Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно .txt) 📗
По цих думках у Лавріновій голові з’являється ще одна — полишає Великий Луг не навік. Ще повернеться сюди. Налюбиться, зів’є гніздо… Сірко теж має своє обійстя і діти. І він по кількох роках плистиме по отих зарічках до сивого Дніпра. Він йому ніби батько…
Дніпро тільки вгадується за яворами та вербами по зеленій піні верболозів, а довкола плавні, як море. Од Дніпра до Січі приступає широкий Павлюк — Дніприще, у вербах та осокорах — неширока, але повновода Скарбна, з правого боку січового півострова, схожого на качиний ніс, дрімає лінивий Прогній, з лівого розлився озером Чортомлик, котрий несе свої води із степів. Сині річки — протоки поп’ялися по дніпровій долині — то таки мовби жили на натрудженій руці. В тому місці, де Чортомлик обіймається зі Скарбною, з води стримить чорне каміння. Для січових хлопчаків то була небезпечна й захоплююча забавка — проплисти кручією поміж порогів.
В ліву й у праву руку од Січі річки й зарічки, допливи та затоки, плавні та плавні — вся Військова Скарбниця, у якій не добере ладу й болотяний дідько (то ж він плаче на плесах темними ночами), а запорожці таки добирають. Може, не всі, а ті острови Лаврінові теж знані, й він відшукує очима Вільні Води, Білозерський лиман — ганяв по них дуба з отаманом на рибні промисли, на сінокоси, на потаємні острови, де запорожці роблять думбаси та стерни. В цю мить почував, як душа розпросторилась по всій Військовій Скарбниці, ніби одірвалася й полинула, а він лишився мертвий і німий. І хоч допіру в ній витинали веселі бубни, жура огорнула серце, й почував гострі докори совісті, бо ж обдурив і отамана, і рідного дядька. Сірко послав його, щоби одвідав Мокія Сироватку і або лишився в Тавинській залозі, або вернувся з Сироваткою на Січ. Вволив його давнє бажання погуляти по Дикому Полю, побачити зблизька татарина, походити з командою на Буг.
Козаки оглядалися на січову церкву, знімали шапки, хрестилися, Лаврін також перехрестився щиро, із зітханням, аж запечалилось серце. Смутком віяло і від старого козацького кладовища, яке поминали. Воно лежало на горбі над дніпровою долиною. Хрести стояли високі, опасисті, дубові і ясенові, стемнілі від дощів, чимало поміж них камінних — значним товаришам. На них списані ратні діла покійних.
Лаврін любив бродити по кладовищу, читати посічені дощами написи. Молодості кортить погратися думкою про смерть, бо здається сама собі безконечною і душа відчуває спраг життя, але й може приніритись до чогось вічного, великого. Він же тут більше не ходитиме.
Ні, Лаврін таки не повернеться на Січ. Ні з дядьком, ні сам. Нехай простить йому товариство і Пресвята Богородиця, що одкидається отако — потаємно — й прощається з козацтвом. Але ж хіба він винуватий! Серце має свою волю. Все обернулося так незвично, так шалено, він ледве йняв віри, що все це сталося з ним, Лавріном Перехрестом, який сподівався на Січі й вік звікувати, кохався в зелених плавнях, гарних конях, а ще більше в сумовитих вечорових співах над Чортомликом, дзвінких січових музиках, мудрих розповідях кошового отамана. Січ йому була всеньким світом, і тепер ніби виходив із цього світу в інший, і те бентежило, ба навіть лякало.
Стало так сумно, що він трохи не заплакав. Коротким і сумним було його прощання з кошовим. Чи то отаманові провіщало щось серце, чи вичитав щось у Лаврінових очах, покошлав руками чорні, з поодинокими рудими, сторчма, волосинами брови, подивився йому просто в очі.
— У широкі світи їдеш… Інші там мірки і життя інше. Не таке, як на Січі. Живи, хлопче, повним серцем. Чесно живи, але не дрібно. (Лаврінові здалося, що кошовий щось знає, і він знітився). Вдивляйся у світ пильно. На всі груди дихай. — Він помовчав і поклав йому на плече руку. — І не барися. Як забарились мої сини.
