на свадьбі були. В Лєнінграді. Наш друг, прапорщік, женився. Ну і випили вже, понятне діло, свадьба. А тут піднімають всіх по тривогє. Ну і нічо, шо випивші. Оружіє огнєстрєльне нам довірили, і ми нормально виполнили свій долг. А тепер шо? Крутися як білка в колесі, де заробить, шо продать, як сім’ю обєспєчіть. Раньше як було — ти свій долг ісполнив, а страна тобі квартіру дала, і зарплату, і ні за шо тобі голова вже не болить. Прийшов додому, жінці получку віддав — і на охоту. А тепер бєзисходність одна. От той бєзисходності і вішаються всі. То ж найпростіший виход — піти повіситься.
— А у тебя дети есть? — зацікавився Карім.
— Єсть, чого ж нема. Он смотріть фотографії, — і Степан витягнув мобільний. — Ось це — мій пес, він у мами живе, у вольєрі. А це — ми на полюванні. Це ось хлопці, я на курсах був повишенія кваліфікації. Трудно було з хлопцями розстацця, як ото з Натахою вчора. — Усі троє захихотіли. — А це ось син мій, дев’ять год, і дочка, шістнадцять. Дуже красиві в мене діти. То правда. Шо? Жінка? Та жінки нема десь фото. Он, дивіться, зато Натаха є. І без трусів даже.
Десь на середині розмови Ева зауважила вираз обличчя Христини й поцікавилася, про що говорять сусіди по купе. Аби не викликати підозри, Христина повернула голову до вікна й почала монотонно, але намагаючись зберегти всі колоритні деталі, перекладати зміст розмови Еві. Після того як вони вийшли з потяга у Варшаві, ще довго перекидалися фразами із розмови. Христина вперше за весь час перебування в Берліні відчула, що може долати мовний бар’єр, і ще довго не могла зупинитися, перекладаючи фрази прапорщика Стьопи німецькою на різні способи. Вона не думала, що і в її недоладному перекладі цей монолог може бути настільки смішним.
— Мені бракує Стьопи, Рустама та Каріма, — зізналася Ева, коли в потязі з Варшави до Кракова в їхньому купе опинилися лише дві жваві варшав’янки, які торгували ліками в загальнопольській аптечній мережі. Вони довго й занудно обговорювали колег, прайси, останньо бачені серіали, сусідів і нові тарифи на електроенергію. Ева примудрялася читати під їхній монолог, з якого не розуміла ні слова, а Христину вони дратували, бо читати їй не вдавалося, а слухати було нецікаво.
— Цивілізованість робить примітивних людей ще нуднішими, — сказала вона Еві, коли вони вийшли на перон свіжовідремонтованого краківського вокзалу.
— Так, це тобі не личинка молі бджоли з борсучим жиром, молоком і водкою, — засміялася Ева.
— О, вокзал відремонтували, — здивувалася Христина. — Коли я їхала до Берліна, тут усе ще було старим. Я навіть упізнала тоді тітоньку в касі, яка колись примудрилася проговорити по телефону три з половиною години без перерви.
— Звідки ти знаєш? — здивувалася Ева.
— Десь роки два тому я чекала тут на нічний потяг до Львова, а він запізнювався. Нічого не оголошували, було вже за північ. Тоді я пішла до віконечка довідкового бюро і простояла там рівно три з половиною години, але тітонька, яка чудово мене бачила, не вважала за потрібне відволіктися від обговорення свого чоловіка й нових рецептів із подругою та відповісти на моє запитання. А ось тепер цього довідкового бюро вже немає.
— Ну хоч у чомусь цивілізація допомогла, — пожартувала Ева.
У Кракові вони планували пробути два з половиною дні, а потім, дорогою до Берліна, вийти у Варшаві, звідти доїхати до Лодзі, провести там вечір, а наступного дня повернутися до Берліна.
У Кракові Христина забронювала номер у невеличкому готелі, що складався з кількох приватних помешкань на бічній вуличці від Ринку. Ключ треба було взяти у власників, що мешкали на квартал далі, а сніданок був організований на сусідній вулиці. Еві страшенно сподобалося, що на сніданок потрібно вибрати собі один зі сфотографованих у меню варіантів — яєшня на три різні способи і три різні сорти шинки.
