Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно .txt) 📗
…Гетьману й старшині — клопоти великі, державні: аби втриматись на високих урядах, аби повоювати один одного; козакам — клопіт дрібний: спорядити від кожних п’яти дворів на війну вояка. Військовий риштунок підскочив у ціні неймовірно, і впали ціни на хліб, полотно та дьоготь. За інших часів частину обладунку брав на себе гетьманський двір, нині ж мали сутужити тільки підпомічники. В городових полках на базарах та ярмарках люди гомоніли, що гетьмана Самойловича їм не треба, бо ж побільшала компанійщина та інші побори, стало гірше, як за Демка Многогрішного; дорошенківці ж, де стація, а також млинова й компанійська подать були такі ж високі, як і на лівому березі, воліли піддатися Самойловичу. До того ж їх відлякувала татарська протекція, за якої не завжди знаєш, хто ти: союзник чи бранець, і вабила спілка з єдиновірним людом, при якій, либонь, вдасться оборонитися.
Самойлович порішив: настав час здолати свого останнього ворога. А тоді добере способу заткнути свавільні пельки. Загнуздає Січ, скрутить її в ріг баранячий. Візьме в облогу зусібіч — жоден безштанько туди не пробереться, не опереже сухореброго стану шабельтасом.
Взяли в облогу Чигирин, поставили гармати й кидали ядра зі ста гармат. Але вельми міцна Чигиринська фортеця на крутій горі, опоясана трьома рядами ровів, наповнених водою з Тясмину, у ровах списи й стріли, сталеві луки й кілля, а по схилах рогатки, щити та інші смертоносні мудрації. Всі приступи розбивалися об фортецю, як хвилі об камінну забору. Спалили нижній посад, та й по тому. А в степу по той бік Тясмину вже кружляли татарські дозори.
Все те було достеменно відомо запорожцям, тільки не мали розгаду, яким шляхом піде султан і для чого в Очакові збирається флот. Певно, то буде друга хвиля, котра підіпре першу. Галери піднімуться Дніпром до порогів, сипаї обкладуть Січ, аби не мати в тилу потужного ворога. Січова рада порішила поки що з Січі не виступати, а тим часом спорядити з полковником Савою загін під Чигирин, аби вчинили розвідку. Наловили «язиків», а також домовились із гетьманцями та стрільцями про сукупні інкурсії на ворога.
З тим загоном од’їздила й зміна Тавинській залозі. Півтори доби йтимуть разом, а далі розділяться, й кожна партія поверне в свою руку.
Проминули крам — базар, хату Охріма Капшука за Чортомликом, котрий тримає воли на підкормку — витягає ними весною та восени на розгаслих лугових тванях вози, що правують на Січ, — далі переїхали тирлище, де запорожці розминають коні, стрибають через кущі та ями й об’їжджають лошаків, а також самі вчаться ратної справи, помахали Кирилові — одноокому парубкові, який наймитує в корчмаря Купріяна. Під горою притулилося дві корчми — Купріянова і єврея — вихреста Шийки, тут заночовують ті, хто за дня не добився до січового передмістя або з якоїсь причини боїться туди поткнутися в сутінках.
Коні пішли некрутим узвозом угору. Лаврін Перехрест обіперся об високу мідну передню луку сідла, звівся в стременах, востаннє оглянувся назад. Лаврін прощався з Січчю. Не мав іншої домівки, не мав іншого роду — племені. Січовий курінь — вся його батьківщина і вся родина. Он він, ледь мріє в мареві. А поруч інші, темніють стріхами, на деяких стріхи взялися мохом, кілька світлих, вкритих минулої осені; чорніють дерев’яні башти і біліють та сіріють корчми й кузні над Чортомликом, Грецька хата та заїжджий двір Семена Кобилки. Корчма, хворостяні та рублені ятки, заїжджі двори обкутані дубами та вербами, яворами і осокорами, там, де осокорів найбільше — запорозька пристань.
Стислося в тузі серце. Знав — уже ніколи не заграє конем біля могили Мама — Сура, не стрельне на Водохреща з церковної дзвіниці з гармати. Ще хлопцем залазив туди, випрохував у гармашів гнота, а по тому походжав серед однолітків, замурзаний у сажу та кіптяву, поважний та гордий. З роками, коли подорослішав, теж ходив до церкви частіше за інших молодиків — послухати півчої. Гарно співала запорозька півча, нею зачудовувались навіть іноземні гості. Онде біліє церковна дзвіниця, мідний хрест поблискує проти сонця, обабіч, трохи нижче, поблискують ще два хрести — на бабинцях, видно навіть чорні очниці вікон — бійниць.
Навпроти церкви — курінь отамана, на його гребені чорніє лелече гніздо. З нього саме знявся лелека, полетів на задніпря. Сірко сам поклав на гребені поламане колесо польової гармати, й птахи звили на ньому гніздисько. Вони обвиклися, їх навіть не одлякувала стрільба. Лелечі гнізда чорніли ще на кількох куренях.
З цього боку, од поля, сіріло квадратове громаддя дерев’яної башти, обнизаної чотирма рядами грізних бійниць. Далі, по валу, — кілька менших башт, збудованих пізніше. Дві — вже за його молодої пам’яті.