Незвична була Лаврінові та ласка кошового, хоч давно почував себе мовби Сірковим сином. І те, що отаманові сини погинули, а він їде назустріч своєму щастю, обпікало докорами серце. «Прости, отамане. Але ж ти теж мав синів», — попрощався в мислях — вельми розсудливо, доросло, бо пригадалося йому, що сам кошовий, коли якось повели вони мову про широкий світ, несподівано для Лавріна сказав: «Ти ще взнаєш, що це таке. Ти ще поїдеш туди». Лаврін здивувався, Лаврін засміявся, що аж сльози набігли на очі, й він гаряче заперечив: «Я не поїду. Я буду з тобою завжди». А у відповідь: «Поїдеш. Обов’язково поїдеш. Мусиш їхати. — Помовчав і додав: — Не знаю, чи зрозумієш ти мене… Я сам помилявся… Гірко помилявся, коли думав, що вінець життя нашого — отут. А хто ж посіє жито, хто посадить сад, хто розкаже дітям казку? Правдиву казку… Про козака і турка, про Івасика — Телесика. Нашу казку. Будь — яка інша — буде не така. І жито, і вишня… Навіть увіткнута в найкращу землю шабля, скільки її не поливай, не забрунькує. А земля наша, нарід наш — із жита і вишень. Жито — бо життя. Та й не можна жити тільки однією ненавистю. То страшні люди, які живуть тільки нею. Жити треба любов’ю».
Це було трохи більше року тому, Лаврін тоді не зрозумів з Сіркової мови жодного слова. Себто не прийняв у серце. Аж тепер обізвалися отаманові слова, й Лаврін здивувався, що Сірко так прозрів його життя. Він тільки не міг прозріти моменту, коли вони проростуть. Власне, Лаврін міг би й сказати отаманові про свій намір, і хотів сказати, але промовчав, бо не до кінця вірив у своє щастя, чогось соромився та й взагалі був стриманий у почуттях. І ось тепер туга оповила душу, коли б міг, розрубав би її навпіл, одну половинку залишив тут, а другу взяв із собою.
Ще раз обвів поглядом січовий городок, гамірний крам — базар над Чортомликом, і зір йому заслало прозорим туманцем. Але то вже було, як остання хмаринка над світлим обрієм. Йому й справді враз заясніло в голові, зашумувала в грудях радість близької, жаданої стрічі, він гукнув, свиснув, зірвав коня, й закалатали, заграли під дрібний перестук копит срібні дзвони. Лаврін заграв конем, якому передався радісний настрій господаря, й він тягнув на себе повіддя, покусував блискучі сталеві вудила, лебедем вигинав шию. Ряхтіла дорога, стовпом вставала попереду кушпела од залоги, й була вона золота, а думка давно обігнала загін, помчала туди, куди летів помислами. Вже не помітив, як його кінь знову перейшов на рись, а далі пішов стопою. Уздовж попруги, що в’їлася в коня, проступила біла піна.
Останні дні в очу стояло одне й те ж видиво, хоч береги були різні, щоразу інші, а плин води, смертельна борня — ті самі, й так само гаряче, аж проймала дрож, било серце, й переслідували ті ж самі страх і бентежність.
Там справді були береги і річка. Називалась вона Суха Тьма. І молодий рябий перевізник на човні, й гурт по — святковому вдягнених дівчат. Перевізник правив з них недорого — по одному поцілунку, тільки жодна не хотіла давати тої плати. Може, що при гурті. Бо перевізник був хоч і рябий, але гарний. Саме тоді й нагодився Лаврін.
— Гей, котра не забоїться, перевезу задаром, — гукнув і заграв конем по зеленому березі. На серці було вогнисто — світ би перевернув.
Що з ним сталося, де в нього взялася отака сміливість, він і потім не міг сказати. Вирвалася з душі якась гаряча сила, крутонула ним, донесла. То була жарка й соромлива хвиля. Не міг у тому нікому признатися, але йому часто снилися дівчата. Снилися ніжно і соромітно, і він качався на лаві й часом до ранку не міг склепити повіки. Не знав, як одвести ту ману, не було з ким порадитися, а молоденький попик, якому відкрився на сповіді, чомусь засміявся і наказав тричі читати на ніч «Богородицю». Читав — не допомагало. А якось приснилася сама Богородиця, але так, що потім боявся звести в церкві очі на святу ікону. Тоді спогадував білу поторочу, яку колись здибав уночі над Дніпром. То блукав у сподньому молодий козак. Доведений парубочим голодом до нестями, шукав русалок. Нехай котрась залоскоче, затягне у вир, але спочатку полюбить. Та звідки тут взятися русалкам, думав Лаврін. Хіба можуть вони переплисти через пороги. Мабуть, можуть. Бо козак не вернувся в курінь. Чи таки знайшов русалку, чи здибав його болотяний. Парубок той довго увижався Лаврінові.