— Це просто чудово, — захоплювалася вона. — Коли до тебе підходить справжній кельнер, приносить тобі свіжозварену каву з фусами й детально розпитує, як саме приготувати яєшню і чи посипати її зеленою цибулькою. Яка увага! Це тобі не шведський стіл із вічно твердими круасанами та пійлом із кавового автомата.
Вікно готельного номера виходило на стіну сусіднього будинку, вуличка була не набагато ширшою, ніж їхня венеційська готельна вуличка. І у вікні сусіднього будинку теж стояло двоспальне ліжко, застелене зеленою ковдрою.
— Шкода, що ми маски не взяли, — засміялася Ева.
— Зате тут, здається, можна курити в номері, — сказала Христина. — Принаймні, про заборону ніде не написано й датчика теж не видно.
Старанно визубрені Христиною путівники Краковом так їм і не знадобилися. Виявилося, що неможливо сполучати кулінарний і культурно-пізнавальний тури містом.
— Мабуть, вони у Венеції це прорахували, — сміялася Ева. — Заробити і на музеях, і на дешевих кнайпах одночасно не вийде, бо це не сполучається. Після такого обіду ні в який музей я вже не піду.
Але попри приваби краківських кнайп Христині таки вдалося витягти Еву в підземелля Ринкової площі, на фабрику Шіндлера й до національного музею з хорошою постійною експозицією із картин польського та європейського малярства.
— Віткаци! Який Віткаци! — не могла заспокоїтися Ева. — Як я раніше без нього жила!
Але ні до решти краківських музеїв, ні, тим більше, до Освєнцима, вони так і не дісталися.
Зате в Кракові вони кохалися по кілька разів на день. Ева, яку зміна ролей між ними збуджувала, невтомно вигадувала все нові й нові ігри. Вони займалися швидким петтінгом у туалеті однієї із кнайп Казімєжа, куди зайшли на концерт, а також у туалеті музею, куди зайшли перепочити від огляду експозиції, придбали в секс-шопі, розташованому в сусідній брамі біля свого готелю, вібратор і намагалися встановити рекорд механічних оргазмів, отриманих за годину. Христині вдалося роздобути трави, й у перший же вечір вони накурилися та напробувалися зубрівки, тож наступного дня прокинулися аж під обід.
— Пригадую, востаннє я так набралася кілька років тому в одному провінційному готелі, — засміялася Ева, коли вони снідали в одній із кав’ярень на Ринку. — Лягла спати о п’ятій ранку із відчуттям полегшення, що потяг у мене аж після обіду. А вранці з’ясувалося, що тим, хто не спустився до зазначеної години на сніданок, їжу приносять у номер і ввічливо просять вимельдуватися до одинадцятої. Добре, що тут не так.
Після сніданку вони купили пива, улаштували собі поправини в готельному номері, використали вібратор і вже в покращеному гуморі вирушили на прогулянку єврейським цвинтарем на Казімєжі. Там же й пообідали, а додому поверталися вздовж набережної через Вавель, щоб розтрусити калорії.
— Чудове місто, — сміялася Ева. — Хоча я мало що пам’ятатиму з цієї поїздки, окрім того, що так добре мені ще ніколи не було.
Аби не псувати собі враження, поїздку до Лодзя вирішили скасувати.
— Розкажеш на роботі, що готель, у якому ми збиралися жити, — це кам’яниця, збудована в дев’ятнадцятому столітті, але добре збережена. Номери великі, є кутові з еркерами. Ясна річ, зелені з золотом покривала на двоспальних ліжках. Ну й головне — у ліфті треба їздити з ліфтером, який відчиняє тобі двері та не бере чайових.
— Клас, — захоплено вигукнула Ева. — Може, таки поїдемо?
— Я вже скасувала резервацію. Підемо завтра ще раз обідати там, де вчора на Казімєжі.
— Переконала, — кивнула Ева. — Але треба звідси швидше виїздити, бо в старі штани я скоро не влізу.
— Так от. Ще в Лодзі всього одна вулиця. Називається Пйотрковська. Уздовж неї розташовані вітрини магазинів і кнайпи. Вона дуже довга. Виглядає це все як у будь-якому сучасному місті. Але достаньо звернути в провулок ліворуч чи праворуч, і відразу ж опиняєшся в комуністичній Польщі. Ті самі магазинчики, ті самі люди. Це всі враження, задля яких варто їхати в Лодзь.