Над плавнями, освітлені знизу сонцем, пливли по небу тугі, схожі на подушки в рожевих напірниках, хмари. Пливли чередою — дві великі, одна менша й ще менша, а вкінці зовсім манюсінька; вони чимось нагадували придане нареченої.
Вся Січ звідси, з кручі, схожа на велетенську круглу порохівницю. А перед Січчю — вітряки, неначе велетні на сторожі. Увесь Великий Луг оком не охопити. Він розкинувся на сімдесят верст у довжину і на двадцять п’ять у ширину. Так кажуть старі козаки. Неначе шовкові стрічки, зблискують у зеленому шумовинні річки Бандура, Домаха, Мірошник. Ріки обснували Січ, як сині жили. Одні з них, як Скарбна, Підпільна, Бугай, Тарас, Ревун, Джуган, Цинбал, одчахуються од Дніпра, розходяться в різні боки, знову зливаються, знову розбігаються, інші, як Чортомлик, Базавлук, течуть з поля, напувають пропахлою чебрецями та дикими маками водою озера Великого Лугу: Кругле, Головате, Лопухове, Савку, і Василеве, і Коровчине, і Рачне — кожне не схоже на сусіднє, кожне інше чимось вабливе й чимось знамените. Скільки тут риби, скільки звіра! Над Лебедевими озерами стоять баштові дуби, високі й старезні, там помости, бляхою оковані, з тих помостів козаки подають вогняне гасло. Минулої суботи спалахнув вогонь на одному дубові, Січ сполошилася, козаки вже готувалися до бою, та небавом дозорці подали другим гаслом знак — тривога помильна. Вдень вони розказали, що подали їм знак з Синьої фігури, а ті дозорці буцім забачили вогонь на Сліпій. Одначе потім дознали, що зі Сліпої їм тієї перестороги Сироватка не подавав. Просто хтось палив у степу вогонь, подібний на дозорчий.
Лавріна проймає болем ще одна думка: на нього марно чекає в степу дядько. Обдурив, увів він у оману і його. Втікає од цієї думки, знову й знову вглядається в плавні.
Гарний Великий Луг вліті, гарний він і весною, у неозору повінь. Спочатку напоять його водою степові ріки, а потім підіпруть горішні води, і він набухне, розіллється, наче синє море. Зеленіють лозами лише окремі острови, стоять серед води, наче велети, вікові дуби й осокори. А вода піниться, вода кипить, несе старі стожарища, вирвані з корінням кущі, пташині гнізда. А десь там, у глибині, на затоплених островах, — запорозькі скарби. Так думають ті, хто щойно прийшов на Січ. Насправді там не скарби, а мізерія. Грізний весною Великий Луг, і величний, і молодий. А буває він і старий, недужий, хирлявий. Як вигорять степи, як посохне листя на вершечках дубів, як зацвіте вода в протоках і озерах і потягне від тих проток гнилим смородом, тоді немає спасу на Великому Лузі. Весною верстові стовпи комашні підпирають небо, вліті комарі тучами обсипають все живе, восени простудні тумани котяться валами по луках та ріках, — останній старцівський підсусідок не позаздрить козакові. Тумани тут густі й страшні, туман і плавні — це щось одне неподільне, з плавнів тумани народжуються, за них тримаються, й тільки потужний низинний чорноморець подужає одірвати від очеретів важкі білі клубки й виперти в степ, де пронизливі й гострі, наче списи, підвітри розшарпують їх у клоччя. Коли обсідають плавні осінні тумани, здається, що все в них умирає, блукають тільки старі дуби (а може, вони й справді блукають!), очерети ж і лози, трави й верби, обпившись білого диму, стають важкі й похмурі. Не літають птахи, — в тумані страшно летіти, — хижий звір забивається в нори, хіба що злодійкувато прошмигне хитра лисиця, підбере сонну качку й вернеться по власних слідах, та одинокий прибиш — комишник причаївся з ножем при глухій стежині. Туман — то його брат. Ось яка вона, воля, — глевко хлипає сухотними грудьми холодний туман, це на неї повзе з гнилої Скарбної бобонна чума, це її втоптують, вбивають в болото колючі осінні дощі. Не заздри козакові, нужденний хлопе з теплої печі, ти натіпався гарячого борщу, зарив на печі у гаряче просо ноги й спиш до завтрашнього ранку, поки тебе не пожене осавул на панську роботу. На піч не залітають кулі, і низенька стеля халупи не дозволяє зловорожцю махнути шаблею над твоєю головою. А якщо позаздриш, все одно не йди сюди: тут воля червону крівцю кружляє. Йди сюди, коли життя тобі як понюх табаки, коли люта ненависть роздирає груди згірш од сухот, коли серце розпеклося, неначе гарматне ядро, і злість зсоталася під горлом в тугий клубок, страшніший за чумний бобон. Сто віків ти в неволі, одначе й неволя буває теплою та вільною, а воля — холодною і голодною. Може, ти скажеш, що орлам теж холодно у високості, одначе вони не чіпляються черевами за линючі очеретяні мітлиці і не в’ють гнізда по темних печерах! Подумай і примірся, прислухайся: чи ж орлине серце б’ється в твоїх грудях?!
